Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 27
- Предыдущая
- 27/113
- Следующая
Але існує й інша, дещо м’якша, чи що, думка істориків про Ігоря Святославича.
«В 1157 році батько Ігоря, Святослав Ольгович сів на чернігівський стіл, – пише Інтернет-видання, – за значимістю – другий після Києва. Стольний город Чернігів був адміністративним, політичним, воєнним, економічним, релігійним, культурним центром найбільшого за територією давньоруського князівства. Тут сходились важливі торгові шляхи, відливались свої власні гроші – чернігівська гривня. Також славився Чернігів соборами, церквами, монастирем на Болдиній горі, в якому, мабуть, знаходилась бібліотека і писався чернігівський літопис. Він не зберігся, але про те, що літопис Чернігова існував, вказують фрагменти з нього в Іпатіївському літописі. Історики відзначають його особливу ґрунтовність, своєрідну манеру письма. Враховуючи всі ці моменти, можна зробити висновок, що в такому культурному середовищі князь Ігор отримав добру, як на той час, освіту і виховання, і разом з тим з самого малку був обізнаний з усіма родовими історіями, народним епосом та традиціями, а на практиці – з суворими реаліями життя, що сприяли його ранньому змужнінню.
В літописних повідомленнях можна знайти багато цікавих прикладів з життя князя Ігоря, з яких вимальовується його образ як яскравої і здібної особистості.
З молодих років Ігор Святославич зі своїм військом та разом з іншими Ольговичами брав участь у боротьбі з половцями. Так, наприклад, Київський літопис за 20 липня 1171 року повідомляє, що Ігор Святославич, зібравши війська свої, поїхав у поле супроти половців за річку Ворскол коло (города) Лтави і «побігли вони, всю здобич свою покидавши. Дружина ж Ігорева, настигнувши їх, тих побила, а інших захопила». Пізніше ця дата разом з ім’ям Ігоря Святославича ввійшла в історію України як славна віха, від якої веде свій початок місто Полтава.
Довгий час після смерті Святослава Ольговича Олег Святославич разом з Ігорем та Всеволодом, добиваючись собі справедливих наділів, сперечались і навіть воювали зі старшими двоюрідними братами – Святославом та Ярославом Всеволодовичами. В свою чергу, Святослав Всеволодович, змагаючись за київський престол, особливо з Ростиславичами (родовою гілкою від Володимира Мономаха), декілька разів був великим київським князем, востаннє – довгий час – з літа 1181 року по 1194 рік. На ту пору менші Ольговичі вже підтримували його, визнаючи по старшинству за отця. В 1180 році князь Ігор після смерті брата Олега сів у Новгород-Сіверському. З літопису видно, що Святослав часто збирав ради всіх Ольговичів, братів і синів та дружини, а Ігор був йому надійною опорою і розумним радником, виступаючи скоріше за мирне розв’язання суперечок. Часто Святослав організовував успішні великі походи на половців, але інколи, в міжусобицях, користувався їх допомогою».
Княжий уділ – спадкова вотчина удільного князя, вершина його влади. На більше він, удільний князь, син удільного князя, і розраховувати не міг – дай Бог, по смерті чи загибелі старшого в його роді та уділі (батька, брата) стати на чолі свого уділу. І хай удільний князь – це молодший князь в княжій ієрархії Русі, для нього і це було межею устремлінь, мрій і досягнень.
Вся Руська земля вважалася «отчиною і дідиною» всього княжого роду. Своєю вотчиною князі називали те княжіння, на якому сиділи їхні батьки чи старші брати. Першим знаком визнання князя на володінні у вотчині, як зазначає історик В.М. Татищев, було «посажение его на столе; этот обряд считается необходимым, без него князь не был вполне князем и потому к выражению «вокняжился» прибавляется: «и сел на столе». Таке посадження відбувалося неодмінно в головному храмі уділу. А для підкреслення законності «посадження» додавали: «сів на столі отця і діда».
Визнання князя і утвердження його на князівстві супроводжувалося присягою та цілуванням хреста: «Ти наш князь!» – говорили ті, які присягали, і той, який вокняжувався, тільки тоді вважався законним князем.
Ряд (одне із значень цього терміна – договір, угода) і цілування хреста називалося затвердженням. Ряди за тодішнім відношенням були троякі: з братією, дружиною і городянами.
Князь мав турбуватися про земський устрій, дбати про дружину (про дружину в першу чергу, якщо хотів довго втриматися на столі) і, безперечно, про городян. Для цього князь мав влаштовувати щедрі обіди – з дружиною, боярами, пригощати й городян. Особливо князі любили пригощати братію (дружинників і городян із священиками) після утвердження на столі. Всеволод Ольгович, сівши у Києві, затіяв «светлый пир», виставив на вулицях вино, мед, перевару, різне їдло, овочі, і кожний городянин міг підійти до столу, випити чашу за здравіє нового князя.
Білгородський князь Борис Юрійович пригощав «на сеннице дружину священников». Ростислав Мстиславич у великий піст, в кожну суботу й неділю садовив за обідом у себе по 12 ченців з тринадцятим ігуменом, а в Лазареву суботу згукував на обід всіх ченців київських із Печерського та інших монастирів, а зазвичай пригощав братію щосереди і щоп’ятниці. В літописах це називалося «утешением». Особливо великі бенкети князі влаштовували в урочистих випадках: на хрестинах, постригах, іменинах, весіллях, з нагоди приїзду інших князів, господар та гості незмінно пригощали один одного. На таких бенкетах, як завжди, грала музика.
Прибутки князів складалися з данини. Всі підкорені племена негайно обкладалися даниною – одні платили хутрами з диму чи помешкання, у якому жили, деякі по шлягу від рала… Цілі вози з даниною скрипіли до княжих теремів.
Поповнювалася скарбниця митом, торговим і судним, приносили прибуток і приватні землі князів (на таких землях вони могли будувати міста і давати їх синам «на прокорм»).
Приватні землі владик населялися челяддю, там князі влаштовували собі двори, де й складали різне добро. Зокрема на путивльському дворі Святослава Ольговича – батька Ігоря, – було сімсот рабів, комори, льохи, у яких стояло п’ятсот берківців меду, 80 корчаг вина і багато іншого товару, заліза, міді, а на «гумне было 900 стогов». Великі стада складали основне багатство князів. Під Новгород-Сіверським вороги захопили в Ольговичів 3000 кобил і 1000 коней.
За ці багатства князі нападали один на одного. Святослав Ольгович скаржився Давидовичам: «Браття! Землю ви мою повоювали, стада мої забрали, жито спалили і все життя погубили!» (Ізяслав Мстиславич говорив дружині про чернігівських князів: «Ось ми села їхні попалили всі і життя їхнє все, а вони до нас не виходять, так підемо до Любеча, там у них все життя!»).
Лови були улюбленим заняттям князів. Всі брали приклад з Мономаха, який в’язав у пущах руками диких коней, полював на тура, на оленя, на лося, на вепра, на ведмедя, на вовка (лютого звіра), ганялися за зайцями, ловили їх тенетами. Мономах говорив, що сам він тримав весь наряд в ловцях, сам турбувався про соколів і яструбів. Вирушали на лови на тривалий час, брали з собою жінок і дружину, полювали в човнах по Дніпру, з Києва ходили вниз до гирла Тясмину. (Недарма ж Ігор Святославич, перебуваючи в полоні, утішатиметься яструбовими ловами).
Щоденно князі тричі на день сідали за стіл: снідали, обідали, вечеряли. Після обіду неодмінно «вкладалися на бокову» і спали далеко за полудень.
Старші князі невтомо нагадували молодшим повчання Мономаха його синам:
«Я недостойний, дідом своїм Ярославом Мудрим і батьком своїм і матір’ю своєю з роду Мономахів був наречений руським іменем Володимир. Сидячи на санях, тобто збираючись уже помирати, звертаюсь до вас з цим словом, діти мої, або хто інший, слухаючи мою грамотицю, не посмійтесь над нею, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться.
…В домі своєму не ледачкуйте, а за всім приглядайте самі, не покладайтесь на тиуна або на отрока, щоб не посміялися люди ні над домом вашим, ні над обідом вашим. На війну вирушивши, не лінуйтесь, не сподівайтесь на воєвод; ні їжі, ні питтю не віддавайтесь без міри, ні солодкому сну, сторожу самі наряджайте і вночі, з усіх боків поставивши охорону, лягайте відпочивати коло своїх воїнів, а вставайте рано, зброю не скидайте з себе поспіхом, не оглянувшись добре. Адже буває, що через лінь людина зненацька гине. Брехні остерігайтесь: і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло, куди б ви не верстали шлях своєю землею, не давайте отрокам своїм чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам, щоб люди не проклинали вас. А куди б не прийшли і де б не зупинилися, напійте і нагодуйте нужденного… Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте, жінку свою любіть, та не давайте їй влади над собою…
- Предыдущая
- 27/113
- Следующая
