Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 9

• Предыдущая
• 9/117
• Следующая

– Вірогідність її залежить від мене, сер, чи від зовнішніх обставин?

– Від зовнішніх, – сухо відказав полковник, нарешті відриваючи погляд від її обличчя. – Про вашу участь у ній ви дізнаєтесь за день, а може… – полковник глянув на годинник, – може, й сьогодні…

Всі втрьох і гадки не мали, що зібралися разом востаннє. Вже в літаку, по дорозі на острів, де повинні були зібратися всі учасники майбутньої операції, полковнику Рочестеру вручили радіограму про тиху смерть колишнього родовитого російського графа, який закінчив своє життя у рангу найманого шпигуна, запеклого ворога своєї батьківщини. Але про це Ірина дізналася вже після повернення…

По обіді, приїхавши до свого офісу, сер Елвіс щільно затулив шторами вікно і, викликавши дзвінком офіцера з приймальної, кинув:

– Майора Террі до мене!

За хвилину той, виструнчившись, стояв перед шефом.

– Чи був, майоре, зв'язок з агентом «Де-ікс»?

– Так точно, сер!

– Розшифрували?

Террі мовчки простягнув полковнику аркуш з донесенням.

– Ви вільні, – махнувши рукою, сказав Рочестер і втомлено відкинувся на спинку крісла.

Останній шанс, остання спроба зламати, підкорити собі цю жінку або… або знищити! Якщо дані збігатимуться, вона знову буде поруч.

А якщо не збігатимуться?…

Полковник жахнувся своєї думки і, нервово схопивши аркуш зі столу, вп'явся очима у рядки донесення: «Дозвіл на виїзд Славінської Ірини Олександрівни, уродженої графині Кабардіної, з Києва транзитом до Парижа зареєстрований у канцелярії генерала Ебергарда під номером 47 і датований 17 травня 1943 року…»

Початок

Над глибокою бухтою вітер несамовито метляв різноколірні прапори легких суден і яхт, намагаючись позривати їх з флагштоків, закручував на вулицях міста стовпи пилу, що з силою розбивалися об стіни будинків. Вітер густим жаром бив у обличчя, обпікав легені.

Ірина опустила штори і відійшла од вікна. Другий день вони вже на місці, і цей «чудовий краєвид», як сказав про нього хазяїн готелю, на місто і бухту, над якими постійно стояла жовтава хмара куряви, встиг досхочу набриднути.

Сонячне проміння, незважаючи на щільно запнуті штори, все-таки проникало до кімнати, і в ньому крутився все той же жовтавий пил.

Всі кудись розбіглися у своїх справах. Але Ірина навіть відчула полегкість, коли їй на якийсь час дали спокій, і напружено розмірковувала, намагаючись розібратися в тому, що сталося останнім часом.

Взагалі-то й нічого особливого. Полковник Рочестер, як і обіцяв, узяв її разом з кількома своїми підшефними на базу, і ось вона вже другий день нудиться від спеки у готелі. І тільки вчора ввечері, коли вітер майже вщух, полковник запросив її на невеличку прогулянку на машині з наміром показати місто. Але майже весь час мовчки просидів біля водія, навіть не повертаючи до неї голови, і Ірина мусила споглядати його худу потилицю, немов перерізану білим, коміром сорочки.

А їй дуже хотілося дізнатися про ті самі «зовнішні обставини», що про них Рочестер говорив раніше, і про те, чому вони мали завадити цій подорожі. Знову перевіряв? Але чому?… Якщо Ірина все-таки опинилася тут, то чому вона має сидіти без діла в оцих чотирьох стінах! На що він чекає? Або на кого?…

Щодо останнього, то всі учасники задуманої шефом операції були вже на місці. Навіть Утяй власною персоною прибув учора з Мюнхена на острів. До того ж всіх учасників операції Ірина прекрасно знала, бо ще разом з Террі за дорученням полковника займалася їх спорядженням і підготовкою. Отже, припущення, ніби Рочестер зажадав усунути її від справ, відпадало саме по собі, бо надто вже багато вона знала. Просто, мабуть, надавши їм деякий час для відпочинку, сер Елвіс вирішив дати спокій і Ірині.

І все-таки тут щось не те. Інтуїтивно Ірина відчувала, в якому напруженні перебуває зараз її шеф, і, зважуючи всі «за» і «проти», все більше схилялася до думки, що саме вона і є причиною нервового збудження Рочестера. Він на щось розраховує, хоче чогось домогтися від неї… І ця поїздка, мабуть, повинна стати для нього переломною.

Отже, час настав?

Ірина, підібгавши ноги, сіла у крісло, закурила. У душі була якась пустка. Вона зіщулилася, немов намагаючись цим відгородитись від свого відчуття. Жадібно затяглася. Раз… другий… потім з силою розчавила цигарку в попільничці. Спершись на бильце крісла, заплющила очі.

«Я здогадуюся, до чого йдеться. Настав переломний момент всієї гри, що її намагаються проводити вищі за Рочестера чини, які, доручили йому головну роль у цій виставі. До цього часу всі його дії, рано чи пізно, закінчувалися невдачами. Політика, – побудована на емігрантському русі, по суті, зжила себе. Якщо закид Утяя з групою пройде успішно, репутація Рочестера врятована, якщо ж ні… Думай, чекісте, думай!»

Ірина встала, широкими кроками ходила по кімнаті, натикаючись на стільці, невеличкий столик і не помічаючи їх на своєму шляху. Серце в грудях билося, немов птах, якому тісно в клітці.

«Рочестер постарів, його методи вже не популярні. Начальство підштовхує, вимагає рішучих і… розумних дій. Так-так, розумних. А сер Елвіс уже видихається і сам розуміє це. Останнім часом він усе більше справ доручає декому з підлеглих і… мені. Чому мені? Мабуть, інстинктивно відчуває мою незацікавленість у зміні керівництва. А перед іншими своїми підлеглими, хоча б перед тим самим Террі, хоче зберегти добру міну при поганій грі. Отже, я йому потрібна, і вже не тільки як інструктор і секретарка, а як безпосередній помічник, навіть співкерівник школи. А для цього Рочестер повинен довіряти мені беззастережно. Ні, роки моєї роботи не пройшли дарма».

«Спокійно, – перервала себе Ірина, – не заривайся. Це тільки твої міркування, не підкріплені ніякими фактами. Треба чекати, треба, щоб сер Елвіс сам зробив перший крок, і тоді все стане зрозумілим. І все ж, якщо я права, він повинен здійснити ще одну перевірку. Але за неї я спокійна: легенда моя бездоганна, спасибі вам, любі мої товариші».

Її думки перервав обережний стукіт у двері.

– Увійдіть! – різко сказала Ірина.

Двері прочинилися, і на порозі з'явився сер Елвіс Рочестер.

– Місіс Ірен! – почав він іще з порога і ковтнув слину. – Я маю намір запропонувати вам провести цей вечір разом… коли ви не заперечуєте…

Він знову ковтнув слину, намагаючись щось сказати, але промовчав, намацуючи очима у напівтемряві кімнати її постать.

– Що ж, сер Елвіс, я не заперечую. Давайте проведемо цей вечір разом.

При звуках її глибокого, тихого голосу сер Елвіс схилився у низькому поклоні.

– Гадаю, що за годину ви зможете подати машину! – Ірина говорила, немов наказувала.

Полковник шанобливо схилив головусі мовчки зачинив за собою двері…

– А люду, диви, люду скільки! Ну й місто… Вдень не зустрінеш жодного, а ввечері, мов комахи на світло, вилазять з усіх щілин!

Андрій, високий, ставний юнак, йшов поруч з Була-сем і крутив на всі боки білявою головою. Він, як колона, здіймався над людським потоком, що розлився по торговельній Мерчантс-стріт з її лавками і крамничками, гомінкими продавцями і рознощиками різноманітного питва і солодощів, і привертав до себе увагу мало не всієї вулиці.

– Чуєш, друже Смерека… – озвався Булась.

– Що?

– Ех ти, горе-розвіднику! Який же ти, до біса, Смерека, коли ти – Німий!

Булась стиснув свого кулачка і підніс до носа Андрієві, для чого йому довелося звестися навшпиньки.

– Йой, телепень! – схопився хлопець у розпачі за голову великими, мов лопати, долонями. – Ніяк не можу звикнути!

– Диви, будь уважним, а то так одразу потрапиш до рук чекістів…

– Та я їх… – Андрій зробив жест, немов згинав підкову.

– Ха-ха-ха! – зареготав Булась, закинувши голову назад, і зупинився. – Так саме і зробиш? Ха-ха-ха!

– Авжеж! За батька, за матір… Знаєте, друже Булась, який я лютий на Совєти… все життя мені спаплюжили!

• Предыдущая
• 9/117
• Следующая