Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 52
- Предыдущая
- 52/113
- Следующая
Притиснуті до грузького болота, позбавлені питної води, кінні дружини князів навіть не намагалися вирватися з оточення, покинувши піших (така можливість у них була) і тим врятуватися, вони відхилили цей план. Виграти битву в тих умовах було неможливо.
Про ту першу перемогу «Слово» так мальовничо писатиме:
Мало кому в ту ніч спалося – святкували перемогу. Пили кумис, захоплений у ворогів, молочну горілку… Мацали гарненьких половчанок – буде потіха.
Ігор та інші князі були задоволені.
Що військо обтяжене полоном, і це обмежило його бойові можливості, не звернули уваги. Всі чекали ранку. Прийде ранок і він принесе нову перемогу. Вже вирішальну. 10 травня все й вирішиться, і полки повернуться на Русь з великим полоном і славою гучною…
…І славою гучною…
Хто се сказав, як застогнав: і славою гучною? Так Ігор подумав, їдучи конем: і славою гучною?
Чи мо’ йому вчулося?
Був ясний день, світлий і лепський – Божа благодать.
І князь, знявши свій важкий золотий шолом, їхав степом широким, насолоджуючись привіллям, і всі вітали його з побідою.
«З якою це… побідою? – подумав він і раптом згадав: – Дак ми ж оце половців побили. І це до мене як до переможця каїв змієподібних слава прилетіла гучна…»
Тепер на Русі тільки про нього і йтиме яса. Переможець половців! Сокрушив їхні змієвидні глави! Рятівник Русі!
Більше змії зі степу не літатимуть Русь пустошити і палити. Як поклявся він ще отроком стати змієборцем, Кирилом Кожум’якою новітнім. І зміїв побив, як то їх бив Володимир Мономах.
Тепер йому в Київ, до столу золотого, прямий шлях. Гучна слава вже летить попереду його коня.
І навіть поганські диви на деревах його вітають, славу йому лебедями ячать…
…лебедями ячать…
Аж тут раптом шелест степами пронісся, вітер вихором загудів-загоготів – аж дерева попригиналися.
Кінь його тривожно заіржав, вуха прищулив.
Що се, що се? Він поспішно надів шолом, броню на грудях поправив.
Що се, що се?
Десь закричали птахи, грудками падаючи до землі.
Звірі по норах розбіглися.
Лисиці, на бігу гавкаючи, перед у тій втечі повели.
І бачить він, як степом, а день, день який ясний ще мить тому був! – чорна ніч несеться. До нього вже на невидимих крилах летить – ось-ось його накриє. Що се, що се?…
Не встиг князь нічого й збагнути, як чорна ніч, що невідь-де і взялася ясного дня, і накрила його…
І щось як огнем на нього дихнуло згори. Звів він голову, аж то над ним Змій Горинич крилами своїми білий день затулив.
– Ти-и? – як отетерів Ігор. – Котрий… Змій Горинич?
– Він, Змій Горинич котрий, – одказує та потвора, що над ним нависла і крилами своїми білий день затулила. – А ти Ігор, котрий князь?
Питає так аж ніби насмішкувато. Звісив свої дванадцять головешок, дванадцять пащек роззявивши, – валить з них дим, іскри шугають, огонь вихоплюється. А двадцять та ще й чотири злих очей його двадцятьма та ще й чотирма огнями горять…
А з-під брюха його тягнуться до Ігоря здоровенні лапи з крицевими пазурами.
– Го-ш-го-о!!! – Змій дихнув одразу із дванадцяти пащек і обпік його дванадцятьма огнями. – Так це ти, Ігор Сіверський, котрий клявся: як виросту, мовляв, змієборцем стану? Кирилом Кожум’якою. Клявся, питаю?
– К-клявся, – пролепетав Ігор і все ще не міг отямитись. – Я ж малим тоді був, а що мале не придумає.
– Але ти вже достоту виріс. Нині ти не отрок безвусий, а – муж. Муж, питаю, чи не муж? Так пора тобі вже й Кирилом Кожум’якою ставати. А я, Змій Горинич, осьо перед тобою. То як? Не передумав Кирилом Кожум’якою стати? Битися будемо чи миритися?
– Битися, битися! – закричав Ігор, висмикуючи меч. – Ось я твої дванадцять довбешок постинаю!
Чи встиг меч висмикнути, чи ні – не пригадує.
Проснувся.
Ой лихо, чи не віщий це бува сон?
Він нині й справді в становищі Змія Горинича, тугаринів їхніх. А до Русі звідси кричи – не докричишся. І нізвідки й помочі чекати. Пішов він у Половеччину, нікого з князів не попередивши.
Тим часом в таборі чулися крики.
Ігор струснув з себе рештки сну, схопився, з намету вибіг.
Навстріч йому воєвода.
– Князю – біда! Борзим конем до нас примчала. Доки ми спали нас оточили половці.
– Де вони взялися, як звечора їх не було видно?
– А Бог його відає, де. Степи їхні, знають вони, де їм чаїтися, засідки влаштовувати.
– Але ж ми їхні вежі захопили.
– Вежі ми й справді захопили. Та доки ми добру радувалися, що його у вежах їхніх взяли, вони нас тихцем оточили.
– Вже… ранок? – для чогось запитав князь.
– Ні, ще ніч… Але ми вже оточені.
– Ще ніч, – повторив князь. – А ми вже оточені… То що ж нам тепер, – пригадав свій сон, – битися з ними чи… миритися? Га? Що, питаю?
Воєвода мовчав, розводячи руками. Потім як зітхнув.
– Варта доповіла: багато їх. Але, як кажуть, ранок вечора мудріший. Почекаємо світанку, бо нині ж ніч. Мо’ до ранку щось і проясниться…
Ніч – це породження Хаосу, він полонить Землю, занурює людей у пітьму, наближаючи їх цим до царства мертвих. В Ночі живуть Сон і Смерть (діти Ночі), на яких ніколи не дивиться сонце.
Вночі десь біля Дону кричали Диви – пророки людських доль, тих людей, які йдуть на смерть.
Див як блискавка спалахує, його ніхто не може ні побачити, ні запам’ятати, який він. Тільки крик його вночі й чути.
І тієї ночі Див кричав у Половеччині – чи застерігав кого, чи накликав на кого біду.
Швидше б кінчалася ніч у чужих краях, де половецькі чаклуни під завісою ночі чаклують на погибель русам…
Тривожна ніч у Половеччині, повна незбагненних звуків, шерхоту, стогону.
Десь пирхають коні, стугонять степи, наче там орда йде…
Та ось у степу почало дніти. Нарешті! Вже сяяла ранкова зоря-зоряниця, і нічний морок хутко втікав із степів кудись чи не на край світу. Вже свистіли на своїх горбочках байбаки, цінькало дрібне птаство, а обріями проносились руді лисиці, які гавкають на червоні руські щити.
Високо в піднебессі з’явився могутній степовий орел, оглядаючи звідти свої володіння. Неспішно линув без жодного помаху крил. Видно йому було далеко – і руський табір, що лише під ранок вгамувався, і ті полки половецькі, що непомітно під завісою ночі оточували пришельців. Хан Кзак приготував русам пастку і тепер чекав ранку. Йому допомагали інші хани. Вранці вони будуть батирами-переможцями. Ранок принесе їм славу.
Чув орел і плач половецьких дівчат – не солодко їм було в полоні. Плакали половчанки, не підозрюючи, що свої вже близько, а отже, й воля поруч.
Вранці вони здобудуть волю, а їхні поневолювачі, навпаки, постають бранцями. Десь уже з’явилося вороння – каркало, кружляло. Відчувало: ось-ось ці двоногі ляжуть трупами, і буде пожива.
Над Сюурлієм пролетів ранковий вітерець, хвилю погнав. В очеретах гудів водяний бугай, сплескувалася риба.
Пирхали коні.
Догорали нічні багаття. Ще міцно перед ранком спали русичі. І сторожа їхня біля пригаслих багать дрімала, поопускавши голови на груди…
Спали спокійно в руському стані – як сплять переможці з великим полоном. А завтра… Ба, вже сьогодні вранці чи й під обід, полон їх чекатиме ще більший. Всі вежі половецькі стануть їхніми, дівчата й жінки половецькі їхніми стануть, коні та худоба половецька їхньою стане…
З-за далеких горбів на сході, де була рожева смуга й полум’яніло небо, поволі сходило сонце. Спершу там виткнувся його краєчок, потім півколо, а далі й усе світило виткнулось, піднялося над степом, наче питаючи: а як ви тут без мене ніч провели? Живі-здорові?
- Предыдущая
- 52/113
- Следующая
