Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 95

• Предыдущая
• 95/135
• Следующая

Гленарван вирішив використати останні години перед від’їздом, аби побувати на узбережжі, саме там, де його перетинає тридцять сьома паралель. Йому хотілося це зробити з двох причин.

Він бажав іще раз оглянути гадане місце катастрофи. Айртон, безперечно, був боцманом на “Британії”, і вона справді могла розбитися в цій частині східного австралійського узбережжя. Отож було б необачно проминути цю місцевість, бо вони сюди вже ніколи не повернуться. До того ж, якщо й не знайдеться слідів “Британії”, то, в усякому разі, саме тут “Дункан” захопили каторжники. Може, навіть відбувся бій? Хіба не можна припустити, що вони побачать на березі сліди боротьби, одчайдушного опору? Коли команда “Дункана” загинула в хвилях, дуже імовірно - море викинуло на берег кілька трупів.

Гленарван зробив цю розвідку вкупі з вірним Джоном Манглсом. Господар готелю “Вікторія” дав їм пару верхових коней, і вони вирушили на північ дорогою, яка огинала Туфолдську затоку.

Сумна то була мандрівка. Гленарван і капітан Джон їхали мовчки. Але вони добре розуміли одне одного - обох мучили ті самі думки, та сама тривога. Пильно вдивлялись у скелі, поточені морем. Вони не мали потреби ні про що розпитуватися, ні на що відповідати.

Уважаючи на Джонову пильність і кмітливість, можна не сумніватися: на узбережжі не зосталось жодного куточка, не дослідженого якнайретельніше. Вони старанно оглянули геть усі бухточки, положисті пляжі й піщані крайки берегів, куди приплив, хоч і помірний у цих місцях, міг викинути якийсь уламок. Але вочи не знайшли жодної вказівки, що вимагала б поновити тут розшуки, ніяких слідів катастрофи “Британії”.

Не полишив по собі жодного сліду й “Дункан”. Вся ця прилегла до океану місцевість була пустельна.

Однак Джон Манглс запримітив неподалік од берега очевидні залишки якогось табору - згаслі рештки багаття, котре палало тут ще недавно під самітною купою дерев. Може, кілька днів тому тут зробило стоянку якесь кочове тубільне плем’я? Але ні, бо на очі Гленарванові потрапила одна річ, яка беззаперечно доводила: цю частину побережжя відвідали каторжники.

То була жовто-сіра, зношена й полатана матроська куртка - зловісне лахміття, покинуте як непотріб під деревом. На ній стояло тавро Пертської виправної в’язниці. Каторжник давно зник, але мерзенне канцур’я промовляло за нього. Ця ліврея злочину, що правила за одіж якомусь негідникові, тепер гнила на відлюдному березі.

- Бачите, Джоне! - мовив Гленарван. - Ясно - тут побували каторжники! А наші бідолашні товариші з “Дункана”...

- Так, - глухо озвався Джон Манглс- Очевидно, їм не дали висісти на берег, вони загинули...

- Мерзотники! - вигукнув Гленарван. - Хай вони тільки потраплять мені до рук, я помщуся за мою команду!

Гленарванове обличчя посуворішало з горя. Кілька хвилин він вдивлявся в безмежні океанські простори, немов шукаючи останнім поглядом судно, що загубилось серед хвиль. По тому очі його згасли, лице прибрало звичайного виразу, і, не зронивши слова, він повернув коня й помчав щодуху до Ідена.

Залишилось іще викбвати одну формальність - повідомити констебля про останні події. Таку заяву зроблено цього ж вечора Томасові Бенксу. Складаючи протоколе, службовець поліції ледь міг приховати своє задоволення. Він був просто у захваті, що Бен Джойс зі своєю зграєю десь поділись. Усе місто поділяло його радість. Каторжники щойно покинули Австралію, правда, після нового злочину, але врешті вони зникли. Представникам влади негайно передали телеграфом в Мельбурн і Сідней цю важливу звістку.

Подавши свою заяву, Гленарван повернувся до готелю “Вікторія”. Останній вечір минув сумно. Думки мандрівників роїлися навколо цієї австралійської землі, де вони зазнали стільки лиха. Вони згадували ті радісні надії, що спалахнули в них на мисі Бернуїллі і які так жорстоко розбито в Туфолдській затоці!

Паганель був пойнятий якимсь гарячковим збудженням. Джон Манглс, котрий стежив за ним після пригоди на Снові, відчував: вчений хоче щось сказати, та не наважується. Багато разів він насідав на географа з запитаннями, але той відмовчувався. І все ж таки цього вечора, проводжаючи Паганеля до його кімнати, капітан спитав, чого він так нервує.

- Друже мій Джоне, - сказав Паганель, ухиляючись од відповіді, - я нервую не більше ніж завжди.

- Пане Паганелю, - наполягав Джон, - вас мучить якась таємниця!

- Нехай і так! Нічого не поробиш, - скрикнув географ, палко жестикулюючи, - це дужче за мене!

- Що ж воно, оте дужче за вас?

- Радість - з одного боку і розпач - з іншого.

- Ви радієте й водночас вдаєтесь до розпуки?

- Так, і радію, і в розпачі, що їду до Нової Зеландії.

- Може, ви маєте якісь нові вказівки? - стрепенувся Джон Манглс. - Або знову натрапили на загублений слід?

- Ні, мій друже. Адже з Нової Зеландії не повертаються! Та однак... Зрештою, ви знаєте людську вдачу. Доки людина дише, в неї не згасає надія. А моє гасло: “Dum spiro - spero”[83], - краще за всі гасла на світі!

Наступного дня, 27 січня, пасажири “Макарі” розмістилися в тісній рубці брига. Вілл Галлей і не подумав запропонувати дамам свою каюту. А втім, не було чого й ремствувати на цю нечемність, бо барліг був вартий ведмедя.

Опівдні, під час відпливу, знялися з якоря, насилу витягши його нагору. Дув помірний південно-західний вітер. Поволі підняли вітрила. П’ятеро матросів довго морочилися біля них. Вільсон хотів допомогти команді, але Вілл Галлей гримнув на нього, щоб він не пхав свого носа туди, куди його не просять. Він-бо звик сам собі давати раду в скруті й не потребує ні допомоги, ні будь-яких вказівок.

Останні слова явно стосувалися Джона Манглса, що не міг стримати посмішки, дивлячись, як дляються незграбні матроси. Джон узяв це до уваги, вирішивши, якщо не за правом, то на ділі втрутитися в керування судном лише тоді, коли через невмілість команди бригові загрожуватиме небезпека.

Між тим зусиллями п’ятьох матросів, котрих спонукала ще й хазяїнова лайка, нарешті підняли вітрилля. “Макарі” вийшов у відкрите море й поплив лівим галсом під долішніми вітрилами, марселями, брамселями, бізанню й кліверами. Згодом підняли ще ліселі й стаксель. Та незважаючи на таке міцне вітрильне оснащення, бриг ледве посувався вперед. Завелика носова частина, широке днище, важка корма уповільнювали його ходу й робили з нього достеменний взірець тих суден, що їх моряки називають зневажливо “корито”.

Довелось набратися терпцю. Єдиною розрадою було те, що, як би кепсько не плив “Макарі”, усе ж за п’ять, найбільше шість днів він доконче мав пришвартуватися в Оклендському рейді.

Надвечір, о сьомій годині, зникли з очей австралійські береги й вогні Іденського порту. Бурхливе море затруднювало рух брига, він важко пірнав у провалля між хвилями. Пасажирів гойдало й так сильно струшувало, що сидіти в рубці ставало несила. Однак вони не могли вийти й на палубу - дощ лив як із відра.

Кожний поринув у свої думки. Говорили мало. Лише Гелена й Мері Грант перемовлялися зрідка. Гленарванові не сиділося на місці, й він походжав з кутка в куток. Майор сидів як закляклий. Джон Манглс і Роберт вряди-годи виходили на палубу глянути на море. Паганель бурмотів у своєму кутку безладні незрозумілі слова.

Про що думав шановний учений? Про Нову Зеландію, куди вела його доля. Він перебігав думкою всю її історію, і перед його очима повстало лихе минуле цієї країни.

Чи не траплялось, бува, в її історії такого випадку або пригоди, що дозволила б відкривачам новозеландських островів узяти їх за суходіл? Чи міг би сучасний географ або мореплавець надати їм такої назви? Як бачимо, Паганель безперестанку відшукував нове тлумачення документа. Він був немов одержимий, його заполонила невідчепна думка. Після Патагонії й Австралії його уява, збуджена єдиним словом, гарячково метнулася до Нової Зеландії. Але одне маленьке “щось” зупиняло його на цьому шляху.

• Предыдущая
• 95/135
• Следующая