Сліпота - Сарамаго Жозе - Страница 22
- Предыдущая
- 22/60
- Следующая
Зовні пролунав і був почутий мешканцями правого крила, поки вони сумно поглинали свою вбогу трапезу, голос із гучномовця, який повідомляв зараженим, щоб вони вийшли забрати свою частку їжі. Один зі сліпих, певно, під впливом нездорової атмосфери, яка виникла після скоєного злочину, запропонував, Якщо ми вийдемо у вестибюль, вони злякаються, побачивши нас і, можливо, випустять із рук один або два ящики, проте лікар сказав, що це пропозиція погана, було б несправедливо покарати невинних. Коли всі закінчили їсти, дружина лікаря й дівчина в чорних окулярах винесли в сад картонні ящики, порожній посуд із-під кави з молоком, паперові філіжанки — одне слово, все, чого не можна було з'їсти, Треба спалити сміття, сказала дружина лікаря, щоб покінчити з цими бридкими мухами.
Посідавши на ліжках, кожен на своєму, сліпі стали чекати, коли повернуться до своєї отари заблудлі вівці, Козли вони, а не вівці, сказав чийсь грубий голос, не здогадуючись, що висловився у стилі пастухів, яким не можна закидати, що вони не вміють говорити про речі в більш вишуканій манері. Але зловмисники не поверталися, певно, не наважувалися з'явитися, немає сумніву, що серед них знайшовся не менш проникливий мислитель, аніж той зі сліпців, який запропонував дати їм доброго прочухана. Хвилини минали, деякі зі сліпців уже стали вкладатися, деякі й поснули. Якщо подивитися на речі розважливо, то їм було не так уже й погано. Після того як їжа стала надходити регулярно, бо без їжі жити не можна, вони перетворилися ніби на мешканців готелю. Натомість, яким випробуванням було б для сліпого жити в місті, атож, яким випробуванням, справжньою Голгофою. Ходити, спотикаючись, вулицями, усі від тебе розбігаються, родичі налякані й бояться наблизитися, любов матері, любов дітей — нісенітниця, вельми ймовірно, вони повелися б зі мною так, як поводяться тут, замкнули б мене в окремій кімнаті й ставили б мені миску з їжею під двері, якби не мали на меті заморити мене голодом. Дивлячись на ситуацію холодним поглядом, без упереджень і образ, які завжди затьмарюють здоровий глузд, треба визнати, що влада мала слушність, коли вирішила об'єднати сліпих зі сліпими, щоб кожен зустрічався лише з таким, як і він, що є добрим правилом сусідства, як у випадку хворих на проказу, немає жодного сумніву, що лікар, який нині перебуває тут, мав цілковиту рацію, коли сказав, що ми повинні організуватися, бо організація — річ надзвичайно важлива, насамперед для нас, звичайно, важлива їжа, а потім організація, але й без другого життя неможливе, треба обрати кількох людей, які схильні до порядку й уміють його наводити, опрацювати правила нормального співжиття, правила надзвичайно прості, що визначатимуть хто й коли повинен підмітати, прибирати й мити, адже нам гріх нарікати, бо нам надсилають навіть мило та порошки для чистки й прання, ми також повинні прибирати за собою ліжка, головне, не втрачати поваги до самих себе, уникати конфліктів із військовими, які виконують свій обов'язок, наглядаючи за нами, нам уже досить, мертвих, треба довідатися, хто з нас знає історії, які він міг би розповідати вечорами, і не тільки історії, а й казки та анекдоти, а уявіть собі, як би нам пощастило, якби серед наших хтось знав Біблію напам'ять і міг би розповідати все від самого створення світу, було б добре також, якби ми щось розповідали одне одному, шкода, що в нас нема радіо, музика завжди розважає людей, а також ми могли б стежити за подіями у світі, наприклад, довідатися, що винайдено ліки від нашої хвороби, можна собі уявити, яку радість принесло б нам це повідомлення.
А потім сталося те, що мало статися. На вулиці пролунали постріли. Вони хочуть нас повбивати, викрикнув хтось. Заспокойтеся, сказав лікар, міркуймо логічно, якби вони хотіли нас повбивати, вони прийшли б стріляти сюди всередину, а не стріляли б там, на вулиці. Лікар мав слушність, то сержант наказав стріляти в повітря, а не якийсь випадковий солдат, що раптом осліп у ту мить, коли його палець був на гачку, бо, погодьтеся, не було іншого способу закликати до порядку сліпих, які, штовхаючись, виходилися з автобусів, міністерство охорони здоров'я повідомило міністерство оборони, Ми вам надішлемо чотири автобуси зі сліпими, І скільки ж там їх буде, Дві сотні, Де ж ми розташуємо всіх тих людей, згідно з інформацією, яку ми маємо, у правому крилі є лише три палати, вони розраховані на сто двадцятеро людей, і там уже мешкають шістдесят або сімдесят за винятком десятка осіб, яких нам довелося вбити, Вихід у вас є, заповніть усі палати, У такому разі люди заражені увійдуть у прямий контакт зі сліпими, Найімовірніше, пізніше або раніше вони теж осліпнуть, бо можна не сумніватися, що серед них немає такої особи, яка не дивилася б на сліпого, Якщо сліпий нічого не бачить, то як, запитую я себе, може він передати хворобу очима, Мій генерале, це, либонь, найлогічніша хвороба у світі, око, яке не бачить, передає свою сліпоту окові, яке бачить, чи можна уявити собі щось простіше, Ми маємо полковника, який вважає, що найефективнішим рішенням було б убивати сліпих, мірою того як вони втрачають зір, Мерці на місці сліпих загальну картину не змінять, Бути сліпим — це не бути мертвим, Так, але бути мертвим — це бути сліпим, Гаразд, у такому разі привозьте двісті, Привезем, А як нам бути з водіями автобусів, Забирайте їх разом з іншими. Того ж таки дня надвечір із міністерства оборони зателефонували до міністерства охорони здоров'я, Хочете знати новину, той полковник, про якого я вам згадував, осліп, Цікаво знати, що він тепер думає про те, як треба ставитися до тих, хто осліп, Уже ніяк не думає, він пустив собі кулю в лоб, Він виявився послідовним у своїх поглядах, Військо завжди готове подати всім приклад.
Браму відчинили навстіж. Сержант за армійською звичкою шикувати своїх підлеглих наказав усім утворити колону по п'ятеро людей у ряду, але сліпі не вміли порахувати, скільки їх буде там чи там, тож у кожний ряд їх ставало то більше, то менше, й усе закінчилося тим, що вони збилися безладною купою на вході в суто штатській манері, навіть не подумавши пропустити наперед жінок і дітей, як то ведеться здавна, а надто тоді, коли сідають у шлюпки на палубі корабля, який зазнав аварії на морі. Варто зазначити, перш ніж ми про це забудемо, що не всі постріли були зроблені в повітря, один із водіїв автобусів відмовився йти зі сліпими, пославшись на те, що має чудовий зір, і через три секунди підтвердив слова працівника міністерства оборони про те, що бути мертвим — це бути сліпим. Сержант тепер віддавав накази, які було простіше виконувати, Ідіть уперед, нагорі будуть сходи з шістьма приступками, запам'ятайте, приступок буде шість, коли ви до них дійдете, підіймайтеся повільно, якщо хтось із вас там спіткнеться, то я навіть думати не хочу, що може статися, єдина рекомендація, якої він не дав, було триматися за мотузку, але це можна зрозуміти, бо якби вони намагалися за неї вхопитися, то, либонь, ніколи б не увійшли, Слухайте уважно, провадив сержант, заспокоївшись, бо усі вже були по той бік брами, в цьому будинку є три палати праворуч і три ліворуч, кожна палата має сорок ліжок, прохання до родин, щоб вони трималися разом, уникайте штовханини, рахуйте себе на вході, попросіть тих, хто там уже розташувався, щоб вони вам допомогли, усе буде гаразд, розташовуйтеся і зберігайте спокій, їжу вам принесуть потім.
Навряд чи можна повірити в те, що все буде гаразд, уявляючи собі, як усі ці сліпі, в такій кількості, слухняно тягнуться, наче вівці на бійню, як і завжди, покірно мекаючи, трохи тиснучись, звичайно, але хіба не в такий спосіб їм доводилося завжди жити, тручись шерстю, змішуючи дихання, обдаючи одне одного різними запахами. З тих, які сюди прийшли, одні плачуть, інші кричать від страху або гніву, інші проклинають, хтось один кинув жахливу й марну погрозу, Якщо ви колись потрапите мені в руки, певно, він звертався до солдатів, я повидираю вам очі. Звичайно ж, перші, хто підійшов до сходів, мусили зупинитися, щоб намацати ногами висоту й глибину приступок, натиск тих, котрі йшли позаду, примусив упасти двох або трьох, на щастя, все обмежилося кількома обдертими коліньми, отже, пораду сержанта можна було вважати благословінням. Частина натовпу вже увійшла до вестибюля, але двісті людей не можуть так швидко розташуватися на новому місці, а тим більше будучи сліпими й без провідника, а до цієї обставини, вже й так досить скрутної, додався факт необхідності знайти для себе місце в будівлі, яку збудували в давні часи, коли про функціональність не надто дбали, для цього не досить розпоряджень сержанта, не вельми обізнаного з тим, про що він розповідає, Тут є по три палати з обох боків, подивився б він, як тут усе влаштовано насправді, прорізи дверей вузькі, наче шийка пляшки, коридори не менш божевільні, аніж колишні мешканці цього дому, починаються невідомо навіщо, закінчуються невідомо де, й неможливо зрозуміти, з якою метою вони тут існують. Підкоряючись інстинкту, авангард сліпих розділився на дві колони, пересуваючись попід стінами з одного боку й з другого, шукаючи двері, крізь які можна було б увійти, це був справді надійний метод, проте за умови відсутності меблів, які перегороджували їм дорогу. Пізніше або раніше, виявивши наполегливість і терпіння, нові гості знайдуть спосіб тут розташуватися, але спершу їм треба виграти битву, що спалахнула між першими рядами лівої колони та зараженими, які з того боку жили. Цього варто було сподіватися. Міністерство охорони здоров'я на самому початку постановило, що в тому крилі мають жити заражені, і якщо можна було передбачити з високим ступенем імовірності, що всі вони в кінцевому підсумку осліпнуть, то була також інша правда, бездоганна з погляду чистої логіки, що поки вони не осліпли, ніхто не міг би заприсягтися, що вони приречені втратити зір. Отже, уявіть собі особу, яка спокійно сидить у своєму домі, переконана в тому, що всупереч усім прикладам, які свідчать про протилежне, принаймні в його випадку все закінчиться добре й несподівано бачить, як на неї накочується, дико репетуючи, потік тих людей, яких вона боїться найбільше. Спочатку заражені подумали, що йдеться про гурт таких, як і вони, лише набагато численніший, але ця ілюзія тривала недовго, бо вони відразу переконалися в тому, що ті люди сліпі, Сюди вам не можна входити, це крило належить тільки нам, воно не для сліпих, ви повинні розселитися з протилежного боку, кричали заражені, що стояли на варті у дверях. Деякі зі сліпих спробували напівобернутися й пошукати іншого входу, бо для них було однаково, чи вони увійдуть із лівого боку, чи з правого, але маса тих, котрі напливали ззовні, штовхала й штовхала їх уперед. Заражені захищали свої двері кулаками та копняками, сліпі відповідали їм, як могли, вони не бачили своїх супротивників, але відчували, звідки на них сипляться удари. У вестибюлі не могли поміститися дві сотні людей, навіть уявити собі це було неможливо, тому незабаром двері, що виходили на подвір'я, хоч і були досить широкі, повністю закупорилися, так ніби їх заткнули корком, ні вперед, ні назад, а ті, хто опинився всередині, здавлені, розчавлені, намагалися захиститися, роз-пихаючи ліктями сусідів, які їх душили, лунали крики, плакали сліпі діти, сліпі жінки втрачали тяму, тоді як ті, кому не вдалося увійти, дедалі посилювали натиск, налякані лютими викриками солдатів, які не могли зрозуміти, чому ці придурки досі перебувають на подвір'ї. Справжній жах розпочався тоді, коли відкотилася назад потужна хвиля людей, що намагалися вибратися з місива, яке загрожувало їх розчавити, й ви тепер уявіть себе на місці солдатів, що побачили, як вихлюпнулася назовні велика кількість тих, котрі вже увійшли до помешкання, й подумали, що сталося найгірше, що сліпі захотіли повернутися, згадаймо зовсім недавні події — тут могла відбутися справжня бійня. На щастя, сержант знову опинився на висоті становища, він вистрелив у повітря з пістолета лише для того, щоб привернути увагу, й вигукнув у гучномовець, Спокійно, ті, хто перебуває тепер на сходах, відступіть трохи назад, не натискайте так сильно, допомагайте одне одному. Мабуть, він хотів забагато, бійка всередині тривала, проте вестибюль трохи спорожнів завдяки численному переміщенню сліпих до дверей правого крила, де їх зустрічали сліпі, що розташувалися тут раніше, вони проводили їх до третьої палати, досі порожньої, та до тих ліжок у другій палаті, які досі не були зайняті. На якусь мить здалося, що битва обертається на користь заражених і не тому, що вони були сильніші або мали зір, а тому що сліпі, помітивши, що вхід на другу сторону вільний, урвали зіткнення із супротивником, як сказав би сержант на своїх уроках із військової стратегії й тактики. Проте недовго тривала радість захисників своєї території. З дверей правого крила почулися крики, які повідомляли, що вільних місць там уже немає, що всі палати заповнені, й тоді ж таки сліпі посилили свій натиск у вестибюлі, бо саме в ту мить розпалася людська пробка, що заблокувала двері головного входу й сліпі, які досі залишалися на подвір'ї і яких було багато, змогли просунутися вперед і ввійти до будинку, що в ньому, попри погрози солдатів, їм судилося жити. У результаті цих двох майже одночасних переміщень знову спалахнула бійка на вході до лівого крила, знову там посипалися удари, залунали крики, й так наче цього було мало, кілька сліпців, які пропхалися до тих дверей у вестибюлі, які виходили на заднє подвір'я, відкотилися звідти з криками, що там лежать мерці. Уявіть собі, який страх спричинило це повідомлення. Натовп поточився звідти, як міг, Там мерці, там мерці, повторювали люди, так ніби це свідчило про те, що й вони негайно помруть, за якусь секунду вестибюль перетворився на бурхливу водоверть, після чого людська маса в розпачливому пориві ринула до лівого крила, змітаючи все перед собою, зламавши опір заражених, багато з яких уже осліпли, інші, втікаючи з усіх ніг, ще намагалися врятуватися від своєї фатальної чорної долі. Та даремно вони втікали. Один за одним вони втрачали зір, і їхні очі провалювалися в смердючі води непроглядного білого моря, яке вливалося в коридори, в палати, заповнювало весь простір. Десь позаду, як у вестибюлі, так і на задньому подвір'ї, блукали сліпі, опановані розпачем, побиті, потоптані, там були передусім старі, жінки й діти, ті створіння, які ніде й ніколи не мають захисту, можна вважати справжнім чудом, що на подвір'ї не додалося ще багато трупів, які було б треба ховати. На землі були розкидані черевики, що загубили свої ноги, а також торбини, валізи, кошики, останнє майно кожного з цих людей, яке вони тепер назавжди втратили, бо хіба скажеш тому, хто його підбере, що воно, мовляв, не твоє.
- Предыдущая
- 22/60
- Следующая
