Выбери любимый жанр

Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 5


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

5
Грає море опівночі.
Дощі з туманами ідуть:
В Руську землю
До отчого
Столу золотого
Бог Ігорю вказує путь…

Бог і їй, Єфросинії з далекого Галича, вказав путь до Сіверської землі, на пограниччя з немирними ворожими степами, де вона й мала звершити те, ще їй було визначено і Господом, і Долею, і самим Провидінням… Стати на віки Ярославною. Просто Ярославною…

А навколо тебе Ярославія —
Давньоруська сторона…

Тоді вона ще була давньоруською…

Хоча ті, хто тоді жив, так не вважали, як не вважали і мову свою давньоруською, як ми її з висот сьогодення титулуємо – для них вона була сучасною.

Як і їхня сторона.

Колись у поселеннях східних слов’ян почесні місця займали язичницькі святилища. Де-небудь на горбі чи на іншому якому узвишші, звідки відкривалася далина, на березі річки, під навісом чи й просто неба влаштовувалися капища – жертовники.

Споруджували їх із кам’яних плит, круглі чи овальні, але неодмінно звернені на схід. Навстріч першим промінням сонця.

У капищах завжди підтримували священний вогонь, і його полиски грали на мовчазних, часто набурмосених ідолах, що оточували капище, язичницьких дерев’яних богах.

Іноді капище влаштовували і в тіні священних дерев, чи й у гаях та дібровах – побіля могутніх дубів і старих дуплистих дерев.

Там повсюди лежало священне каміння.

Там були требища, на яких здійснювали треби. Вони пробуджували в людей священні почуття, там молилися хором, звертаючись до богів з проханнями, яким ніколи не було кінця-краю, чи із словами вдячності.

Треби були гамірними, здебільшого переростаючи в масові обрядові празники. Тодішні християни називали їх «кумирськими святами», «бісівськими грищами», «веселощами сатанинськими». На всі околиці ревіли труби, дзвеніли бубни і гуслі, чулося «гудіння» (гра на гудках) і співи бродячих скоморохів, відбувалися всезагальні «стрибання» і «плясання»…

Там приносили жертви з різного приводу (не помажеш – не поїдеш), але всі вони присвячувалися, звичайно ж, богам. І боги брали – так були певні, – ті «хабарі».

Після треб залишалися купи обгорілих кісток і черепів тварин, уламки культового посуду, що їх нині знаходять археологи, розкопуючи давні святилища язичників-слов’ян (Траплялися і людські жертвоприношення – що було, те було, із пісні, як кажуть, слова не викинеш).

Молоде на той час християнство намагалося стерти з лиця землі символи «поганської віри» – святилища, капища, кумирів та ідолів, дерев’яних богів. Князь Володимир перед тим, як хрестити киян, «разрушил храмы и идольские со лжеименными богами», «требища всюду раскрал и посек и идолов сокрушил».

На місці язичницьких капищ повсюди виростали храми і церкви. (Всього дише через 30 років після Володимира у Києві вже було більше чотирьохсот великих і малих церков – нова віра входила назавжди).

З християнством на неписьменну Русь прийшла освіта, з’явилися книги, а в школах вже навчали дітей грамоти.

Але навіть хрещену Русь не так просто було змусити забути язичницьке минуле. І хоч «скверные мольбища идольские» вже неможливо було відновити (що кануло в минуле, те там і залишилося назавжди), але то там, то там ще впродовж віків, особливо в глухих куточках Русі, дажьбожі онуки, як називали язичників-русичів, все ще поклонялися своїм прадідівським богам, лісові і камінню, рікам і болотам, джерелам і горам, сонцю і зорям… Волхви та інші жерці ховалися в лісовій глухомані – їх було вже мало, але вони ще де-де були і з дрімучих хащів, де вони доглядали капища з дерев’яними богами, ні-ні та й підбурювали одноплемінників не коритися новому богові, не визнавати його, а боротися за відновлення старої віри і старих богів. І все то було всує. Русь уже вся була хрещена, і нова віра ставала своєю вірою, а про старих богів – Дажь-бога, Перуна, Велеса, Сварога, Хорса, Ярила, Стрибога, Мокош, Рода і Берегинь вже почали забувати…

Такою була вона – Ярославія, тоді – давньоруська сторона, коли жила у ній Єфросинія Галицька-Осмомисл, звана в народі просто Ярославною…

Частина перша

«Медовий» поїзд Галич – Новгород-Сіверський

Кувала зозуля, кувала,

Що вона вербоньці сказала?

Сказала вербиці розвиться -

Пора тому хлопцеві жениться.

А ще моя дівчина молода.

Бо ще вона на гулянці не була,

Бо ще вона віночка не мала.

Нехай ця вербонька буяє,

Нехай моя дівка гуляє!

Да русою косою має.

А по Петру на весілля скликає.

Як моя дівчина підросте,

То ви їй радоньки не дасте,

Да за мене молоденького віддасте.

З українських пісень

І

Чи я в батька не кохана була?

Єфросинія, галицька князівна, дочка Ярослава

…Ще в Галичі (як тепер уточнюють: давньоруському), стольному граді однойменного князівства, що біля далеких од Києва Карпат, не збиралися й готувати весільний поїзд, що його буде названо «медовим» і якому випаде подолати чи не пів Русі – від гір Карпатських до дрімучих Сіверських лісів на берегах Сейму (а це вже близько до неспокійного порубіжжя з немирними степами Половеччини); ще, власне, й самих медів, запахущих і хмільних, не розливали у великі глиняні глечики, звані дзбанами, щоби потім вивершити ними хуру для весільного поїзду… (А ще ж треба було виготовити медову ситу, заправити запареними шишками хмелю та дати їй постояти в теплі кілька днів чи й тижнів, потім перецідити, охолодити і тільки тоді можна розливати по дзбанах і споживати. У ті часи жодна учта, жодне свято чи обряд не обходився без меду-медухи – тільки у піст церква трохи обмежувала споживання цього напою, але повністю заборонити його бодай і на кілька днів не могла).

Отож ще навіть про саме весілля галицької княгині, яку ласкаво звали княгинькою, з молодим новгород-сіверським князем і мови не йшло, ще карпатські бджоли тільки збирали на полонинах меди, ще з далекої Сіверщини, про яку в Карпатах теж ніхто не чув, ще й не лаштувалися в дорогу свати – під виглядом, звичайно, ловців-полювальників за куницею, а насправді за красною дівицею…

Але вже йшов 1167 рік.

В Галицькому князівстві, на столі якого сидів знаний на Русі князь Ярослав Володимирович з дещо загадковим прізвиськом Осмомисл, крутий і владний, адже без його згоди жодна волосина на головах підданих не могла впасти, але, вочевидь, на небесах їхній шлюб було схвалено. Ба, навіть укладено – як відомо, справжні шлюби спершу укладаються на небесах, а лише потім і на землі… Отже, боги вже все вирішили, і все вже належало історії, тож мало ось-ось здійснитися і в нашому світі, а тому відмінити шлюб, укладений на небесах, на землі вже ніхто не міг… Ще молода безтурботно й безжурно доспівувала своє безтурботне й безжурне дівоцтво, нічого не відаючи про якогось там князя Ігоря з якоїсь там Сіверщини; ще в Галичі, у княжій родині Осмомислів, і дарів не готували сватам та родичам молодого, не кажучи вже про посаг молодої, що ледь чи й уміститься на кількох возах, ще…

Але тут все й лучилося…

…Єфросинія тоді заблукала. І де? У… білому світі. Не в темних хащах, не в пустці дрімучій, не в пустелі несходимій – у білому світі.

«Дивно, – подумала дівчина. – Хіба можна заблукати у світі білому? Світ Божий такий прекрасний, великий і безмежний. У ньому всім вистачить місця. І мені теж, княгиньці маленькій. Князівства мені, як батькові, не треба. І княжого столу в Києві. Аби був поруч коханий, а я щоб йому була коханою… То чому ж маю в світі білому блукати? Дивно… Агов, люди добрі, де ви? Відгукніться, озовіться! Це ж я, Єфросинька, Фросенька, люба дочка у свого батенька…»

5
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело