Выбери любимый жанр

Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 13


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

13

— Хата в тебе простора, діду, а стеля тяжка, — не втерпів я.

— Небо легке, — сказав дід, лаштуючи вогонь.

Я хотів виказати свою київську зверхність, тому не змовчав:

— На небі бог, а чоловік на землі.

— Який бог і який чоловік, — відмуркнув дід. — Рибу їсти вмієш? Кістками не давишся? А то ви в свого князя саму вепрятину та оленятину їсте!

— Срібними й золотими ложками! — похвалився я.

— і син мій дурний звабився князівською ложкою! Казав йому: не йди! Так сам же князь ішов тут, побачив мого сина, вподобав, узяв собі в отроки. Казав йому: втікай! Не послухав батька — загинув. Тепер Горина — вдовиця, а Назимка — сирота.

— Не дам їх зобидити! — гордо заявив я.

Дід Плюта пустив поза вуха моє кукурікання, чистив рибу. Риба з холодної зимової води — велика, сильна.

— Спатимеш як? — спитав дід. — На кожуховій постелі чи на льоновій? Небіжчиця моя — все на льоновій любила.

— Я ж воїн, то й ліпше на кожухах.

— Зостанешся чи побіжиш далі? — без цікавості мовив дід.

— Прийшов, то зостанусь.

Я ще хотів додати: «з Назимкою», — та вчасно затулив рота. Спитати б, де живуть Назимка і її мати, чому не разом з дідом у його просторій оселі, та знов забракло мені відваги, ждав дня, де були всі мої надії.

Дід Плюта не дав мені доспати. Розштурхав ще вдосвіта. Золотий вогонь палахкотів посеред хижі, розганяв нічний холод, огортав хвилями ласкавого тепла, ось тут би поманіжитися, в солодкій дрімоті згадуючи Назимку і вигадуючи завтрішні мови-перемови з нею.

— Боки повідлежуєш, — бурчав дід Плюта, — а риба не жде. До неї треба зрання.

— Вчора ж, діду, ходив надвечір, — борюкався я.

— і надвечір треба буде йти, а зрання так само. Чи не зучений у князя рано вставати?

— У князя часто й зовсім не спиш, коли треба.

— Отож, отож: коли треба! Зодягайся та й підемо. Коневі твоєму я вже підклав сіна. Напувати поведеш, як вернемось.

— Ще й риба вся спить.

— А ми її сонну й візьмемо!

Крізь якусь довгу нору, в якій згори й з боків сипався на нас пісок, дід вивів мене одразу до Дніпра, мало не під ту саму кручу, в якій він учора сховався від мене, пригінці побіг по темній кризі, махнувши мені рукою, щоб не відставав, довго так бігав, кружеляв, то беручи під берег, то знов на кригу, видно, збивав мене з сліду, ще не вірив, остерігався, а може, просто вів себе, як усі рибалки й ловці, які добровільно майже ніколи не показують своїх угідь стороннім. Коли вже й самому остогидло виписувати заячі петлі, дід змилостивився наді мною:

— Сіті потягнемо завтра, а сьогодні лиш потрусимо верші, та й уже!

— Які ж верші, коли все замерзло?

— Там побачиш. Є тут незамерзлі ручаї, вода ніби весняна. А для сітей і ополонок не треба рубати — на течії повно промивин під кригою, цюкнеш плішнею — і вже!

Вертаючись з рибою, ми знов проринули крізь піщаний прокоп, в селищі вже пахло димом, біля криниці за дідовою хатою стукало об цямриння тяжке дерев’яне відро, лунко схлюпувалася вниз вода, гнучко хилилася висока жіноча постать. Назимка! По-звірячому нечутно я кинувся туди. То була не вона, інша жінка. Але тепер я знав, де зустріну Назимку, коли не прийде вона до діда Плюти. Вистежу, підстережу, наскочу зненацька. А що скажу їй?

Тоді стояло літо, а Назимка була холодна, як лід. Може, від ревнощів? Хтось з дружинників сказав їй, яким ласим оком споглядав я на ромейських дияконис? Та то ж самі погляди, якими навіть не погладиш жінку.

— Ти пішов з князем, — сказала вона, — я ждала тебе одні літні грища та й не одні. Хіба ж сподівалася, що привезеш нового бога?

— Не я привіз — князь наш великий.

— Для мене хіба князь? Ти для мене. А тепер, виходить, проти мене.

Який жах! і в Корсуні, і в путі від Корсуня до Києва, і тепер у самому Києві, і ще віки цілі не помітили ми, як розполовинюються наші серця, як замешкує в них страшна візантійська двоєдушність, а Назимка відчула це одразу.

Я спробував захищатися чужими словами:

— Є таємниці, до яких людям не слід доторкуватися.

— Назвеш бодай одну?

— Гріх.

— Що ж то таке?

Я злякався. Нащо вжив це незнане слово? Ми жили без нього і були щасливі, а тепер воно падає на всіх нас, як чорна тінь.

— Прости мене. Я дурний.

Вона лукаво усміхнулася і дала поцілувати себе в шию. Збоку, біля вуха. Голову відвертала. Дивилася кудись в далину, мені не приступну. її очі! Зазирнути б у них тої хвилі! О, всі боги дотеперішні й нинішні!

Я все ж сподівався, що вона буде, як і всі кияни. Княжі биричі разом з царгородськими і корсунськими ієреями ходили вулицями Києва, закликали киян радісно прийняти нову віру, прийти на Ручай до князя і узріти нового бога.

Назимка ще до того затялася:

— Не піду!

— Як же так?

— Така вже вродилася. Не гнуся і не ламаюся. Кажеш — усі туди підуть? Усі підуть, а ми з матір’ю не підемо!

— Лишатися не можна. Чула веління великого князя?

— Піду, та не до князя!

— Куди ж?

— Де ніхто не ламатиме моєї душі.

— і від мене підеш?

— і від тебе. Душу не розполовиниш. Міг би піти зі мною.

В мені заметушилося, заскімлило щось холодне, слизьке й гидке.

— Душа моя й так буде з тобою повсюди і вічно. А тіло мені не належить. Воно — князеве.

— От бач. А в мене — де душа, там і тіло. і жити можу тільки так — і хай дадуть мені жити! А не дадуть — сама візьму. Любила тебе, а тепер бачу, що це — безнадія.

Вона ненастирливо наблизилася до мене, а тоді м’яко відсторонилася, мовби кликала мене за собою не словами вже, а всім чаром свого тіла і не рвучко, не грубо, а майже ніжно, а я нездатен був зворухнутися. Чи вже так прикований до місця свого ланцюгами обов’язку?

Назимка вернулася, взяла мою руку, приклала до своєї щоки, тоді відкинула її, мов щось чуже й вороже.

— Пошлють кликати вас до нового бога, не приходь, не шукай і не клич!

Невже так кінчається все найдорожче на світі? Наша любов, здавалося мені, перевершувала все найдорожче, а тепер знайшлося щось ще вище. Що ж саме? Я втішав себе: смерть любові — ще не смерть душі. Любов охоплює, може, й півсвіту, а душа — це весь світ.

Були ці всі розмови чи тільки наснилися мені?

* * *

Через тисячу років моєму молодшому братові Марку, якого всі прислужники й підтакувачі звали Маркерієм, приснилося, ніби його зняли з усіх постів і послали в колгосп доїти корів. Марко так кричав од жаху, що Марсель викликала його особистого лікаря, а той, щоб перестрахуватися, визначив у свого високого пацієнта передінфарктний стан і мерщій розпорядився про госпіталізацію.

Марсель подзвонила мені на агростанцію і трагічним голосом повідомила, що Маркерій помирає.

— Сміяни не вмирають, вони живуть вічно, — віджартувався я, знаючи її пристрасть до перебільшень.

— Твої жарти зовсім недоречні,— холодно заявила Марсель. — Я говорю дуже серйозно.

— То що — провідати брата?

— Для цього я й подзвонила.

П’ятдесят хвилин літаком — і вже Київ. Я летів до брата, як ангел. Маркерій лежав у лікарні з монастирською назвою Феофанія. Колись у тому урочищі справді був монастир, тепер вибудували кілька корпусів спеціальної клініки для начальства.

Начальство поділяється на дрібне, середнє і велике. Відповідний поділ існував і тут для хворих. Одні лежали в загальних палатах, другі в окремих, треті в напівлюксах, четверті в люксах, а для найвищих вибудувано вже щось особливе: окреме крило нового корпусу, в під’їзді стовбичать типи з недовірливими обличчями, імпортний ліфт віз мене на третій поверх, де навіть коридори були обставлені валютними м’якими меблями, смішними й безглуздими в лікарні.

Брат займав апартаменти з кількох кімнат: приймальня, кабінет, спальня, кімната для чергового лікаря і медсестер. На широчезному угорському ліжку «Ержбет», в блакитній шовковій піжамі, блідий і переляканий, Марко лежав горілиць, не наважуючись зворухнутися, на мене тільки ледь скосив очі, жалібно застогнав і спитав плачливим голосом:

13
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело