Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 18

• Предыдущая
• 18/96
• Следующая

А втім, вона не збиралася стояти і довго зважувати всі за і проти. Це було б найгірше, що вона могла зробити. Вона нахилилася, не відводячи очей від Пікерінга, і загнала пальці під останнє кільце плівки, яке все ще тримало її прив'язаною до крісла. Пальці її правої руки ще впертіше відмовлялися працювати, та вона їх примусила. І те, що шкіра її була просякнута потом, теж придалося. Вона потягнула вниз, і плівка почала попускатися з тим самим бридким рипінням. Вона очікувала, що буде боляче, навкруг коліна залишилася яскраво-червона смуга (з якогось дива в голові їй кілька разів майнуло слово Юпітер), але вона вже перейшла той поріг, за яким не реагують на такі відчуття. Плівка піддалася і впала вниз, їй до щиколотки, зморщена, покручена, липнуча сама до себе. Вона струснула її з ноги. В голові гуло, чи то від натуги, чи від удару, що вона отримала від нього, коли задивилася на мертву дівчину в багажнику його «мерседеса».

— Ніколь, — промовила вона. — Її звали Ніколь. Промовляння імені мертвої дівчини, схоже, трохи привело Ем до тями. Тепер думка про те, щоб намагатися дістати з-під нього різницький ніж, видалася їй божевільною. Той внутрішній голос, яким до неї нібито промовляв її батько, мав рацію: навіть залишатися в одній кімнаті з Пікерінгом — це дратувати фортуну. Тільки втікати. Тільки так.

— Я йду, — промовила вона. — Ти мене чуєш?

Він не поворухнувся.

— У мене довга виделка. Якщо ти переслідуватимеш мене, я тебе нею проколю. Я... я виколупаю тобі очі. Ти мусиш залишатися там, де лежиш. Ти второпав?

Він не поворухнувся.

Емілі позадкувала від нього, відтак відвернулася і залишила кухню крізь ті двері, що були у протилежному її кінці. Вона так і тримала в руках той чортів поручень від крісла.

За стіною виявилася їдальня. Там стояв довгий стіл зі скляним верхом. Навкруг нього розташувалися сім червоних кленових стільців. Місце, звідки було взято восьмий, зяяло порожнечею. Аякже. Задивившись на пусте «місце матері» на одному кінці столу, вона раптом пригадала: під оком у неї бубнявіє крихітна перлина крові, а Пікерінг примовляє: «О'кей, о'кей, добре». Він повірив їй, коли вона сказала, що тільки Дік може знати про те, що вона може бути в цьому Доті, і вкинув ніж — маленький ножик Ніколь, подумалося їй тоді — до мийки.

Отже, ніж, яким його можна було залякувати, там таки був. І зараз є. В мийці. Але вона туди не повернеться. Нізащо.

Вона пройшла крізь їдальню і потрапила до холу, де було п'ять дверей, по двоє в бічних стінах і одні в дальній. Перші двоє дверей, які вона проминула, були відчинені, ліворуч була ванна, а праворуч — пральня. Пральна машина стояла з прочиненим верхнім люком для завантаження білизни. Поряд на полиці стояла коробка «Тайду». З люка звисала заплямлена кров'ю сорочка. Це сорочка Ніколь, вирішила Емілі, хоча й не могла знати напевне. Але ж, якщо це дійсно її сорочка, навіщо Пікерінг зібрався її прати? Пранням не вивести дірки. Емілі пригадала, що начебто бачила десятки поранень, хоча це видавалося їй неможливим. А як було насправді?

Вона вирішила, що так і було: Пікерінг же скажений.

Вона прочинила наступні за ванною двері й побачила кімнату для гостей. Це була невиразна стерильна коробка, де панувало велетенське ліжко, так ретельно застелене, що, аби кинути на покривало монету, вона, поза всякими сумнівами, відскочила б з дзенькотом. А чи служниця застеляла цю постіль? «Наше обстеження каже, що ні, — подумала Ем. — Наше обстеження показує, що ніяка служниця ніколи ногою не ступала до цього будинку. Тільки "небоги"».

Двері навпроти цієї кімнати вели до кабінету. Він був точнісінько таким само стерильним, як і протилежна йому гостьова. У кутку стояли дві шафки з картотекою. А в центрі великий стіл, на якому не було нічого, окрім комп'ютера «Делл»[33], захищеного від пилу прозорим пластиковим покриттям. Дубова підлога. Жодного килима. Жодного зображення на стінах. Єдине велике вікно затулене ставнями, крізь які пробивалося лише кілька дротиків неяскравого світла. Як і кімната для гостей, кабінет мав похмурий, відчужений вигляд.

— Він тут ніколи не працював, — подумала вона і була певна, що так воно й є. Це декорації. Весь цей будинок — театральна декорація, як і та кімната, звідки вона втекла, — кімната, схожа на кухню, яка була насправді анатомічним театром з легкими для відмивання панелями, долівкою і столом.

Двері в дальньому кінці холу були замкнені, ще наближаючись до них, вона знала, що будуть замкнені. Вона потрапляє у пастку в кінці цього коридору, якщо він зайде сюди крізь двері з кухні/їдальні. Звідси нікуди бігти, а бігання останнім часом стало єдиним, у чому вона вправна, єдиним, на що вона годиться.

Вона підсмикнула на собі шорти — вони здавалися завеликими їй тепер, після того як луснув задній шов, — і вхопилася за клямку. Вона була так переповнена передчуттям, що якусь мить не могла повірити, коли та піддалася під її рукою. Штовхнула двері, ті відчинилися, і вона вступила в кімнату, яка мусила бути спальнею Пікерінга. Тут панувала майже така ж стерильність, як у кімнаті для гостей, але не зовсім. По-перше, тут лежало дві подушки, а не одна, і стьобане покривало на ліжку (воно виглядало близнюком того, що у кімнаті для гостей) було відгорнуте акуратним трикутником, готове впустити свого хазяїна у комфорт свіжих простирадл після важкого трудового дня. І підлогу тут вкривав килим. Усього лише дешевий нейлоновий хідник, хоча й від стіни до стіни. Генрі, безсумнівно, назвав би це спецстайнею, але килим пасував до блакитних стін і робив цю кімнату на вигляд менш вбогою за інші. Тут також стояли невеличкий столик — схожий на якусь старовинну шкільну парту — і простий дерев'яний стілець. І хоча, порівняно з інтер'єром кабінету з його великим вікном і дорогим комп'ютером, тут не було нічого особливого, вона мала відчуття, що цей стіл — робочий. Що Пікерінг іноді висиджує тут, щось пише, горблячись, мов учень десь у сільській школі. Пише таке, про що їй не хотілося думати.

Вікно тут теж було велике. І на відміну від вікон у кабінеті й гостьовій кімнаті — не було закрите ставнями. Раніш, ніж Ем встигла виглянути надвір, щоб роздивитися, що там, унизу, її увагу привернула фотографія на стіні над ліжком. Не оправлена, не повішена за шнури на цвяшку, а просто приколота булавками. Навкруг неї стіна рясніла крихітними дірочками, схоже було, що там колись приколювали інші фото. Ця фотографія була кольорова, з друкованими цифрами в правому куті 19.04.07. Судячи лише з паперу, а не тому, що вона мала аж такий вишуканий смак, Ем вирішила, що знімок зроблено було, скоріш за все, не цифровою, а якоюсь старомодною камерою. Хоча, можливо, фотограф просто хвилювався. Як ото хвилюються гієни, втямила вона, коли надходять сутінки і свіжа здобич видніється неподалік. Невиразний кадр, ніби знятий телеоб'єктивом, і персона на ньому опинилася не в центрі. Ця персона була довгоногою молодою жінкою у джинсових шортах і обрізаному топі з написом БАР ПИВНИХ ЧАСІВ. На пучках пальців її лівої руки лежала таця, як в офіціантки на якійсь зі старих життєрадісних картин Нормана Роквела[34]. Вона усміхалася. Білявка. Ем не могла достеменно впізнати в ній Ніколь, і сам знімок був каламутним, та й не могла вона її розгледіти як слід за ті кілька секунд, коли, шокована, заглядала до багажника «мерседеса»... але вона була певна. Серце її було в цьому впевнене.

Расті: Це не важливо, серденько. Ти мусиш ушиватися звідси. Ти мусиш вибратися на простір, де зможеш бігти.

Так, ніби підтверджуючи ці слова, грюкнули, розчахнувшись, двері між кухнею та їдальнею — звук був такий, ніби вони ледь не зірвалися з завіс.

Ні, — майнула їй думка. У неї похололо всередині. Вона сподівалася, що цього разу не обмочилася, але неспроможна була вирішити напевне. — Ні, не може цього бути.

• Предыдущая
• 18/96
• Следующая