Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 50
- Предыдущая
- 50/113
- Следующая
Половці!
Ті, кого вони всі ці дні шукали.
Князь надів шолом, але залишився непорушно сидіти в сідлі (кінь, певно, відчуваючи настрій господаря, теж застиг мертво) і все дивився й дивився на вершників по той бік річки.
Вони були ще далеко, і то був, певно, дозор кочовиків, вивідники, але десь там, за обрієм, ховаються їхні головні сили. Нарешті вони з’явилися. Січа буде!
Дивився на далеких вершників, і йому здавалося, що він бачить, як там, над обрієм, ширяють крилаті змії. Розворушив він їхнє лігво, тепер чекай. Налетять змії, тільки встигатимеш мечем орудувати.
І пригадалася йому дитяча мрія – як виросте – стати змієборцем. Як Кирило Кожум’яка. І ось він виріс і вже опинився у лігві зміїв. Звідси на Русь віками прилітають гориничі й тугарини, багатоголові й вогнедишні. Чи ж вистачить у нього сили, снаги і зваги богатирської новітнім кожум’якою стати на герць з гориничами й тугаринами? Допоки ж вони літатимуть Русь палити й пустошити?
Але чи не занадто велику ношу звалив він на свої плечі? Вдома, кажуть, і земля помагає. А земля тут чужа, помагатиме вона не русичам, а своїм – гориничам і тугаринам.
Примчав воєвода зі своїм загоном.
– Князю, брід знайдено. Мілкий і зручний. Велиш переправлятися? На тім боці оно-но, – кивнув на потойбіччя Сюурлія, – нас уже чекають.
– Починайте, – коротко кинув князь. – Але першим на той берег хай переправиться передовий загін і стане в обороні переправи.
– Слухаю, князю!
І воєвода зі своїм загоном помчав до броду. Князь зі своєю вартою рушив за ним, чомусь все ще повторюючи ймення цієї річки, що вже, напевне, запала йому в помку: Сюурлій, Сюурлій…
– І причепиться ж, – обізвався невідомо до кого. – Так і липне до губ: Сюурлій, Сюурлій…
Справді, яка поетична назва – Сюурлій.
Але річки такої українська (як ще раніше й руська) топоніміка не знає.
Це якась загадково-таємнича річка, яка мовби є – була принаймні з назвою – і якої не було й немає.
Іпатіївський літопис, датований 1189 роком, теж згадує ту загадкову річку з назвою Сюурлій…
Ліва притока Дніпра Оріль має половецьке ймення. Тюркські племена називали Оріль Сюорлій, що є перекрученою назвою Су-Єрлі: су, або сю – вода, річка – єр, єрє – «земля, урочище».
Проте так це чи ні, що згадувана Сюурлій – це сьогоднішня Оріль – сказати певно не можна.
Але воїнство Ігоря, якщо вірити Руському літопису, прийшло-таки до загадкової Сюурлій… Хоча де вона нині – хто скаже?…
Чи зникла вона разом з половцями, які її так поетично назвали, наче дівчину на виданні – Сюурлій? Чи заховалася десь серед безмежних – як тоді здавалося – степів донецьких? Десь між Доном Великим, між Сіверським Дінцем, між Малим Дінцем, між Казенним Торцем, Бахмуткою, Луганню, Самарою, Вовчою, Кальміусом, Грузьким Сланчиком, Кринкою… Вони ж уціліли, хоч деякі й під іншими іменами, то чому не вціліла Сюурлій? А скільки ще там лишилося маленьких річечок, що влітку, пересихаючи, губляться серед ковилових просторів – може, серед них ховається і вона, Сюурлій?
Чи її забрали з собою половці, коли з Придоння йшли у нікуди, в непам’ять? В небуття. Чи й вони загубилися десь зі своїми стадами й ордами, становищами-вежами-кочівками десь серед просторів Донецького кряжу, в його дібровах та соснових борах, в осокірниках та вербняках і байрачних лісах. Чи десь причаїлися в Хомутівському заповіднику степовому, серед Кам’яних Могил.
Чи зникли десь деінде у степовій зоні України, що простяглася із Заходу на Схід, від пониззя Дунаю до південних відрогів Середньоруської височини, майже на 1000 км смугою завширшки близько 500 км. А це сорок відсотків території республіки!
Чи десь зачаїлася між Малим Дінцем та зниклими річками і нині сущими, починаючи від Десни та Остра, між Сулою та Пслом, Ворсклою і Осколом – хто скаже? А десь же сходить над нею сонце ясного дня і яскравий місяць зоряної ночі, десь солов’ї співають, ще ті, з часів Куманії, десь кують зозулі, щедро даруючи комусь довгі літа? А в тирсі-ковилі, серед типчакових рівнин, де ще й нині стоять кам’яні баби, обережно крадучись, перебігає з місця на місце сімейство вусатих дроф чи сторожких і рідкісних стрепетів, чи пробіжать, а потім здіймуться на крило кам’яні куріпки, а над ними, у бездонній синяві небес, співають свою пісню невмирущу сіренькі жайвори, та десь пронесеться степом крилата тінь, і степовий орел зникне в безодняві піднебесній…
Всі ріки, річки й річечки кудись біжать – стояча вода – це болото. А біжать неодмінно зеленою долиною – як і в знаменитій пісні Леоніда Глібова «Стоїть гора високая» («Журба»).
Біжать… Але багато річок і річечок – їх тисячі! – вже нікуди не біжать.
Відбігли своє.
Зникли навічно. На наших очах річки не народжуються, на наших очах річки лише зникають. Ті, що їх ми отримали у спадок від прапращурів своїх.
Ті, що тисячоліттями кудись бігли, а за нашого часу й зникли.
Багатьом з них ми благополучно допомогли зникнути з лиця землі, зі світу білого…
Молодість, звичайно ж, – погодимось з поетом, – не вернеться. Але до багатьох річечок не вернеться більше і весна. Тобто весна повернеться, але їх уже не застане. Погублених…
На відміну від літописної Каяли, точну топографію якої ми й досі не знаємо (це за умови, що вона таки була), місцезнаходження інших річок ми знали і знаємо. З точністю чи не до метра. Як ось хоча б Почайна, теж літописна.
Ці рядки, що беруть за душу, – з поезії Ліни Костенко.
Життя зникає не тільки наше – в чому й полягає щемка філософія цієї хвилюючої поезії, не тільки життя всіх живих істот планети Земля (якщо вже міркувато глобально), а й життя самих Почайн, річками і річечками нашими.
Почайна – права притока Дніпра і текла вона не десь в ойкумені, на краю світу, а на території Києва. Починалася на Оболоні. Від Дніпра була відділена піщаною косою. Почайна – її довжина 8 км, вважалася однією з найважливіших на водному шляху «з варяг у греки».
Нині в басейні Почайни – житловий масив. А на місці її колишнього русла (не забуваймо, вона була глибоченькою, про це свідчить і її назва) прокладена вулиця Почайнинська.
На вулиці – видатний пам’ятник архітектури – Ільїнська церква, житлові будинки, училище. Там же знаходився місцевий дитячий сад, що був відкритий ще у 1902 році. Саду вже давно немає, а вулицею Почайнинською – виходить, і по дну Почайни – і нині бігають діти, дзеленчать трамваї…
(Звичайно, ще печальніше, коли зникає і саме життя – але це інша тема).
У Почайни в ті літописні часи Київської Русі були три притоки, що весело несли до неї свої голубі води: Глибочиця, Сетомль, Сирець…
- Предыдущая
- 50/113
- Следующая
