Сліпота - Сарамаго Жозе - Страница 45
- Предыдущая
- 45/60
- Следующая
Дім дівчини в чорних окулярах розташований недалеко, але до людей, які голодували протягом тижня, лише тепер повертаються сили, тому вони йдуть дуже повільно, а відпочити вони можуть лише посідавши на землю, тож не було сенсу так морочити собі голови з вибором кольорів та моделей, якщо за такий короткий час вони перетворилися на брудні лахи. Вулиця, на якій живе дівчина в чорних окулярах, не лише коротка, а й дуже вузька, тому тут немає автомобілів, проїздити по ній було можна, але тільки в одному напрямку, тому місця для паркування там не було й паркуватися було заборонено. Тому, що людей там не видно, теж не варт дивуватися, на таких вулицях удень нерідко випадають хвилини, коли ніде не видно жодної живої душі, Який номер мав твій дім, запитала дружина лікаря, Сьомий, а живу я на другому поверсі, ліворуч. Одне з вікон було відчинене, в інший час то був би певний знак, що в домі хтось є, але тепер цей знак нічого не означав. Дружина лікаря сказала, Ми не підемо всі, підемо лише ми двоє, а ви чекайте внизу. Вона побачила, що двері на вулицю висаджено, замок видертий, смужка дерева майже на всю свою довжину відкололася від однієї зі стулок. Дружина лікаря не стала про це говорити. Вона пропустила дівчину вперед, адже та знала дорогу, і їй байдуже, що сходи занурені в темряву. Підіймаючись із нервовим поспіхом, дівчина в чорних окулярах двічі спіткнулася, але визнала за ліпше посміятися з себе, Ти собі уяви, адже це сходи, по яких я раніше могла спускатися й підійматися із заплющеними очима, готові фрази завжди такі, вони не роблять різниці між тисячами відтінків сенсу, ця, наприклад, не побачила ніякої відмінності між заплющеними очима й сліпотою. На майданчику другого поверху двері, які вони шукали, були замкнені. Дівчина в чорних окулярах повела по дверях долонею, поки не натрапила на кнопку дзвінка, Світла немає, нагадала їй дружина лікаря, й ці три слова, які лише повторили те, про що всі знали, пролунали для дівчини як передвістя поганої новини. Вона постукала у двері один раз, другий, третій, третій раз кулаком з усієї сили, покликала, Матусю, таточку, але ніхто не вийшов відчинити, ласкаві частки не змогли вплинути на реальність, ніхто не вийшов, щоб їй сказати, Моя люба доню, нарешті ти повернулася додому, ми вже думали, що більш ніколи тебе не побачимо, заходь, заходь, і ця сеньйора, твоя подруга, нехай заходить, нехай вона заходить також, у помешканні в нас трохи безлад, воно давно не ремонтувалося, двері залишилися зачиненими, Там нікого немає, сказала дівчина в чорних окулярах, і, прихилившись до дверей, гірко заплакала, притуливши голову до схрещених ліктів, так ніби всім своїм тілом розпачливо благала змилосердитися над нею, схоже, ми не досить обізнані з усіма складностями людського духу, й тому можемо здивуватися, що так любить своїх батьків, не можучи втриматися від гострих виявів свого болю, дівчина з такими легкими поглядами на життя, хоч зовсім недавно ми вже стверджували, що немає ніякого взаємозв'язку між першим і другим. Дружина лікаря хотіла б її втішити, але що вона могла їй сказати, адже вони вже знали, що люди тепер рідко надовго залишаються у своїх домівках, це, по суті стало неможливим, Запитаймо в сусідів, якщо знайдемо бодай одного, запропонувала вона, Атож, запитаймо, погодилася дівчина в чорних окулярах, але жодної надії не прозвучало в її голосі. Вони почали з того, що постукали в протилежні двері на цьому ж таки майданчику, але там також ніхто не відповів. На вищому поверсі обоє дверей були відчинені. Помешкання були пограбовані, шафи на одяг порожні, там, де зберігається їжа, не видно було навіть сліду від неї. Схоже, люди заходили сюди зовсім недавно, група блукальців, на яких тепер перетворилися майже всі, бо всі тепер швендяють із дому в дім, з однієї порожнечі в іншу.
Вони опустилися на перший поверх, дружина лікаря постукала кісточками пальців у найближчі двері, запала очікувальна тиша, потім хрипкий голос із недовірою запитав, Хто там, і дівчина в чорних окулярах відповіла, Це я, ваша сусідка з другого поверху, я шукаю своїх батьків, може, ви знаєте, де вони є, що з ними сталося. У помешканні зачовгали кроки, двері відчинилися, і вийшла неймовірно худа бабуся, лише шкіра та кості, з довжелезним і заплутаним сивим волоссям. Неймовірно огидний нудотний сморід вилетів із помешкання й примусив відступити обох жінок. Бабуся витріщила очі, вони були в неї зовсім білі, Я нічого не знаю про твоїх батьків, по них приїхали наступного дня по тому, як забрали тебе, я тоді ще не втратила зір, Хтось іще в будинку живе, Вряди-годи я чую, як хтось підіймається сходами, але це люди чужі, що приходять сюди спати, на одну ніч, А де тепер мої батьки, Я тобі вже сказала, що нічого про них не знаю, А ваш чоловік, ваш син і ваша невістка, їх теж забрали, А чому не забрали вас, Бо я заховалася, Де, Уяви собі, у твоєму помешканні, А як ви змогли туди увійти, Чорним ходом, я піднялася туди по зовнішній пожежній драбині, розбила скло й відчинила двері ізсередини, ключ стримів у замку, А як же вам пощастило жити відтоді самій-одній у своєму домі, запитала дружина лікаря, Тут є хтось іще, стрепенулася від несподіванки бабуся, крутячи головою, Це моя подруга, вона з тієї групи, яка мене супроводжує, пояснила дівчина в чорних окулярах, І справа не тільки в тому, щоб жити самій-одній, як ви змогли добувати собі їжу протягом усього цього часу, продовжила свої розпитування дружина лікаря, Я не така дурна, якою здаюся, зуміла пристосуватися, Якщо не хочете розповісти, не розповідайте, я запитала лише з цікавості, А чого б і не розповісти, розповім, насамперед я обшукала всі приміщення в домі, зібрала всю їжу, що там залишилася, ту, яка почала псуватися, з'їла відразу, іншу приберегла, Ви ще маєте якісь рештки, запитала дівчина в чорних окулярах, Ні, та їжа вже закінчилася, відповіла стара з несподіваним спалахом недовіри в її білих очах, хоч це тільки словесна формула, яка вживається в подібних ситуаціях, не маючи строгого значення, бо очі, те, що ми називаємо очима, не мають ніякого виразу, незалежно від того, чи вони зрячі, чи сліпі, чи навіть видерті з очниць, вони завжди залишаються інертними, усю вагу красномовства й риторики беруть на себе повіки, вії і навіть брови, проте вся слава дістається очам, Тоді з чого ви живете тепер, запитала дружина лікаря, Смерть ходить вулицями, але на подвір'ях, біля будинків, життя ще не закінчилося, загадково відповіла стара, Що ви маєте на увазі, На подвір'ях є капуста, є кролі, є кури, є також квіти, але квіти не їдять, І як ви всім цим харчуєтесь, Коли як, іноді зрізаю кілька капустин, іноді, іноді ріжу кроля або курку, А як їх їсте — сирими, Спочатку я розпалювала вогнище, а потім призвичаїлася до сирого м'яса, а качани капусти солодкі, тож думаю дочка моєї матері не помре. Вона відступила на два кроки, майже стала невидима в темряві, яка панувала в домі, лише її білі очі блищали, і сказала звідти, Якщо хочеш зайти у своє помешкання, заходь, я тобі покажу, як туди увійти. Дівчина в чорних окулярах хотіла сказати, що ні, не треба, дякую, мені немає сенсу туди заходити, якщо моїх батьків там немає, але зненацька їй захотілося побачити своє помешкання, побачити своє помешкання, яка дурниця, адже я сліпа, але принаймні провести долонями по стінах, по покривалу ліжка, по подушці, на якій спочивала моя шалапутна голова, по меблях, можливо, на комоді досі стоїть ваза з квітами, про яку вона згадала, якщо стара не збила її на підлогу, розлючена тим, що нічого не знайшла тут поїсти. Вона сказала, Якщо дозволите, то я скористаюся з вашої пропозиції, це велика ласка з вашого боку, Прошу, заходь, але пам'ятай, що ніякої їжі ти там не знайдеш, а ту крихту, яку я маю, я бережу для себе, та вона тобі й не смакуватиме, до сирого м'яса треба звикнути, Не турбуйтеся, їжу ми маємо, Ну якщо ви справді маєте їжу, то у плату за мої послуги залиште трохи й мені, Ми вам залишимо, не турбуйтеся, сказала дружина лікаря. Вони вже пройшли коридор, і сморід став нестерпним. У кухні, тьмяно освітленій зовнішнім світлом дня, на підлозі валялася шкурка кроля, куряче пір'я, кістки, а на столі, у брудній та-рілці, вимазаній засохлою кров'ю, лежали шматки невпізнаванного м'яса, здавалося, пережовані вже кілька разів. А чим ви годуєте кролів і курей, запи-тала дружина лікаря, Капустою, травою, недоїдками, сказала стара, Недоїдками чого, А чого завгодно, м'яса також, Ви ж не станете розповідати нам, що кури та кролі їдять м'ясо, Кролі ще не їдять, але кури дзьобають його залюбки, тварини, вони, як люди, до всього звикають. Стара пересувалася впевнено, не спотикаючись і не наштовхуючись на речі, відсунула з дороги крісло, так ніби його бачила, потім показала на двері, що виходили на зовнішні пожежні сходи, Підіймайтеся цими сходами, сказала стара, але обережно, поручні там поржавіли й дуже розхитані, А як же двері, запитала дівчина в чорних окулярах, Двері відчинені, їх треба тільки штовхнути, а ключ ось він, у мене, Він мій, хотіла сказати дівчина, але в ту саму мить подумала, що цей ключ зовсім їй не потрібен, бо якщо батьки, або хтось із них, забрали ключі від парадного входу, то не стане ж вона просити цю стару щоразу, коли їй треба буде або увійти до свого помешкання або вийти з нього. Вона відчула, як серце їй стислося, чи тому, що вона збиралася увійти у свій дім, чи тому що знала, батьків вона там не знайде, чи ще чомусь.
- Предыдущая
- 45/60
- Следующая
