Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 37

• Предыдущая
• 37/113
• Следующая

– А я для чого? – щиро здивувався він.

Вирішила розмову далі не загострювати, примирливо мовила:

– Час покаже, для чого. А поки що – облаштовуйся. Почувайся у мене на Сіверщині, як у Галичі. Як удома.

– Дому свого в мене якраз і немає, сестронько.

– Мій дім – твій дім.

– Вельми вдячний, сестронько. Я знав, що ти – не отець наш, ти добра. І брата з дому не виженеш світ за очі, як вигнав мене рідний отець – бодай йому!..

– Залишимо отця у спокої. А ось і моє ладо. Знайомтесь: княжич Володимир Осмомисл, якого ще називають Володимир Галицький – князь Ігор Святославич, мій коханий чоловік.

Єфросинія з Ігорем і прихистили вигнанця.

– Я теж колись був ізгоєм, – казав шурину Ігор. – Тож знаю, що це таке. Терпи. З часом все зміниться на краще. А в нас почувайся і справді, як у себе вдома. Гадаю, сестра не зобидить свого братана.

– А я гадаю, що й братан не зобидить свою сестру, – вставила Єфросинія. І вставила, мабуть, в недобру годину – досить швидко вона пошкодує, що прийняла брата. Хоч і не прийняти його не могла – все ж таки рідний брат. Справді, вигнаний з дому рідним батьком. Не тинятися ж йому по Русі безпритульним.

Ігор теж був такої думки. Ще й прохав Єфросинію пригріти брата. Він, мовляв, ізгой, таким треба сприяти – ми ж бо люди. Сьогодні з кимось лихо, завтра воно може трапитись і з нами. Більше того, Ігор навіть почав було вести перемови з князем Ярославом, відправляючи для цього до далекого Галича своїх посланців, аби він примирився з сином і прийняв його.

Князь Ярослав через тих посланців навіть пообіцяв було «помислити над цим».

– Ну ось, – радів Ігор. – Отець вже простив сина. Майже. Дасть Бог, все владнається. І мій шуряк, а твій братан, нарешті повернеться додому, і я буду цьому сприяти. Дивись, Володимир ще й стане князем галицьким і прославиться добрими ділами, як і батько його, а мій тесть.

Але не встиг довести задуманого до кінця – на заваді став його похід у Половеччину. Той похід, що одними буде названий славетним, іншими – злощасним.

Рік той, рік її плачу у Путивлі-граді – 1185-й.

Рік, коли на Русі, невідь-звідки вигулькнувши, з’явиться Желя, а за нею сестра її Карна – богині суму і жалю в давніх слов’ян, вісниці мертвих.

Желя була вродлива незвичайною вродою, але навіть це її не радувало й не веселило, як то рятує врода простих жінок. Желя була завжди сумною – бліде її лице відтінювало чорне волосся, вже самою своєю з’явою приносила вона русичам сум і журу, печаль і сльози.

Разом із своєю сестрою Карною літала вона над полем битви (а битви тоді майже не затихали, тож було в неї роботи та було) і вказувала, кому з воїнів треба зараз головою накласти, кому пізніше… Вирок її оскарженню не підлягав – вибраний нею мав загибати.

Як відклекоче битва, стихне все, навіть стогони поранених, Желя сяде, схилить голову, обхопить коліна руками й оплакує мертвих. За існуючим тоді звичаєм загиблих воїнів спалювали.

Вогонь очищав грішних покійників, і вони відкривали царство світла і вічного спокою… Вогонь і переносив померлих у рай, а, очистившись у вогні, покійник ставав невразливим для злих сил.

Желя, набравши попелу до рогу, розносила його по широкому полю…

І вже надходив 1185-й рік і та битва, після якої, як писатиме «Слово», «хоробрий полк Ігоря вже не воскресити», бо вже «Карна закричала»…

І першою у Путивлі на валу заплаче вона, Єфросинія Галицька, княгиня, яка звідтоді і назавжди стане просто Ярославною…

І першою у Путивлі на валу заплаче княгиня Єфросинія Галицька…

Це – зарахується.

Як наче б подвиг який – плач-тужіння на валу в Путивлі. Хоча що тут такого – жіноча туга і сльози, плач по тих, хто не повернувся з походу. Не вона перша серед руських – та й не тільки серед руських жінок, а бач…

Плач – доля вікова жінок, у всі віки вони плакали і плачуть. І скільки б не запевняли на кшталт того, що сльозами горю не поможеш – жінки як плакали, так і плакатимуть. Така їх, повторюємо, доля-доленька. Проводжати, чекати, загиблих оплакувати… Але тільки Ярославну плач прославить на віки. І це теж, мабуть, доля її, Ярославни. Стати символом тих, хто чекає, побивається, оплакує, вірить і сподівається…

Загляньмо до словників рідної мови.

Плакати – лити сльози (з горя, від болю, зворушення і т.ін.).

Побиватися, тужити за ким, чим-небудь – проливати сльози. Та й прикладів у житті для плачу – більше ніж досить.

Чи може плач полегшити страждання? Запитання, як і сам плач – здається, вічне. І в той же час ніби вже й вирішене. Нині спеціалісти переконані: горе можна вилити в сльозах. Як кажуть, поплакав і – легше стало на серці, на душі. З цим – що сльози допомагають переносити горе, – здається, й Дарвін згоден. При сильних фізичних стражданнях різко допомагає, наприклад, скрегіт зубів, сильні крики, плачі-голосіння-тужіння, вигибання всього тіла… Це пояснюється відволіканням уваги в сторону і розрядами нервової енергії.

Але є різновид плачу, коли він виступає одним з давніх літературних жанрів, що характеризується лірико-драматичною імпровізацією на теми нещастя, смерті тощо. Такий плач може бути як у прозі, так і у віршах – старовинні жалібні обрядові пісні на похоронах, поминках, обрядах або й весіллі. Зрештою, такий плач (як жанр) це – між іншим, високопоетична, за своїми літературними достоїнствами, – жалібна пісня, що виражає скорботу, сум, тугу за померлим чи загиблим. За тими, хто не повернувся з війни. Стилістика такого плачу використана і в деяких текстах Біблії – одна з книг Ветхого Заповіту є зразком такого жанру. Так званий «Плач Єремії». Чи подібні плачі в гомерівських поемах. Свого часу плач широко поширився в руській обрядовій і побутовій народній поезії. Крім плачу Ярославни із «Слова», наводяться й інші приклади. Хоча б плач московської княгині Євдокії над тілом Дмитра Донського,[21] «Плач пермських людей» та ін. Відомі плачі, написані руськими авторами XVII ст., зокрема анонімний «Плач о пленении и конечном разорении Московского государства» (1612). Плач (як жанр народної творчості) поряд з духовними віршами слугував порятунком для душі людини. Найвідоміший серед таких плачів – це плач про Іосифа Прекрасного із Ветхого Заповіту, що був у всі часи улюбленим персонажем на Русі.

В Україні – це голосіння, тужіння. Теж жанр усної народної поетичної творчості, пов’язаний з похоронами та деякими іншими обрядами. Різновиди голосіння відомі в багатьох народів світу (люди є люди, до якої б національності вони не належали). Як і думи, українські голосіння виконуються речитативом, але з більшою експресивністю та імпровізаційністю. Вони близькі до руських плачів і причитань. Але, як писатиметься, за радянського часу голосіння майже зникли з побуту. Мовляв, за радянських часів життя стало чи не розпрекрасним. Не будемо дискутувати, яким воно стало за радянських часів насправді, але й за них люди помирали, а кладовища стрімко розросталися. Тож плакали-тужили і побивалися на похоронах і в Країні Рад.

• Предыдущая
• 37/113
• Следующая