Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 109

• Предыдущая
• 109/135
• Следующая

- Диви! Тюлені їдять гальку!

Справді, декілька тварин пожадливо ковтали ріння, що вкривало побережжя.

- Еге ж, твоя правда, - озвався Паганель. - Тюлені ковтають берегову гальку.

- Дивна їжа! - не вгавав Роберт. - Як вони її перетравлюють?

- Вони не живляться камінцями, а ковтають їх, в такий спосіб навантажуючи себе, так би мовити, баластом; цим вони збільшують свою вагу, аби легше спуститися на дно. Повернувшись на берег, вони без довгих церемоній викидають це каміння. Ти зараз побачиш, як ті тюлені, що наковталися ріння, пірнатимуть у воду.

І справді, невдовзі з півдесятка тюленів, як видно, вдосталь навантажившись, важко поплентались берегом і зникли під водою. Але Гленарван не міг витрачати дорогий час на те, щоб чекати повернення тюленів з моря й спостерігати, як вони будуть розвантажуватися. На превеликий жаль Паганеля, маленький загін рушив у дальшу путь.

Близько десятої години мандрівники зупинились поснідати під високими базальтовими скелями, що стояли понад берегом моря, наче старовинні кельтські надгробки. Поруч, на піщаній мілині, була сила устриць, але дрібних і несмачних. За Паганелевою порадою, Олбінет засмажив їх на розжареному вугіллі, й, виготовлені в такий спосіб, вони зникали за сніданком цілими десятками.

Відпочили й подались знов уздовж берега бухти. На зубчастих гребенях скель, на вершечках стрімких круч мешкало безліч морських птахів: фрегати, фульмари, чайки й велетенські альбатроси, котрі сиділи нерухомо на гострих шпилях стрімчаків. До четвертої години пройшли десять миль й анітрохи не втомилися. Мандрівниці забажали, не зупиняючись, іти далі аж до ночі. Тут дорога міняла напрямок; треба було, посуваючись попід кряжем з кількох гір, що виднілися на півночі, обминути їх і тоді заглибитись у долину річки Вайпа.

Вдалині, скільки сягало око, простягалась безмежна рівнина, немовби обіцяючи приємну прогулянку. Але, наблизившись до крайки, де починались суцільні зелені луки, мандрівники дуже розчарувалися. Замість трави перед ними стали невисокі зарості чагарів, вкритих дрібними білими квітами, а між ними - без ліку високої папороті, яка особливо рясно розростається на землях Нової Зеландії. Довелось прокладати шлях крізь ці кущі з деревистими стеблами, і це завдавало чимало мороки. Однак на восьму годину вечора подорожні обминули вже перші відножини гірського пасма Гакарігоата-Ренджс і отаборились на ніч.

Після перегону в чотирнадцять миль годилося думати про відпочинок. А втім, в них не було ні фургона, ані намету, і всі полягали просто неба під чудовими норфолкськими соснами. Ковдр не бракувало, їх розіслали, влаштувавши зручні постелі.

Мандрівники поклали собі й уночі матися на бачності. Гленарван і його супутники, добре озброєні, вирішили вартувати по двоє аж до світанку. Багаття не розпалювали. Вогняні препони прекрасно захищають проти хижих звірів, але в Новій Зеландії немає ні тигрів, ні левів, ані ведмедів чи будь-яких інших хижаків. Щоправда, їх цілком заступають новозеландці. Вогонь тільки привернув би увагу цих двоногих ягуарів.

Загалом ніч минула добре, коли не зважати на піщаних мух - “нгаму” мовою тубільців, - що кусали дуже дошкульно, і на зухвалу родину польових щурів, котрі на всі заставки гризли мішки з харчами.

Вранці 8 лютого Паганель устав спокійніший і майже примирений з цією країною. Маорійці, яких він надто страхався, не показувались, і навіть уві сні йому не загрожували ці кровожери. Вдоволений вчений поділився своїми настроями з Гленарваном.

- Я гадаю, - додав він, - наша прогулянка закінчиться без жодних пригод. Цього вечора ми дійдемо до злиття Вайпи й Ваїкато, а проминувши це місце, вже немає чого боятися зустрічі з тубільцями на Оклендському шляху.

- Скільки миль нам треба ще пройти до злиття річок? - спитав Гленарван.

- П’ятнадцять миль, майже стільки, як ми пройшли вчора.

- Але ми можемо дуже затриматися, коли ці нескінченні зарості знову захаращуватимуть нам усі стежки.

- Ні, - відповів Паганель, - ми тепер підемо понад берегом Вайпи, де дорога буде легка, без ніяких перешкод.

- Тоді рушаймо, - мовив Гленарван, побачивши, що мандрівниці вже ладні йти в похід.

Спочатку густі чагарі так само заважали мандрівникам посуватись уперед. Звичайно, ні повіз, ні коні не пройшли б там, де пробиралися люди, і тому вони не надто шкодували за своїм австралійським фургоном. Доки не прокладуть крізь ці зарості проїзних доріг, доти самі тільки пішоходці торуватимуть стежки в Новій Зеландії. Незліченні різновиди папороті захищали тут од чужинців рідну землю так само завзято, як і маорійці.

Рівнину перетинало безліч пагорбів гірського ланцюга Гакарігоата, маленький загін ледве перебрався через них. Та все ж іще перед полуднем мандрівники дістались до річки Вайпи й безборонно попрямували вздовж її високого крутого берега на північ.

То була чарівна долина, перерізана маленькими прозорими річками, що примхливо звивалися поміж чагарями. За даними ботаніка Гукера, в Новій Зеландії нараховують до двох тисяч гатунків різних рослин, серед них п’ятсот, властивих тільки цій країні. Квітів тут мало, і їм бракує розмаїтості барв, майже немає однорічних рослин, але дуже багато папоротей, злакових і зонтичних.

За темною смугою зелені, трохи оддалік, височіли там і тут великі дерева - “метросідерос” з шарлатовими квітами, норфолкські сосни, туя із своїм сторчовим гіллям, і кипариси породи “ріму”, не менш журливі, ніж їхні європейські родичі; стовбури цих дерев щільно оточувала зелена навала папороті.

Між гіллям високих дерев і над чагарями пурхали й балдикали какаду, зелені з червоною смужкою на шиї “какарікі”, прикрашені розкішними чорними бурцями “таупо” й папуги завбільшки як качка, з рудим зі споду крил, дуже яскравим пір’ям.

Майор і Роберт спромоглись, не віддаляючись від своїх товаришів, підстрелити кілька бекасів і куріпок, які ховалися в долішньому вітті дерев. Аби заощадити час, Олбінет тут-таки дорогою їх обскубав.

Паганель, байдужий до споживних якостей дичини, хотів і собі впіймати якогось птаха, що притаманний самій лише Новій Зеландії. Допитливість природознавця перемогла в ньому апетит подорожнього. На пам’ять йому спливли дивні звичаї місцевого птаха тюї, котрого європейці називають “пересмішник” за безнастанне глузливе туркотанйя або “кюре”, бо має немов білий ошийник на чорному пір’ї, точнісінько як брижі на сутані духовних осіб.

- Цей тюї, - казав Паганель майорові, - за зиму так гладшає, що робиться хворий і зовсім не може літати. Тоді він роздирає собі дзьобом груди, щоб позбутися зайвого жиру й полегшати. Чи не видається це вам дивним, Мак-Наббсе?

- Таким дивним, що я не йму віри жодному вашому слову!

Та, на превелику досаду, Паганелеві не пощастило добути хоч би одного з цих птахів і показати недовірливому майорові його скривавлені роз’ятрені груди.

Натомість вченому поталанило з іншим чудернацьким птахом, який, рятуючись від переслідувань людей, собак і котів, утік у незаселені місця й, видимо, вже зникає з новозеландської фауни. Роберт, вистежуючи тварин, немов той тхір, натрапив у гнізді з переплетеного між собою коріння на пару безкрилих і безхвостих куріпок, з чотирма пальцями на лацах, з довгим, наче в бекаса, дзьобом і густим білим пір’ям. Чудні тварини, що являють перехідний вид од яйценосних до ссавців.

Це були зеландські “ківі-ківі”, що їх природознавці звуть apterix australis, тобто австралійські безкрилі; вони живляться комахами, хробаками та збіжжям і ведуться тільки в Новій Зеландії. Цей птах з кумедними рухами, котрий немов зупинився на півдорозі в своєму фізичному розвитку, завжди притягав увагу мандрівників, і коли Дюмон-Дюрвіль очолив наукову експедицію на острови Океанії, Академія наук зокрема доручила йому привезти до Європи кілька зразків цієї дивної пташиної породи. Та незважаючи на обіцяну тубільцям чималу винагороду, вчений не спромігся придбати живого ківі-ківі.

Паганель, ущасливлений такою знахідкою, зв’язав докупи обох куріпок і бадьоро поніс їх на собі, мріючи вшанувати ними Паризький зоологічний сад. Його палка уява вже малювала звабливий напис “Дар Жака Паганеля” на найкращій клітці саду.

• Предыдущая
• 109/135
• Следующая