Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 56

• Предыдущая
• 56/150
• Следующая

— Я не ходив до цирку. Ваєрмен, хіба що, інколи втикає на рок-цсонцертах, його не пре від цирку. Але ж тут знову втрутилася лотерея. Кожні кілька днів циркові канцеляристи тягнули з капелюха папірці, визначаючи, хто йтиме на закупи їдла для офісу — чіпси, соуси, кава, содова. Одного дня, коли вони працювали в Омасі, позначений папірець витягла Хулія. Коли вона вже з покупками йшла через паркінг до свого фургончика, туди на великій швидкості в’їхав вантажений овочами ваговоз і вдарив низку візків — ти ж знаєш, як їх там виставляють довгими поїздами?

— Так.

— Отже. Бум! Візки покотилися на тридцять футів, вони б’ють Хулію, в неї зламано ногу. Вона бачила візки, але не мала ніякого шансу уникнути. Неподалік на тім паркінгу трапився коп, він почув зі своєї машини її крик. Викликав швидку допомогу. Він же змусив водія овочевої вантажівки дихнути в алкотестер. Той видув 0,17[212].

— Це багато?

— Так, мучачо. У Небрасці 0,17 важить не двісті доларів штрафу, а набагато серйозніше. За порадою лікаря швидкої, котрий надавав їй допомогу, Хулія звернулася до нас. Нас у той час було 35 юристів у «Лайногам, Дупінг і Сраллен», тож справа Хулії про завдання їй особистої шкоди могла потрапити до будь-кого з цієї зграї. Отримав її я. Ти помічаєш, як із цифр починає вибудовуватись логічний ряд?

— Так.

— Я не просто став її правником; я на ній одружився. Вона виграє справу і отримує великий кавалок грошей. Цирк, як годиться циркам, покидає наше місто, залишаючи в ньому одну з бухгалтерок. Чи треба тобі розповідати, як нестямно ми кохали одне одного?

— Ні, — відповів я. — Я чую це кожного разу, як ти промовляєш її ім’я.

— Дякую тобі, Едгаре. Дякую.

Він сидів, похиливши голову, поклавши руки на свою теку. Відтак витяг із задньої кишені пошарпане, пухле портмоне. Я здивувався, як йому вдавалося висиджувати на такому паковищі. Він погортав маленькі відділення для фотокарток і важливих документів, знайшов і витяг фото темноволосої, темноокої жінки у білій блузі-безрукавці. На вигляд років тридцяти. З тих, що від них аж серце заходиться.

Промовив: «Mi Julia». Я хотів повернути йому карточку, але він похитав головою і дістав іншу. Мені лячно було дивитися. Але він мені її простягнув і я її взяв.

Там була Хулія Ваєрмен у мініатюрі. Те ж темне волосся обрамляло досконале біле обличчя. Ті ж темні, урочисті очі.

— Есмеральда, — сказав Ваєрмен. Я подумав про те, що очі на фотографії й очі, що дивилися на Цукерку Брауна на Картинці, вельми схожі. Хоча, можливо, всі діти мають схожі очі. Мені почала свербіти рука. Та, яку було спалено у шпитальному сміттєзнищувачі. Я почесав крізь неї собі ребра. Звичайна справа. Ваєрмен забрав назад фотокартки, коротко торкнувся кожної сухими губами з жагою, яку жахливо було споглядати, і знов поклав їх до прозорих кишеньок. Явне тремтіння рук не дозволило йому зробити це швидко. Гадаю, із зором у нього теж були проблеми.

— Насправді, аміго, нема потреби навіть дивитися на ті цифри. Можна заплющити очі і слухати, як вони встають по своїх місцях: лясь, лясь і лясь. Везунчикам просто фортунить «Клац!».

Він цоркнув язиком від піднебіння і звук бентежно лунко прозвучав у крихітній кабіні.

— Коли Есмі виповнилося три роки, Хулія пішла на неповний робочий день в організацію «Достойна робота. Проблеми емігрантів», у центрі Омахи. Допомагала іспаномовним із зеленими картками і без карток знайти роботу та рекомендувала законні способи набуття громадянства тим нелегалам, які того бажали. Заклад був безпафосним, містився на першому поверсі, але вони там робили більше практичних добрих справ, аніж усі ті марші з транспарантами. На Ваєрменову скромну думку.

Він міцно затулив очі руками і глибоко, з присвистом вдихнув. Відтак його кулаки з глухим стуком впали на теку.

— Коли те трапилося, я перебував у справах у Канзас-Сіті. З понеділка по четвер Хулія працювала вранці в «Достойній роботі», а Есмі була у дитсадку. Гарному садочку. Я міг би позиватися до нього і виграти — запросто довести до зубожіння жінку, яка ним керувала, але не став. Бо навіть у своєму горі я розумів, що те, що трапилося з Есмеральдою, могло трапитися з будь-якою дитиною. Це просто la loteria, entiendes?[213] Одного разу наша фірма вела справу проти якоїсь компанії, що виробляє штори — я персонально нею не займався — там немовля, лежачи у колисці, вхопило шнур від шторки, проковтнуло його і вдавилося на смерть. Батьки дитини виграли позов і отримали грошову компенсацію, але ж їх дитина залишилася мертвою, а не було б шнура, на його місці могло опинитися щось інше. Якась іграшка чи монета. Або скляна кулька. — Ваєрмен знизав плечима. — Скляна кулька вбила Есмеральду. Вона поклала її собі до рота під час гри і вдавилася на смерть.

— О Господи, Ваєрмене. Мені так жаль!

— Вона була ще жива, коли її привезли у шпиталь. Та жінка з дитсадка зателефонувала Хулії й мені. Вона щось лопотіла, мов божевільна. Хулія вискочила з роботи, стрибнула у свою машину і погнала як скажена. А за три квартали від шпиталю врізалася лоб у лоб у муніципальну вантажівку. Вона померла на місці. На той момент наша дочка вже хвилин двадцять як теж була мертвою. Медальйон Діви Марії, що ти його тримав, поки я проходив огляд... він належав Хулії.

Запала тиша, ніхто з нас її не порушував. Я не мав слів; що можна було на таке сказати. Відтак він закінчив.

— Це і є одним з варіантів Powerball[214]. П’ять номерів, плюс надважливий номер-бонус. Клац, клац, клац, клац, клац. А потім хрусь на додаток. Чи міг я гадати, що таке спіткає мене? Ні, мучачо, навіть у найнестямнішому зі своїх снів, а Господь карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити. Мої мати з батьком благали мене звернутися до психіатра і якийсь час — місяців вісім після похорону — я дійсно туди ходив. Я втомився від дрейфу крізь життя, ніби повітряна кулька, що висить у трьох футах над моєю головою, прив’язана до мотузки.

— Мені знайоме це відчуття.

— Я це знаю. Ми обоє були провалилися до пекла, хоча крізь різні дірки. Та вже, сподіваюсь, вилізли на поверхню, хоча підошви в мене ще тліють. А твої як?

— Угу.

— Психіатр... гарна людина, та я не міг з ним балакати. Перед ним я губив усі слова. Перед ним я чомусь тільки й либився. Я все очікував на великий картонний чек, який для мене витягне з ящика гарна ляля в купальнику. Аудиторія побачить і зааплодує. І чек дійсно трапився. Коли ми одружилися, я підписався на спільне страхування наших життів. Коли народилася Есмі, я й її вніс у договір. Тож я дійсно виграв la loteria.

А якщо сюди додати ту компенсацію, що Хулія отримала за інцидент на парковці. За той, що звів нас разом. Він підняв тоненьку сіру течку.

— Думки про самогубство вже кружляли поряд, щоразу ближче. Головна його принадність полягала в надії на те, що Хулія з Есмеральдою мусять бути десь там, вони чекають на мене... але ж не можуть вони чекати вічно. Я не релігійна людина в стандартному сенсі, хоча залишаю якийсь шанс на те, що життя після смерті існує, що ми там не перестаємо бути… ну так би мовити, самими собою, втім звісно... — Крижана посмішка торкнулася кутиків його рота. — Здебільшого я перебував у депресії. У сейфі тримав пістолет 22 калібру. Я купив його після народження Есмеральди. Для захисту вдома, про всяк випадок. Одного вечора я сів з ним на кухні біля столу і... гадаю, тобі можна розповісти цю частину моєї біографії, мучачо.

Я підняв руку і помахав нею в жесті, який міг означати: хочеш si, хочеш no.

— Я сів за обідній стіл у своєму порожньому будинку. На ньому стояла ваза з фруктами, її поставила жінка, котрій я платив за ведення господарства. Я поклав пістолет на стіл і заплющив очі. Два, а може три рази я крутонув ту вазу. І сказав собі, якщо візьмеш з неї яблуко, приставиш пістолет до голови і покінчиш з життям. А якщо апельсин, тоді... забирай свої лотерейні виграші і уїжджай до «Дісней Ворлду».

• Предыдущая
• 56/150
• Следующая