Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 55

• Предыдущая
• 55/135
• Следующая

- Годі! - вихопилося в майора, приголомшеного потоком імен.

- ...ані Перу, ані Куайє, - сипав далі Паганель, наче пущений на повний хід експрес, - ні Бенне, ні Кенінгема, ні Нутчела, ні Тьера...

- Згляньтеся!

- ...ні Діксона, ні Стрілецького, ні Рейда, ні Вілкса, ні Мітчела...

- Зупиніться, Паганелю, - сказав Гленарван, сміючись від щирого серця, - не добивайте бідолашного Мак-Наббса! Змилуйтесь над ним! Ви його подолали!

- А його карабін? - тоном переможця запитав Паганель.

- Він ваш, Паганелю, - відповів майор, - і я дуже за ним шкодую. Але у вас така пам’ять, що з нею можна виграти геть увесь артилерійський музей.

- Справді, просто неможливо краще знати історію Австралії, - сказала Гелена. - Не забути жодного ймення, жодного найдрібнішого факту...

- Ну, враховуючи дрібні факти... - мовив майор і значуще похитав головою.

- Он як! Що це означає, Мак-Наббсе? - вигукнув Паганель.

- Я хочу тільки сказати одне: вам, можливо, невідомі деякі факти, пов’язані з відкриттям Австралії.

- Наприклад? - згорда запитав Паганель.

- А коли я згадаю хоч один невідомий вам факт, ви повернете мені карабіна? - спитав Мак-Наббс.

- Негайно, майоре.

- Вдаримо по руках?

- Вдаримо!

- Гаразд. То чи ж знаєте ви, Паганелю, чому Австралія не належить Франції?

- Але, мені здається...

- Чи принаймні чували, як це пояснюють англійці?

- Ні, майоре, - дещо ображено відповів Паганель.

- Так ось, Австралія не стала французькою, бо капітан Боден, котрий аж ніяк не був із полохливих, проте в 1802 році так злякався кумкання австралійських жаб, що якнайшвидше знявся з якоря й утік відтіля, аби ніколи вже туди не повертатись.

- Ти ба! - вигукнув географ. - Отаке розказують в Англії? Та це ж тільки злий жарт!

- Дуже злий, визнаю, - погодився майор, - але його мають в Англії за історичний факт.

- Та це ж образа! - вигукнув учений-патріот. - Невже про це кажуть серйозно?

- Я змушений посвідчити, на жаль, що цілком серйозно, мій любий Паганелю, - сказав Гленарван серед вибухів загального сміху. - Невже ви про це не знали?

- Анічогісінько! Але я протестую! Адже самі англійці звуть нас “жабоїдами”, а як же можна боятися того, що їси?

- А втім, так воно і є, - скромно посміхаючись, відповів майор.

Ось в який спосіб славнозвісний карабін “Пурдей Моор і Діксон” знову повернувся до майора Мак-Наббса.

Через два дні по тій розмові Джон Манглс, зробивши опівдні належні спостереження, повідомив, що “Дункан” іде під 113°37? довготи. Роздивившись по мапі, пасажири на свою велику втіху пересвідчилися - лише п’ять градусів відмежовують їх од мису Бернуїллі. Між ним і мисом д’Антркасто австралійське узбережжя утворює дугу, скрай-пі точки якої наче опираються на тридцять сьому паралель. Якби “Дункан” піднявся в напрямку екватора, то швидко досяг би мису Шатам, що залишився тепер на сто двадцять миль од нього на північ. Але яхта пливла тою частиною Індійського океану, котра прилягає до Австралійського суходолу.

Отож можна було сподіватися, що за чотири дні на обрії забовваніє мис Бернуїллі.

Досі яхту підганяв сприятливий західний вітер, але в останні дні він став помалу стихати. 13 грудня вітер ущух, вздовж стрімких щогл безсило зависли вітрила, і, якби на яхті не діяв потужний гвинт, вона стала б, закута океанським штилем.

Така погода могла тривати хтозна-скільки. Увечері Гленарван розмовляв про це з Джоном Манглсом. Молодий капітан, спостерігаючи, як швидко порожніють вугільні ями “Дункана”, дедалі більше тривожився. Він наказав розгорнути всі вітрила, підняти ліселі й закріпити штаг, аби використати найменший подув вітерця; але, як кажуть матроси, вітру не вистачало навіть наповнити шапку.

- В усякому разі, - мовив Гленарван, - вам немає чого так ремствувати, ліпше затишшя, ніж супротивний вітер.

- Так, сер, - відповів Джон Манглс - але в тім-то й річ, що отакий мертвий штиль провіщає зміну погоди. Це мене й непокоїть. Адже ми пливемо зараз межею мусонів, які тут з жовтня до квітня дмуть в північно-східному напрямку, і коли вони нас заскочать, ми дуже затримаємося.

- Що ж робити, Джоне? Трапиться таке - доведеться підкоритися. Зрештою, це тільки затримка.

- Авжеж, якщо море не розбурхається.

- Невже ви чекаєте шторму? - запитав Гленарван, оглядаючи небо, де від обріїв до зеніту не було ні хмаринки.

- Так, - відповів капітан, - я попереджаю вас, але не хотів би лякати леді Гленарван і міс Грант.

- І чините слушно, Джоне. Але що ж нам загрожує?

- Я бачу прикмети неминучої бурі. Не йміть віри цьому безхмарному небу, сер. Ніщо не може бути облудніше. Ось уже два дні, як барометр безупинно й загрозливо падає. Зараз він упав до двадцяти семи цалів - неабияка пересторога, і я не можу нею знехтувати. Надто небезпечні шторми південного океану - мені вже доводилось з ними змагатися. Сила водяної пари, згущуючись над величезними льо-довищами Південного полюса, створює тут дужі й бурхливі повітряні течії. Відсіль боротьба полярних і екваторіальних вітрів між собою, що породжує бурі, циклони й урагани, від них часто-густо гинуть кораблі.

- Але ж, Джоне, - відповів Гленарван, - ми можемо цілком звіритися на міць “Дункана” і на його капітана - бувалого моряка. Хай схопиться буря, ми спроможемось себе захистити!

Джон Манглс готувався до страшної бурі, котру, проте, досі на небі ніщо не провіщало. Спочатку він у своїх побоюваннях спирався головним чином на чуття моряка. Молодий капітан був weather-wise, як кажуть англійці, тобто справжній знавець погоди. До того ж барометр неухильно падав. Повітряні струми линули з місць високого атмосферного тиску туди, де він був нижчий. Що ближчі ці місця одне від одного, то скорше встановлювався новий рівень в шарах атмосфери і більша була швидкість вітру. Непомильний прилад не міг ввести Джона Манглса в оману. Отож він мусив удатися до необхідних запобіжних заходів.

Джон Манглс цілу ніч простояв на капітанському містку. Об одинадцятій годині небо на півдні захмарилося. Капітан викликав на горішню палубу всю команду й. наказав спустити вітрила, залишивши тільки фок, контр-бізань, марсель і клівери. Опівночі знявся вітер. Він дедалі дужчав і незабаром досяг шести туазів на секунду. Хрускіт щогл, тупотіння команди, яка метушилась нагорі, сухе шарудіння вітрил, рипіння внутрішніх перетинок яхти, - все це звістило пасажирам те, що від них приховували. Паганель, Гленарван, майор, Роберт зійшли на палубу, одні - з цікавості, інші - ладні негайно й собі взятися до роботи. По небу, нещодавно ясному й зоряному, сунули густі хмари, між ними простяглись плямисті, наче леопардова шкура, смуги.

- Ураган? - коротко запитав Гленарван Джона Манглса.

- Іще ні, але наближається, - відповів капітан.

Він наказав узяти один риф у марселя. Матроси кинулись до висячих мотузяних драбинок і, борючись з вітром, зменшили площу вітрила, підтягнувши його за допомогою риф-сезнів до спущеної реї. Джон Манглс хотів якомога зберегти вітрилля, щоб зробити яхту стійкішою і водночас пом’якшити бортову хитавицю.

По тому капітан наказав Остінові й боцману приготуватися до опору ураганові, котрий міг налетіти щохвилини. Кріплення шлюпок і запасного рангоуту подвоїли. Матроси закріпили бокові талі гармати, туго натягли ванти й бакштаг, позабивали люки. Джон Манглс, як офіцер на бойовому посту, стояв на юті й пильно вдивлявся в буряне небо, немовби намагаючись осягнути його таємницю.

Барометр упав до двадцяти шести цалів - таке трапляється дуже зрідка. Штормгласс[66] показував бурю.

Була година ночі. Гелена й Мері Грант, яких нестерпно хитало в їхніх каютах, наважились зійти на палубу. Вітер сягав до чотирнадцяти туазів на секунду; він шалено свистів у снастях. Металічні троси, подібні до натягнених струн, бриніли, начебто по них ударяв велетенський смичок. Блоки стикались один з одним; снасті пронизливо рипіли, соваючись у своїх шерехатих жолобках; оглушливе лопотіння вітрил скидалось на гарматні постріли. Величезні вали вже штурмували яхту, що злітала, як морська чайка, немов бавлячись на вкритих білою піноїо гребенях хвиль.

• Предыдущая
• 55/135
• Следующая