Відродження - Кінг Стівен - Страница 4

• Предыдущая
• 4/88
• Следующая

— Ні. Але Чарльзом, напевно, можу.

Я натягнув джинси й футболку, спустився вниз, але слухати дорослі балачки не став, вийшов надвір чекати шкільного автобуса. Кон, Террі та я відвідували початкову школу на трасі 9 (недалеко, чверть милі пішки від нашого дому), що розміщалася в одній кімнаті, Енді ходив в Об’єднану середню школу, а Клер — до школи Ґейтс-Фолз, де вона вчилася в першому зі старших класів. («Головне, щоб ти не була, як першокласниця», — сказала їй мама. То теж був жарт.) З автобуса вони сходили на перетині траси 9 та Методист-роуд, біля підніжжя пагорба Методистів.

Я побачив, як брат і сестра виходять з автобуса. І поки вони пленталися вгору пагорбом (гризучись, як завше, я це чув, поки стояв в очікуванні біля поштової скриньки), з будинку вийшов преподобний Джейкобз.

— Готовий? — спитав він і взяв мене за руку. Це здалося цілковито природним.

— Так, — сказав я.

На півдорозі донизу пагорбом ми стріли Енді та Клер. Енді спитав, куди я йду.

— Додому до преподобного Джейкобза, — відповів я. — Він покаже мені сюрприз.

— Не затримуйся там, — сказала Клер. — Сьогодні твоя черга накривати на стіл. — Вона потай глянула на Джейкобза і швидко відвела погляд, наче їй несила було на нього дивитися. Ще до кінця року моя старша сестричка до нестями закохається в нього, утім, як і всі її подружки.

— Я скоро його поверну, — пообіцяв Джейкобз.

Тримаючись за руки, ми спустилися на трасу 9, яка вела до Портленда, якщо звернути ліворуч, та до Ґейтс-Фолза, Касл-Рока й Льюїстона, якщо праворуч. Ми зупинилися й подивились, чи нема на дорозі машин (хоча це було смішно, бо трасою 9 вони їздили хіба що влітку), а потім пішли повз сінокоси й поля кукурудзи, стебла якої, тепер висохлі, перестукували на легенькому осінньому вітерці. Десять хвилин ходи привели нас до пасторського дому — охайного білого будиночка з чорними віконницями. За ним виднілася Перша методистська церква Гарлоу, і це теж було смішно, бо інших методистських церков у Гарлоу не було.

Єдиним іншим молитовним домом у Гарлоу була церква шілоїтів[11]. Тато вважав їх диваками, десь посередині між помірно й тяжко причмеленими. Вони не роз’їжджали в запряжених кіньми двоколках абощо, але всі їхні чоловіки й хлопці, коли виходили надвір, натягали чорні капелюхи. Жінки й дівчата ходили в сукнях до щиколоток і білих очіпках. Тато казав, шілоїти стверджували, ніби знають, коли настане кінець світу. Це було записано в якійсь особливій книжці. Мама вважала, що в Америці кожен має право вірити, у що заманеться, аби нікому не шкодив… але й татових слів не спростовувала. Наша церква була більша за шілоїтську, але дуже проста. А ще на ній не було шпиля. Правда, колись був, у давніші часи, 1920-ті чи десь так, але налетів ураган і зніс його.

Ми з преподобним Джейкобзом пройшли ґрунтовою під’їзною доріжкою. Я з цікавістю подивився на його синій «Плімут Бельведер», дуже круту машину.

— Механічна коробка чи автомат? — спитав я.

Він здивовано глянув на мене, та потім розплився в усмішці.

— Автомат. Це подарунок на весілля від тестя й тещі.

— А теща — це така погана людина, про яку в анекдотах розповідають?

— Моя — так, — розсміявся він. — Ти любиш машини?

— Ми всі їх любимо, — відповів я, маючи на увазі всіх у своїй родині… хоча про маму й Клер трохи перебільшив, напевно. Жінки наче не до кінця розуміли засадничу крутизну машин. — Коли тато поремонтує Ракету Доріг, то випробує її на Спідвеї[12] у Касл-Року.

— Серйозно?

— Ну, не він сам. Мама сказала, що йому не можна, бо це дуже небезпечно. Хтось інший. Може, Двейн Робішод. У них із мамою і татом крамничка «Брауніз». Торік він ганяв на Спідвеї, але в нього двигун загорівся. Тато каже, він собі підшукує нову машину.

— А Робішоди ходять до церкви?

— Е-е…

— Я вважатиму, що це відповідь «ні». Заходь у гараж, Джеймі.

Усередині лежали густі тіні й пахло цвіллю. Я трохи побоювався тих тіней і того смороду, але Джейкобза вони наче не турбували. Він завів мене глибше у морок, потім зупинився і на щось показав пальцем. І побачене змусило мене охнути.

Джейкобз лише злегка всміхнувся — так, як це роблять люди, коли чимось пишаються.

— Ласкаво просимо на Погідне озеро, Джеймі.

— Ого!

— Я зібрав його, поки чекаю приїзду Петсі й Моррі. У мене багато хатньої роботи, та я вже чимало й зробив, наприклад, полагодив помпу в криниці, але поки Петс не приїде з меблями, у мене зв’язані руки. Твоя мама, друзяко, і жінки з комітету жіночої допомоги навели неймовірний лад у домі. Містер Латур їздив на роботу з острова Орра[13], і в цьому будинку ще до початку Другої світової ніхто не жив. Я їй подякував, але я не проти, якщо ти подякуєш іще раз.

— Авжеж, ще б пак, — кивнув я, але, здається, так і не переказав цієї другої подяки, бо практично не чув, що він мені сказав. Усю мою увагу притягував до себе стіл, який забирав майже половину гаражного простору. На ньому розкинувся зелений макет ландшафту, поряд із яким гора Череп мусила б згоріти від сорому. Відтоді я бачив чимало таких макетів (здебільшого у вітринах іграшкових магазинів), але по них завжди бігали хитромудрі електричні поїзди. На столі, який влаштував преподобний Джейкобз, не було поїздів, та й то був власне не стіл — просто листи фанери на кількох поставлених поряд козлах для пиляння дров. А на фанері розлягалася сільська місцевість у мініатюрі, близько дванадцяти футів завдовжки і п’яти завширшки[14]. Через увесь обшир по діагоналі марширували високовольтні опори заввишки вісімнадцять дюймів[15], а найбільше місця займало озеро зі справжньою водою, що навіть у напівмороці зблискувало яскраво-синім.

— Доведеться скоро його розібрати, — сказав священик, — бо інакше не зможу завести машину в гараж. Петсі це не сподобається.

Він нахилився, сперся долонями на коліна й став пильно вдивлятися в положисті пагорби, ниткоподібні високовольтні лінії, велике озеро. Біля води паслися пластмасові вівці й корови (з масштабу вони суттєво вибивалися, але я цього не помітив, та навіть якби й помітив, не зважав би). Ще там стояло багато вуличних ліхтарів, хоч мене це трохи здивувало, бо ні містечка, ні доріг, які вони могли б освітлювати, не спостерігалося.

— Думаю, ти міг би розгорнути тут зі своїми солдатиками велику битву, правда?

— Ага, — сказав я. І подумав, що міг би розгорнути тут цілу війну.

Джейкобз кивнув.

— Але цього не буде, бо на Погідному озері всі з усіма ладнають і битися не дозволено. Тим-то воно схоже на рай. Щойно я розпочну заняття в групі молоді, перенесу озеро в підвал церкви. Може, ти й твої брати мені допоможете. Думаю, дітлахам воно сподобається.

— Авжеж, сподобається! — сказав я і додав щось таке, що чув від свого батька: — А то, коти в манто!

Розсміявшись, він поплескав мене по плечу.

— А тепер хочеш побачити справжнє диво?

— Мабуть, — завагався я, бо впевнений не був. Прозвучало це так, наче диво може бути страшним. Зненацька я збагнув, що ми вдвох у старому гаражі, де немає машини, в запорошеній дірі, де тхнуло так, наче вона багато років простояла зачинена. Двері в зовнішній світ були відчинені, але здавалося, що до них ціла миля. Мені подобався преподобний Джейкобз, однак раптом я пошкодував, що не лишився вдома: розмальовував би собі на підлозі й чекав, чи не виграє мама «Електролюкс», щоб врешті-решт здобути перевагу в нескінченній битві з літньою пилюкою.

А тоді преподобний Джейкобз поволі провів рукою над Погідним озером, і я геть забув про свій неспокій. З-під саморобного стола полинуло тихе дзижчання, схоже на звук, з яким розігрівався наш телевізор «Філко», і всі маленькі вуличні ліхтарі ввімкнулися. Вони світилися яскраво-білим світлом, занадто яскравим, щоб на нього дивитися, і заливали магічним місячним сяйвом зелені пагорби й синю воду. Навіть пластмасові корови й вівці здавалися більш реалістичними, може, тому що тепер вони відкидали тіні.

• Предыдущая
• 4/88
• Следующая