Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 13

• Предыдущая
• 13/135
• Следующая

- А мені, - мовив Роберт, - було б того замало.

- А чому? - спитала Мері, звернувши погляд на свого брата, захопленого романтикою цих відкриттів.

- Справді, Роберте, чому? - посміхаючись спитав Гленарван.

- Бо мені б закортіло дізнатися, що лежить по той бік Магелланової протоки.

- Браво, друже мій! - вигукнув Паганель. - Я теж хотів би знати, чи цей суходіл сягає аж до Південного полюса, чи там відкрите море, як то гадав ваш співвітчизник Дрейк. Отож безперечно, якби Роберт Грант і Жак Паганель жили в XVII віці, то вони подались би вслід за допитливими голландцями Схоутеном і Лемером, прагнучи розкрити, як і вони, цю географічну загадку.

- Це були вчені? - поцікавилась Гелена.

- Ні, просто сміливі купці, досить байдужі до наукової ваги географічних відкриттів. За тих часів існувала голландська Ост-Індська компанія, що користувалась виключним правом перевезення товарів через Магелланову протоку. Але іншого шляху з заходу до Азії тоді не знали, і ця при-вілея компанії перетворилась на справжнє загарбництво. Деякі комерсанти, борючись проти цієї монополії, шукали іншої протоки. До них належав і якийсь собі Ісаак Лемер, розумна й освічена людина. Він власним коштом спорядив експедицію під керівництвом свого небожа Якова Лемера й Схоутена, досвідченого моряка родом з Горно. Ці хоробрі мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Поміж Вогняною Землею й землею Штатів вони відкрили нову протоку, що дістала назву протоки Лемера, і 12 лютого 1616 року обійшли нині уславлений мис Горл, котрий має набагато більше підстав, ніж його брат, мис Доброї Надії, зватися мисом Бур!

- О, там я дуже, дуже хотів би бути! - палко вигукнув Роберт.

- І ти пив би з джерела найчистішої радості, мій хлопчику! - піднесено заговорив Паганель. - Справді, чи ж є більша втіха, вище щастя понад те, що його відчуває мореплавець, коли позначає на судновій мані свої відкриття? Перед його очима поволі вимальовуються обриси нових земель, острів за островом, уступ за уступом, вони немов виринають із морського лона! Спочатку лінії ще нечіткі, уривані, ламані; тут - відлюдне становище, там - самітна бухта, подалі - загублена в неосяжних просторах затока. Але з часом відкриття доповнюють одне одне, лінії чіткішають, пунктиром позначені на мапі місця поступаються перед заштрихованими; обриси бухт врізаються півколом у визначені лінії побережжя, миси довершують контури вже досліджених берегів; і от, нарешті, новий суходіл, - усі його озера, річки й потоки, гори, степи й долини, села, міста й столиці, - з’являється на глобусі в усій своїй величній пишності! О, друзі мої, той, хто відкриває нові землі, - справжній творець! Ті самі хвилювання, ті самі несподіванки! Але нині це джерело майже вичерпано. Геть усе відомо, відкрито, досліджено на нових суходолах, і нам, що прийшли наостанку у географічну науку, вже нічого робити!

- Хіба, дорогий Паганелю? - запитав Гленарван.

- А що?

- Те, що робимо ми?!

Тим часом “Дункан” линув мов на крилах шляхом Веспуччі й Магеллана. 15-го вересня він перетнув тропік Козерога й повернув до славнозвісної протоки. Інколи на обрії ледь мріли низинні береги Патагонії, але відстань до них перевищувала десять миль, і навіть крізь знамениту підзорну трубу Паганеля не можна було роздивитись ці віддалені американські землі.

25 вересня “Дункан” досяг війстя Магелланової протоки і впевнено увійшов до неї. Цей шлях звичайно обирають торговельні пароплави, які простують до Тихого океану. Довжина протоки триста сімдесят шість миль; вона така глибока, що повсюди, навіть поблизу берегів, дозволяє вільно проходити суднам найбільшої тоннажності. Протока має прекрасне дно, а вздовж узбережжя - безліч джерел питної води, річок, багатих на рибу, й лісів, повних дичини, чимало безпечних і затишних місць, зручних для стоянок, - отже, безліч переваг, порівняно до протоки Лемера й страшного скелястого мису Горн, де безперестанку лютують бурі й урагани.

В перші години плавання Магеллановою протокою, тобто на протязі 60-80 миль до мису Грегорі, тяглись піщані положисті береги. Паганель боявся пропустити жодний куточок, жодну дрібничку. Плисти протокою мали тридцять шість годин, і рухлива панорама берегів у блискучому сяйві південного сонця, безумовно, варта була тих зусиль, яких коштувало вченому палке замилування нею. На північному березі не було видно людей, лише поміж голими скелями Вогняної Землі блукало кілька тубільців. Паганель ревно жалкував, що так і не побачив жодного патагонця, він навіть розсердився на забаву своїх супутників.

- Патагонія без патагонців - це не Патагонія, - бурчав він.

- Трішки терпіння, шановний географе, ми ще їх побачимо, - розраджував його Гленарван.

- Я цього не певен.

- Але ж вони існують, - зауважила Гелена.

- Маю в цьому великий сумнів, пані, бо ж не бачу жодного.

- Але ж назву “патагонці” - це означає по-іспанському “люди з великими ногами” - дістали не якісь уявні істоти.

- О, назва ще нічого не доводить, - відповів Паганель, що вперто стояв на своєму, бо вельми любив сперечатися. - До того ж, правду кажучи, взагалі невідомо, як їх називають.

- От тобі й маєш! - вигукнув Гленарван. - Чували ви таке, майоре?

- Ні, - відповів Мак-Наббс, - і не дав би й фунта стерлінгів, аби це взнати.

- І все ж таки зараз дізнаєтесь, байдужа ви людино! - вигукнув Паганель. - Якщо Магеллан назвав тубільців патагонцями, то мешканці Вогняної Землі звуть їх тіременеї, чілійці - каукалу, колоністи Кармена - теуельче, арауканці - уіліче. Бугенвіль нарік іх “чайхі”, Фолькнер - “теуельхе”, а самі себе вони звичайно звуть “іпокен”. То я питаю вас, як урешті слід їх називати, і чи може взагалі існувати народ, що має таку силу імен!

- Оце так доказ! - вигукнула Гелена.

- Припустимо, - мовив Гленарван. - Але хоч і невідомо, як звати патагонців, сподіваюсь, наш друг Паганель визнає - щодо їхнього росту сумнівів не існує!

- Зроду не визнаю такого безглуздя! - вигукнув Паганель.

- Адже вони дуже високі, - наполягав Гленарван.

- Я цього не знаю.

- А що, хіба малі? - спитала Гелена.

- І цього ніхто не може твердити.

- Тоді, мабуть, середні на зріст? - сказав Мак-Наббс, аби всіх помирити.

- Мені так само це невідомо.

- Це вже занадто! - вигукнув Гленарван. - Мандрівники, що їх бачили...

- Мандрівники, що їх бачили, не дійшли згоди. Магеллан казав, ніби його голова ледве сягала їм по пояса...

- От бачите!

- Так, але Дрейк зазначає: англійці вищі за найвищого патагонця.

- Ну, щодо англійців, то це ще вилами на воді писано, - обізвався майор презирливо. - От якби йшлося про шотландців!

- Кавендіш запевняв, що патагонці великі й міцні. Гавкінс мав їх за велетнів.

Лемер і Схоутен твердили, що ріст їх сягає до 11 футів.

- Чудово! Ці люди гідні довіри, - мовив Гленарван.

- Так само як і Вуд, Нарборо і Фолькнер; вони кажуть, ніби патогонці - середні на зріст. Правда, Байрон, Ла-Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картере доводять, що пересічно патагонці мають шість футів і шість дюймів заввишки. Але ж пан д’Орбіньї, вчений, котрий найкраще знає цю країну, запевняє, що цей пересічний зріст нижчий - п’ять футів чотири дюйми.

- Де ж тоді правда? - спитала Гелена.

- Правда полягає в тому, що в патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Отже, жартома можна сказати, що ці люди заввишки шість футів, коли сидять, і всього-на-всього п’ять - коли стоять.

- Браво, шановний учений! - вигукнув Гленарван. - Це слушно сказано!

- Коли ж патагонців взагалі не існує, то всі прийдуть до згоди, - мовив Паганель. - А тепер, друзі, додам наостанку, щоб вас утішити, - Магелланова протока чудова навіть без патагонців!

Яхта саме огинала між двома мальовничими берегами півострів Брансвік. За сімдесят миль од мису Грегорі вона залишила з правого борту карну в’язницю Пунта-Арена. Крізь гущавину майнув чілійський прапор, показалася на мить церковна дзвіниця. Далі протока заглибилась між величним громаддям гранітних гір. Підгір’я ховались в нетрях могутніх лісів, вкриті вічним снігом верховини сягали вище хмар. На південному заході підносилась гора Тарн 6500 футів заввишки.

• Предыдущая
• 13/135
• Следующая