Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 49

• Предыдущая
• 49/150
• Следующая

— Розкажи мені, що трапилося, Пандо.

— І досить про це. Ще раз із цим мені зателефонуєш, і я кину слухавку. Тоді дзвони Тому і питай його, що трапилося. Либонь, мені найкраще саме так і зробити. Хай тобі буде наука.

Я приклав руку до лоба і почав масувати собі скроні: великим пальцем ліву, вказівним і середнім праву. Це просто чудо, як одна рука може бути провідником для стількох мрій і стількох болещ. Не кажучи вже про потенційну можливість вимальовування простих і загадкових дурниць.

— Розкажи мені, Пам. Будь ласка. Я слухатиму і не буду психувати.

— Це в тебе вже позаду, так? Почекай хвилинку. — Почулося клацання, либонь, вона поклала слухавку на кухонний стіл. На мить я почув віддалене бубоніння телевізора, потім воно замовкло. З’явившись знову, вона промовила: — Ось так, тепер я хоч чутиму власні думки.

Знову рев, це вона висякалася. А коли врешті почала розповідати, в її голосі не залишилося ані сліду сліз.

— Я просила Міру подзвонити мені, коли він повернеться додому — це Міра Деворкян, вона живе в будинку навпроти від нього. Я їй сказала, що мене непокоїть його душевний стан. Не було сенсу це приховувати, хіба не так?

— Авжеж.

— І тут! Міра сказала, що вона і її Бен також непокояться. Сказала, що Том забагато п’є, це раз, а ще, буває, він іде на роботу до офіса з дводенною щетиною. Хоча, вона сказала, в круїз він вирушав елегантним. Просто дивно, як багато помічають сусіди, навіть якщо вони й не близькі друзі. Бен з Мірою, звичайно... нічого не знали про нас, але вони чудово розуміли, що Том в депресії.

«Це ти так вважаєш, ніби вони нічого не знали», — цього я не промовив.

— Отже, щоб довго не розводитися. Я його запросила до себе. В його очах був такий вираз, коли він прийшов... такий вираз... ну, ніби він сподівався, що, мабуть, я збираюся... ну, ти розумієш.

— Підібрати залишки і крихти.

— Хто тут розповідає, я чи ти?

— Вибач.

— Ну, звісно, ти маєш рацію. Ти завжди раціональний. Я хотіла запросити його до кухні на каву, але ми так і не просунулися далі холу. Він хотів мене поцілувати, — вона це промовила зухвало і гордо. — Я йому дозволила... один раз... але коли стало очевидно, що йому хочеться більшого, я його відштовхнула і сказала, що маю до нього справу. Він відповів, що по мені видно, що це щось погане, але ніщо його не вразить гірше, ніж було, коли я йому сказала, що ми не можемо більше зустрічатися. Отакі-то чоловіки — і вони ще кажуть, ніби це ми вміємо перекладати на когось свої провини. Я відповіла, що навіть якщо ми не можемо більше підтримувати романтичних стосунків, це не заважає мені турбуватися про нього. Відтак сказала, що кілька людей вже розповідали мені про його дивну поведінку, — став сам не свій — я згадала, що він перестав приймати свої антидепресанти і почала непокоїтися. Я сказала про те, що мені здається, що він замислив самогубство. Вона трохи помовчала, а потім продовжила:

— До його приходу я й гадки не мала, що отак прямо все йому й скажу. Але дивно — щойно він увійшов у двері, я вже була майже певна, а коли поцілував мене, я знала це як факт. Губи в нього були холодні. І сухі. Поцілунок, мов у трупа.

— Можу уявити, — промовив я, намагаючись почухати собі праву руку.

— Обличчя в нього витягнулося, без перебільшення. Кожна риса розгладилася, а рот майже зник. Він спитав, хто вклав таку ідею мені в голову. А тоді, перш ніж я встигла щось відповісти, він заявив, що все це собаче лайно. Саме так, а це зовсім не той вираз, який міг би промовити Том Райлі.

Щира правда. Той Том, котрого я знав раніше, не сказав би слово «лайно» навіть якби в нього насправді був повний рот лайна.

— Я нехотіла називати йому ніяких імен — ні в якому разі, ні твого, бо він вирішив би, що я здуріла, ні Ілсиного, бо я не знаю, що він міг би їй сказати, аби...

— Я тобі вже говорив, що Іллі не має до цього ніякого стосунку...

— Замовч. Я вже це проходила. Я тільки сказала, що ті люди, які помічають його дивну поведінку, навіть не знають, що він пив пігулки з моменту свого другого розлучення і що він перестав їх приймати минулого травня. Він називає їх одуряючими пігулками. Я сказала, що він помиляється, якщо вважає, ніби вдало приховує все, що з ним відбувається. Тоді сказала, якщо він собі щось зробить, я все розповім його матері і брату, розкажу що це було самогубство, і вони йому цього не вибачать. Це була твоя ідея, Едгаре, і вона подіяла. Можеш пишатися. Ось тоді-то він розбив мою вазу і назвав нахабною прошмандовкою, розумієш? Він сполотнів. Їй Богу... — Вона ковтнула слину, я за багато миль почув хлюпання в її горлі. — Їй-Богу, він мав такий вигляд, що дійсно так все і запланував.

— Я щодо цього не маю ніяких сумнівів, — сказав я. — Як ти вважаєш, що він робитиме далі?

— Не знаю, абсолютно собі не уявляю.

— Може, ще й мені йому зателефонувати?

— Краще не треба. Якщо він дізнається, що ти знаєш про нашу з ним розмову, це може підштовхнути його перейти за грань. — І з легким почуттям мстивості вона додала: — От тоді вже ти втратиш сон.

Таку можливість я розглядав, і правота була на її боці. Том з Ваєрменом були схожі в одному: обидва потребували допомоги, а я не міг їх примусити її прийняти. Одна стара максима крутилася мені в голові, може доречна, може ні: можна підвести курву до культури, але неможливо примусити її думати. Можливо, Ваєрмен міг би мені сказати, кому і якій епосі належить цей афоризм.

— Ну, так як же ти довідався, що він збирається себе вбити? — спитала вона. — Я хочу знати і, заради Бога, скажи мені, поки я не повісила слухавку. Я свою частину справи зробила і ти тепер мусиш мені розказати.

Ось воно, питання, якого вона раніше не ставила, бо фіксувалася перш за все на тім, звідки я взнав про її з Томом стосунки. Авжеж, не тільки Ваєрмен був знавцем примовок, мій батько теж їх знав чимало. Одна була така: коли брехня не діє, спробуй правду.

— Після аварії я почав малювати, — почав я. — Ти знаєш це.

— Ну і що?

Я розповів їй про той малюнок, на якому зобразив її, Тома Райлі і Макса з Палм Дезерту. Розказав про знайдені в Інтернеті історії про феномен фантомних кінцівок. І про те, як побачив Тома Райлі на верхньому майданчику сходів до моєї, як я її тепер називав, студії лише в піжамних штанях, без одного ока, із загуслою кров’ю в очниці.

Коли я закінчив, зависла довга тиша. Я не порушував її. Нарешті вона заговорила, тепер новим, обережним голосом.

— Ти насправді у це все віриш, Едгаре... у щось таке?

— Ваєрмен, тутешній мій сусіда... — Я зупинився, роз’ятрюючись наперекір самому собі. Не тому, що не мав слів. Чи не зовсім тому. Невже я був зібрався розповідати їй про те, що мій тутешній сусіда оказіональний телепат, і він мені вірить?

— Так що там твій сусіда, Едгаре? — Голос в неї звучав м’яко й спокійно. Я навчився розпізнавати це звучання за місяць після моєї катастрофи. Це був голос — Едгар-зслизнув-на-ку-ку.

— Нічого, — відповів я. — Не має значення.

— Тобі треба подзвонити доктору Камену і розповісти йому про свої нові ідеї, — сказала вона. — Про те, що ти тепер медіум. Не пиши йому мейл, а зателефонуй, будь ласка.

— Добре, Пам. — Я почувався дуже втомленим. Не кажучи вже про знервованість і злість.

— Добре, що?

— Я тебе добре чую. Голосно і ясно. Ніяких непорозумінь. Викинь усе це к-бісу собі з голови. Я хотів тільки врятувати Тома Райлі.

Отже, вона не мала відповіді. І раціонального пояснення, звідки я взнав про Тома, також. На цьому ми й зупинились. Коли я вимкнув телефон, у мене майнула думка: «Жодна з добрих справ не обходиться без покарання».

Можливо, й вона подумала те саме.

Я почувався злим і розгубленим. У таку сиру, мрячну погоду на це не було ради. Спробував писати фарбами, але не зміг. Зійшов униз, узяв альбом для етюдів, та спромігся тільки на закарлючки на кшталт тих, що рисував в минулому житті під час телефонних розмов: карикатурну каліч з великими вухами. Я вже зібрався з огидою пожбурити альбом подалі, аж тут задзвонив телефон. Виявилося, Ваєрмен.

• Предыдущая
• 49/150
• Следующая