Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 113
- Предыдущая
- 113/113
Чи була вона щаслива за Ігорем Святославичем, про якого ніжно казала:
– Ладо моє…
Ладо (відкриймо Словник української мови) – пестлива назва чоловіка, дружини, дитини; коханий, любий…
І приклад наводиться із «Плачу Ярославни» Тараса Шевченка:
У пращурів наших слов’ян-русичів Ладо – божество світла, краси, миру, радощів, любові, веселощів, згоди й усілякої благодаті – благополуччя.
Ось таким богом для Ярославни і був Ігор.
Чи була вона щаслива в Новгород-Сіверську, а потім у Путивлі? На валах якого виглядала ладо своє з походу, плакала-тужила, співала-благала сили природи пощадити коханого. Про це можна запитати в неї – в Новгород-Сіверську і в Путивлі стоїть вона, бронзова, але жива, руки здійнявши, дивиться туди, за Сейм, куди з дружиною пішов її милий.
Вона все ще його виглядає з походу.
Вона стоїть лицем до сходу в позі Оранти-Софії з піднятими руками, вона, уособлення вічної жіночності, і ніби благословляє і захищає місто словами Богородиці: «И донели же стоит мир, не наведи на нас напасти, не предай нас в руки чужих, да не прозовется город твой – град пленен, и стадо твое – прищельцы в земле не своей».
Вона все ще виглядає своє ладо. І ладо, і всіх, хто пішов з ним, хто будь-коли ходив у походи і ще піде.
Вона усіх виглядає і виглядатиме. І за всіх Богородицею-Орантою молитиметься, благатиме сили небесні і природу, аби вони повернули тих, хто в поході.
Вона й сьогодні молиться за всіх нас, плаче і співає.
Прислухайтесь. Ви чуєте її молитву-плач? Той плач, що повертає нас до життя. Про який і писав Платон Воронько:
Київ. 2011
- Предыдущая
- 113/113
