Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 53

• Предыдущая
• 53/117
• Следующая

… Пауль повернувся перед великим дзеркалом, дужче затяг пояса на животі, розправив плечі.

– Чим не Іван Іванович? – спитав жартома, зиркнувши на Вернера. Старий, прислухаючись до маршу за вікном, похитав головою.

Марш загримів дужче. Пауль не втримався, трохи відхилив масивну штору, визирнув. Попід вікнами, карбуючи крок, проходив стрій німецьких солдатів. Вони у повній викладці, в касках, з автоматами на грудях. Пауль дивився на них, проводжаючи поглядом сірі ряди. Підморгнув кравцеві:

– На Східний… Уявляєш, якби я зараз… перед ними. – Він зареготав, показуючи на свою форму.

Кравець мляво посміхнувся.

Пауль раптом виструнчився. У дзеркалі побачив, як розчинилися двері й увійшли троє – штурмбанфюрер Санднер, високий, огрядний, з маленькими очима, та рухливий, світлоокий гауптштурмфюрер Ролінг. Вони в мундирах з орденами. А за ними – чоловік у цивільному. Це майор Міллер, який щойно приїхав з Києва. М'яким рухом він пригладив ріденьке волосся, гостро поглянув навколо. Помітивши міліцейську форму на манекені, попрямував туди.

Тихо рипнули двері – це вийшов старий кравець. А Міллер, не дивлячись на Пауля, помацав міліцейський мундир, підкладку, ткнув пальцем у нагрудну кишеню. Санднер і Ролінг з цікавістю спостерігали. Міллер ворухнув губами, але промовчав, і тоді штурмбанфюрер. спитав:

– Щось не так, колего?

Міллер, потерши за звичкою підборіддя, хитнув головою:

– Свисток не забудьте…

Підійшов до Пауля.

– Прізвище, частина?

– Лейтенант Іванченко, командир роти двісті шістнадцятого полку, – швидко доповів Пауль і озирнувся, бо не знав, як звертатися до Міллера.

Той підказав:

– Товаришу майоре…

– Товаришу майоре… – повернувся услід за ним.

Міллер поморщився.

. – Тримайтеся вільніше, ви – фронтовий командир…

Тоді торкнувся пальцем комірця гімнастерки, з-під якого виглядала біла смужечка.

– З батисту?

– Так точно, товаришу майор. Згідно з табелем випускника російського військового училища…

Міллер іронічно всміхнувся.

– Так було до війни, місяць тому… Запасні онучі є?

Пауль здивовано розкрив очі:

– Є…

– Нові?

– Так точно!

– Відріжте смужечку і зробіть комірця. Так усі молоді лейтенанти в Червоній Армії роблять…

Санднер і Ролінг переглянулися. Санднер похитав головою:

– В жодному підручнику не вичитаєш… Що то значить – у самому пеклі побувати!

Міллер не відповів, тільки глянув на Санднера. Знову звернувся до Пауля:

– У Києві бували?

– Ні.

– Як пройти з вулиці Леніна на вулицю Свердлова? Найкоротшим шляхом, звісно…

– Через прохідний двір проти вулиці Чудновського.

– Куди вийдете?

– До кінотеатру.

– А ще куди можна?

– Ліворуч і вгору – на вулицю Короленка, до Золотих воріт.

Міллер повернувся до Санднера.

– У мене все.

Санднер не приховував свого задоволення.

– Дякую, колего… Як бачите, ми не марнуємо часу. – І повернувся до Пауля, говорячи вже німецькою мовою: – Вилітаєте сьогодні вночі. Як настрій?

– Готовий виконувати завдання, гер штурмбанфюрер!

– Зустрінемось у Києві, – каже Санднер. – Думаю, що місто не сьогодні-завтра впаде… Ваша думка, колего? – звернувся до Міллера.

Той знизав плечима:

– Цього ні в якому підручнику не вичитаєш…

Санднер, оцінюючи жарт, ввічливо посміхнувся. Знову повернувся до Пауля:

– Головне – шукайте майбутнє підпілля!

– Зрозумів, гер штурмбанфюрер!

– Завтра вранці зв'яжетесь у Києві з Бруно, він чекає…

– Постараюся, гер штурмбанфюрер!

Втрутився Ролінг:

– Здається, легше знайти більшовицьке підпілля, ніж Бруно. Він за два тижні змінив чотири квартири, шеф…

Санднер люто зиркнув на Міллера. Гестапівцеві не сподобалася ця розмова, і він твердо наказав Паулеві:

– Завтрашню передачу з Києва підпишете разом з Бруно.

– Слухаю, гер штурмбанфюрер.

– Сліди треба шукати зараз, потім буде пізно. – Санднер знову повернувся до Міллера: – У вас немає запитань, майоре?

Міллер похитав головою. Тоді Санднер кивнув Паулеві. «Лейтенант», чітко віддавши честь, вийшов. Троє мовчали, аж поки Санднер не запитав:

– Яке ваше враження, майоре?

Міллер відповів стримано:

– Загалом – непогане…

І тоді Ролінг у тон своєму шефові пояснив:

– У Києві Пауль спостерігатиме за оточенням вашої школи, гер майор. Крім того, забезпечуватиме ваш зв'язок з нами. Це один з кращих наших агентів.

Міллер кивнув у відповідь – і незрозуміло: чи згоден він і дякує, чи заперечує… Санднер теж мовчки дивився на нього, роздумуючи: «Що він за один, цей майор? Генерал сьогодні вранці відзивався про нього дуже тепло. Чийсь родич, мабуть… А може, й справді цінний працівник? Стільки років пробути у Росії, виконувати завдання німецької розвідки в Києві – не дурничка…» Санднер ввічливо вклонився Міллерові, віддав честь:

– Змушений іти, майоре. До зустрічі у генерала. Він, здається, вас теж викликає на вечір.

Міллер здивовано глянув на Санднера. Звідки він знає? Цікавиться, значить, його персоною…

– Так, я буду в нього.

– Отже, до зустрічі. Залишаю вас у товаристві Ролінга. – І Санднер рушив до дверей.

Ролінг розвів руками:

– Така наша служба, майоре, ні дня, ні ночі… А втім, у нас є ще час. Якщо хочете, повечеряємо разом.

– Де? – байдуже запитав Міллер.

– О, я маю на увазі дуже затишне місце. Невеличке кафе для офіцерів тут, в управлінні… Згодні?

Через внутрішні двері вони прямують на велике подвір'я, де під барвистими тентами в тіні дерев стоять десятка півтора столиків. Акуратно підстрижені газони, фонтан, широкі сходи до невеличкої естради – все це Міллер фіксує поглядом, поспішаючи за Ролінгом. На естраді солдатський оркестр неголосно виконує старовинну німецьку пісеньку.

Це дуже плавна, напівдитяча сентиментальна мелодія, і дивно бачити байдужі обличчя трубача, акордеоніста, скрипаля. Біля естради, за столиком, розчулився, слухаючи, старий полковник. Він явно захоплений своїм обідом, чудовою літньою погодою і цим ласкавим вечором, улюбленою з дитинства піснею. Полковник поправляє на грудях велику накрохмалену серветку і час від часу кидає невдоволений погляд на своїх неспокійних сусідів. Хіба вони знають щось інше, крім маршів?

Справді, кілька есесівців, зсунувши два столи, голосно розмовляють, не звертаючи уваги на оркестр. Їх цікавить лише батарея пляшок з яскравими етикетками, срібне відерце з льодом посеред столу і, звичайно, бокали з вином. Піднесли їх, привіталися, випили – і гучно розреготалися, почувши якийсь жарт. Офіціант у білій курточці, стоячи за кілька кроків, шанобливо посміхається.

Ролінг звернув убік, пошукав столик подалі від веселої компанії, голосно покликав офіціанта.

… Стомлені очі Міллера похмуро, але з цікавістю стежать за есесівцями, за оркестром, за порожніми столиками. Він розглядає все навколо і мимоволі ловить себе на дивній думці: «А я ж зовсім одвик від цих людей… Думав, що серце не витримає зустрічі, а зараз байдуже. Чи, може, я дивлюся на цих веселих хлопців через призму більшовицьких статей, яких начитався за ці роки?» Він переводить погляд з компанії на старого полковника. – «Знайоме обличчя? Я зараз у кожному літньому німцеві шукатиму знайомого…» – і повертається до Ролінга. Той з видимою насолодою намазує масло на хліб.

– Послухайте, Міллер, а тут і справді непогано. – Він тримається як гостинний господар дому, що приймає бажаного гостя.

Міллер кивнув. Воно, звичайно, приємно зустрітися з однодумцями. Але зараз, після стількох років смертельної небезпеки, пережитих в Росії, його мимоволі дратує їхній регіт.

– Смачно попоїсти і спокійно поговорити можна лише у такому місці… Правда? – Помовчавши, додав: – І оркестрик… нічого…

Акордеоніст, примружившись, тягне мелодію. Обличчя Міллера раптом скам'яніло, в очах блиснула лють. Пальці його неквапливо, але сильно мнуть цигарку.

• Предыдущая
• 53/117
• Следующая