Сліпота - Сарамаго Жозе - Страница 28
- Предыдущая
- 28/60
- Следующая
Коли повернулися до палати й показали, як мало вони принесли їжі, хтось звинуватив їх у тому, що вони не стали вимагати більше, адже саме для цього їх обрали представниками колективу. Тоді лікар розповів про те, що сталося, розповів про сліпого рахівника, про бандита з пістолетом і про сам пістолет. Невдоволені знизили тон і зрештою погодилися, що сеньйор доктор справді добре захищав інтереси палати. Потім розподілили їжу, й хтось не забув нагадати нетерплячим, що трохи — це завжди краще, аніж нічого, крім того, залишилося зовсім мало часу до того, як принесуть обід. Погано тільки буде, якщо з нами станеться те, що сталося з кобилою чоловіка, який привчав її не їсти й уже домігся успіху, але тут вона й здохла. Інші заусміхалися блідим усміхом, а один сказав, Той чоловік не так уже й погано придумав, якщо кобила, здихаючи, не знала, що вона здихає.
Старий із чорною пов'язкою на оці зрозумів, що його портативний радіоприймач як через свою крихку конструкцію, так і внаслідок короткого часу свого корисного існування має бути викинутий зі списку цінностей, що їх треба було віддати як плату за їжу, взявши до уваги, що функціонування приладу насамперед залежало від того, має він чи не має батарейки всередині, й від того, протягом якого часу вони діятимуть. Проте хрипкий тон голосів, що долинали з ящичка, свідчив, що жити йому залишилося недовго. Тому старий із чорною пов'язкою на оці вирішив припинити загальні прослуховування, ще й тому, що сліпі з третьої палати лівого крила могли несподівано наскочити й висловити з цього приводу іншу думку, керуючись не матеріальною цінністю приладу, яка була близькою до нуля, як цінністю його негайного використання, що, безперечно, була дуже високою, не кажучи вже про те, що там, де був пістолет, із високою ймовірністю могли знайтися й батарейки. Тож старий із чорною пов'язкою на оці сказав, що слухатиме новини сам-один на ліжку, ховаючи голову під ковдрою, і якщо почує щось цікаве, то розповість усім. Дівчина в чорних окулярах попросила його, щоб він бодай іноді дозволяв їй слухати трохи музики, Лише для того, щоб зовсім її не забути, виправдовувалася дівчина, але старий був незламний, казав, що надто важливо знати про те, що відбувається зовні, а хто хоче слухати музику, нехай слухає її у своїй голові, на те нам і пам'ять, щоб зберегти спогади і про музику, і про все добре, що нам довелося пережити. Мав рацію старий із чорною пов'язкою на оці, музика з його радіоприймача вже дряпала слух так, як може дряпати душу гнітючий спогад, тому він стишував звук до мінімуму в чеканні, коли стануть передавати новини. Тоді він трохи підсилював звук і нашорошував вуха, щоб не втратити жодного слова. Потім своїми власними словами переказував інформацію найближчим сусідам. Так, від ліжка до ліжка, новини повільно поширювалися по всій палаті, спотворюючись щоразу, коли переходили від одного слухача до наступного, і важливість інформації зменшувалася або посилювалася залежно від персонального оптимізму або песимізму того, хто її переказував. Так тривало до тієї миті, коли слова замовкли й старий із чорною пов’язкою на оці більше не мав чого розповідати. І не тому, що в нього поламався радіоприймач чи розрядилися батарейки, а досвід його власного життя та й не тільки того життя, що належало тільки йому, з вичерпною очевидністю показав, що час нікому не підвладний, і хоч ця машинка могла ще бути справною, проте хтось міг замовкнути раніше від неї. Протягом того першого дня, прожитого під п'ятою сліпих бандитів, старий із чорною пов'язкою на оці слухав і передавав новини з власної ініціативи, спростовуючи фальшивий оптимізм влади, а тепер, коли вже настала ніч, заховавши голову під ковдру, слухав ті хрипи, на які слабке електроживлення перетворювало голос диктора, коли раптом почув, як той заволав, Я осліп, потім шум чогось важкого, що вдарилося об мікрофон, швидку послідовність якогось гамору, вигуків і зненацька мертву тишу. Єдина радіостанція, яку міг ловити тут усередині малий радіоприймач старого з чорною пов'язкою на оці, замовкла. Ще протягом тривалого часу старий притуляв вухо до тепер мовчазного ящичка, ніби сподівався, що голос у ньому знову зазвучить і почне передавати останні вісті. Проте він здогадувався, він знав, що цей голос уже не зазвучить ніколи. Біла хвороба вразила не тільки диктора. Наче по бікфордовому шнуру вона швидко й ефективно поширилася на всіх працівників тієї радіостанції. Тоді старий із чорною пов'язкою на оці пожбурив свого радіоприймача на підлогу. Сліпі бандити, якби прийшли сюди шукати приховані дорогоцінності, знайшли б підтвердження, якби про це подумали, що недарма вони не визнали за потрібне включити портативні радіоприймачі до списку цінних речей. Старий із чорною пов'язкою на оці, натягнув ковдру собі на голову, щоб досхочу поплакати.
Поступово під слабким жовтим світлом брудних лампочок палата поринала в глибокий сон, можливо тому, що сьогодні її мешканцям пощастило поїсти тричі, а це раніше траплялося вельми рідко. Якщо все триватиме так і далі, то ми зможемо ще раз прийти до висновку, що навіть у найгіршому злі можна знайти частку добра, достатню для того, шоб терпляче переносити це зло, а в стосунку до нинішньої ситуації такий висновок означає, що всупереч першим тривожним передчуттям концентрація продовольства в одних руках із наступним його розподіленням знову ж таки з одного джерела має, зрештою, свої позитивні сторони, хоч би як нарікали на цю систему деякі ідеалісти, що воліють боротися за життя власними засобами, хоч унаслідок такої впертості їм і доведеться терпіти голод. Не думаючи про завтрашній день, забувши про те, що той, хто платить наперед, завжди обслуговується погано, більшість сліпих у всіх палатах спали без задніх ніг. Інші, які стомилися у своїх марних пошуках знайти почесний спосіб вийти з принизливого становища, в яке вони потрапили, також засинали один за одним і бачили уві сні надію на кращі дні, аніж сьогоднішній, коли вони почуватимуть себе вільними, хоч, може, й не такими ситими. У першій палаті правого крила не спала лише дружина лікаря. Лежачи на своєму ліжку, вона думала про те, що розповів її чоловік, коли на одну мить йому здалося, ніби між сліпими бандитами був один, який не втратив зір, один, якого вони могли використовувати як шпигуна. Дивно, що вони вже більше не повернулися до розмови на цю тему, так ніби лікареві навіть на думку не спало, що його власна дружина досі зберегла спроможність бачити. Вона подумала про це, але промовчала, не хотіла говорити очевидні слова, Те, що не зможе зробити він, зможу зробити я, Що саме, запитав би лікар, прикинувшись, ніби не зрозумів її. Тепер, дивлячись на ножиці, які висіли на стіні, дружина лікаря запитувала себе, Яка користь у тому, що я не втратила зір. Він послужив їй для того, щоб вона побачила жах, якого ніколи не змогла б собі уявити, послужив для того, що їй захотілося осліпнути, більше ні для чого. Вона обережно сіла на ліжку. Перед нею спали дівчина в чорних окулярах і зизоокий хлопчик. Вона побачила, що два ліжка стояли дуже близько одне до одного, дівчина пересунула своє, безперечно для того, щоб бути ближче до хлопчика, якщо його треба буде втішити, витерти йому сльози, адже матері поруч із ним не було. Чому ж я так не зробила, подумала вона, я ж також могла зсунути впритул наші ліжка, ми спали б тоді разом, і я постійно не боялася б, що вночі він упаде з ліжка. Вона подивилася на чоловіка, який спав важким сном людини, геть виснаженої. Вона не сказала йому, що зберегла ножиці, що одного з цих днів вона підстриже йому бороду, це робота, яку зможе виконати навіть сліпа жінка, якщо надто не наближатиме леза до шкіри. Вона знайшла собі переконливе виправдання, чому не розповіла йому про ножиці, Потім до мене зійшлися б усі чоловіки, і я нічого не робила б, лише підстригала їм бороди. Вона обернулася на ліжку, опустила ноги на підлогу й стала намацувати капці. Коли вже збиралася взути їх, передумала, пильно на них подивилася, мотнула головою і нечутно відставила їх під ліжко. Увійшла в прохід між ліжками й повільно рушила в напрямку дверей. її босі ноги відчували липучий бруд підлоги, але вона знала, що далі, в коридорах, буде набагато гірше. Вона дивилася то праворуч, то ліворуч, чи десь немає сліпого, який не спить, хоч не мало найменшого значення, якби один із них або навіть більше не спали, або навіть не спала вся палата, адже вона не створювала найменшого шуму, а якби навіть створювала, усім відомо, якими вимогливими бувають природні потреби тіла, вони не обирають години, але найбільше їй не хотілося, щоб чоловік прокинувся й устиг запитати, Куди ти йдеш, бо це, либонь, те запитання, яке чоловіки найчастіше ставлять своїм дружинам, другим таким запитанням є, Де ти була. Одна зі сліпих жінок сиділа на ліжку, спершись спиною на низьке узголів'я, втупивши невидющий погляд у протилежну стіну, й не відчула її близької присутності. Дружина лікаря на мить зупинилася, ніби їй раптом захотілося вхопитися за невидиму ниточку, яка висіла в повітрі і яку вона могла б назавжди обірвати, знищити. Сліпа підняла руку, певно, відчула легку вібрацію в атмосфері, потім байдуже дозволила їй упасти, з неї було досить того, що вона не могла заснути через хропіння сусідів. Дружина лікаря рушила далі, прискорюючи ходу, мірою того як наближалася до дверей. Перш ніж піти в напрямку вестибюля, вона подивилася в коридор, обабіч якого були інші палати, далі нужники й нарешті кухня та їдальня. Під стінами коридору лежали сліпі, ті, хто після свого прибуття не зміг здобути собі ліжко чи тому, що під час штурму затримався десь у задніх рядах, чи тому, що йому забракло сил, аби здобути його в боротьбі. Через десять метрів один сліпий лежав на сліпій, розсунувши їй ноги, вони робили те, що робили, без зайвого шуму, певно, обоє були людьми сором'язливими, але не треба було мати гострий слух, щоб зрозуміти, чим вони займаються, а тим більше, коли обоє вже були неспроможні стримувати крики та стогін, неартикульовані слова, які означають, що незабаром вони мають кінчати. Дружина лікаря зупинилася, щоб подивитися на них, і не тому, що їм заздрила, вона мала власного чоловіка й могла одержати від нього свою втіху, а тому, що її опанувало почуття зовсім іншої природи, яке вона не могла назвати, либонь, то було або почуття симпатії, так ніби вона хотіла сказати, Не звертайте на мене уваги, я теж знаю, що це таке, або співчуття, Навіть якби ця мить найвищої втіхи могла тривати протягом усього життя, ви залишилися б двома окремими людьми й ніколи не злилися б в одну істоту. Сліпий і сліпа тепер відпочивали, вже розділені, одне поруч другого, але досі трималися за руки, вони були молоді, можливо, закохані, мабуть, пішли разом у кіно й там осліпли, або чудесний випадок поєднав їх тут, і якщо це справді було так, то як вони впізнали одне одного, звичайно ж, по голосу, бо не лише голос крові не потребує очей, кохання, яке називають сліпим, також може сказати свої слова. Проте найімовірніше, їх схопили разом і в такому разі їхні руки з'єдналися не тепер, а були з'єднані від самого початку.
- Предыдущая
- 28/60
- Следующая
