Сліпота - Сарамаго Жозе - Страница 49

• Предыдущая
• 49/60
• Следующая

Пішли далі, й дім, у якому жив старий із чорною пов’язкою на оці, залишився позаду, тепер вони просувалися вперед по широкому проспекту з високими й розкішними будинками обабіч. Автомобілі тут стояли також розкішні, просторі й зручні, тому чимало сліпих прилаштувалися ночувати в них, і, судячи з вигляду, один величезний лімузин був навіть пристосований для постійного проживання, либонь, тому, що повертатися до автомобіля було легше, аніж до помешкання, його мешканці, певно, робили так, як сліпі в карантині, шукаючи свої ліжка, починали обмацувати й рахувати автомобілі від рогу вулиці, двадцять сьомий із правого боку, ось я й удома. У будинку, перед яким стоїть лімузин, розташований банк. У цьому автомобілі привезли президента адміністративної ради на пленарне тижневе засідання, перше після того як вибухнула епідемія білої хвороби, й після того вже не було часу, щоб поставити його в підземний гараж, де він чекав би кінця дебатів. Водій осліп у ту мить, коли президент уже заходив у будинок через парадні двері, крізь які він любив заходити, він скрикнув, це ми про водія, але він, це ми про президента, вже його не почув. Проте засідання не було таким пленарним, яким його оголосили, останніми днями кілька членів ради осліпли. Президент не з'явився, щоб відкрити сесію, робочий розпорядок якої передбачав дискусію про те, які ефективні та додаткові заходи треба буде застосувати, якщо осліпнуть усі члени адміністративної ради, й навіть не зміг увійти до зали, де мало відбутися засідання, бо коли він їхав у ліфті на п'ятнадцятий поверх, то між дев'ятим і десятим вимкнулася електрика, щоб уже ніколи не ввімкнутися. А що, як то кажуть, прийшла біда, прийде й лихо, то в ту саму мить осліпли електрики, які обслуговували внутрішню мережу енергії, а отже, стежили за роботою додаткового генератора, що був не автоматичний, стародавньої моделі й мав бути давно замінений, у результаті чого й сталося, як уже було зазначено, що ліфт за-стряг між дев'ятим і десятим поверхами. Президент побачив, як осліп ліфтер, який його супроводжував, сам він утратив зір через годину, а що електрика більше так і не ввімкнулася, й випадки сліпоти в банку того дня були численними, то, найімовірніше, ті двоє досі залишаються в ліфті, звичайно ж, мертві, замуровані в сталевій гробниці, а тому в цілковитій безпеці від собак, що люблять пожирати людські трупи.

Оскільки свідків не було, а якби вони й були, то навряд чи хто покликав би їх у ці автомобілі, аби вони розповіли нам, що сталося, то хтось, імовірно, запитає, як ми довідалися, що події розвивалися саме так, а не інакше, й у відповідь ми скажемо, що всі розповіді нагадують розповідь про створення світу, адже ніхто не був при цьому присутній, а всі люди знають, що там відбувалося. Дружина лікаря запитала, А що сталося з банками, не можна сказати, щоб для неї це мало якусь вагу, хоч вона й зберігала свої заощадження в одному з банків, вона поставила своє запитання з простої цікавості, просто така думка промайнула їй у голові, більш нічого, вона навіть не сподівалася, що хтось відповість їй, приміром, так, Спочатку Бог створив небо й землю, земля була безформна й порожня, темрява висіла над безоднею, і Дух Божий літав над поверхнею вод, але замість того старий із чорною пов'язкою на оці сказав, поки вони йшли проспектом, з того, що я довідався тоді, коли моє око ще бачило, диявол на самому початку взяв владу у свої руки, люди зі страху, що вони осліпнуть і все втратять, побігли в банки, щоб забрати там свої гроші, вони вважали, що повинні подбати про своє майбутнє, і це зрозуміло, бо якщо хтось знає, що він не зможе більше працювати, то єдиний вихід — жити на ті заощадження, які йому пощастило відкласти в роки свого процвітання, поки вони не закінчаться, і якщо людина й справді протягом усього свого життя наскладала зернятко по зернятку трохи грошей про чорний день, то уявіть собі її настрій, коли з блискавичною швидкістю, протягом не більш як двадцяти чотирьох годин, зазнали краху кілька найголовніших банків, хоч держава відразу втрутилася й попросила своїх громадян заспокоїтися, мовляв, вона врочисто обіцяє взяти на себе всю відповідальність та обов'язки, що випливають із ситуації громадської катастрофи, яка виникла, проте ця обіцянка анітрохи не пом'якшила кризу, й не тільки тому, що все більше й більше людей утрачали зір, а й тому, що ті, хто ще зберіг спроможність бачити, думали тільки про те, як їм урятувати свої дорогоцінні гроші, тому було неминуче, що банки, незалежно від того луснули вони чи ні, зачинили свої двері й попросили допомоги в поліції, але це їм анітрохи не допомогло, бо в натовпі, який із криками юрмився перед банками, було також багато працівників поліції в цивільній формі, які вимагали повернути їм тяжко зароблені гроші, деякі з них, щоб здобути можливість брати участь у маніфестаціях, скільки їм заманеться, повідомили своє командування, що вони осліпли, тобто подали у відставку, а інші, які ще не зняли форму й перебували на службі, наставляли зброю на невдоволені маси, несподівано перестали бачити мушку, бо якщо вони мали гроші в банку, то втратили будь-яку надію їх одержати та ще й мусили вислуховувати звинувачення, ніби вони змовилися з владою, але найгірше настало потім, коли розлючені орди сліпих і не сліпих, але тих, що втратили всяку надію, почали штурмувати банки, і тут уже не йшлося про те, щоб мирно подати свій чек у віконечко й сказати службовцеві, Я хочу зняти гроші зі свого рахунку, а про те, щоб хапати все, що трапляло під руку, гроші, які зберігалися в шухлядах, у необачно відкритих сейфах, у торбинках із дрібними грішми, призначеними для того, щоб сплачувати решту, такими торбинками користувалися ще в давні часи діди найстаршого покоління, годі уявити собі все, що тоді творилося в розкішних резиденціях та в невеличких заміських і провінційних філіях, можна було бачити сцени, які вселяли жах, і не слід також забувати про банкомата, розбиті й витрушені до останньої банкноти, причому на моніторах деяких із них загадково з'явилися слова подяки за те, що ви обрали саме цей банк, машини, вони дурні, а, либонь, точніше буде сказати, що вони зрадили своїх власників, одне слово, банківська система розвалилася і зникла, наче картковий будиночок під подмухом вітру, й не тому, що володіння грішми перестало цікавити людей, доказом може служити той факт, що ті, хто їх має, не бажають розлучитися з ними, на їхню думку, не можна передбачити, що станеться завтра, такої думки, либонь, дотримуються також ті сліпі, які розташувалися в підвалах банків, де зберігаються сейфи, в чеканні чуда, яке допоможе їм відчинити важкі двері зі сталі й нікелю, які відокремлюють їх від багатства, й виходять звідти лише для того, щоб роздобути їжу та воду й задовольнити інші потреби тіла, а потім відразу повертаються на свій пост, вони опрацювали спеціальні паролі та сигнали пальцями, щоб ніхто чужий не зміг проникнути за їхні редути, звичайно ж, вони живуть у непроглядній темряві, але то дарма, бо ця сліпота тим і прикметна, що для неї все біле. Старий із чорною пов'язкою на оці розповідав про всі ці грандіозні події у сфері банків та фінансової системи, поки вони повільно йшли через місто з кількома зупинками, щоб зизоокий хлопчик міг угамувати бурю, яка клекотіла в його животі, й попри те, що його розповідь звучала вельми правдоподібно, не можна не запідозрити старого в певних перебільшеннях, бо як він міг, наприклад, знати про те, що діялося в підземеллях банків, якщо йому були не відомі ні паролі, ні сигнали пальцями.

День уже хилився до вечора, коли вони дійшли до тієї вулиці, на якій жили лікар та його дружина. Вона нічим не відрізнялася від інших, повсюди лежали купи сміття та покидьків, вешталися банди сліпих, і вони побачили тут уперше, либонь, то була чиста випадковість, бо раніше вони їм не зустрічалися, двох величезних пацюків, до яких не наважувалися наблизитися коти, що тут блукали, бо ті звірі були розмірами майже такі, як вони, й, безперечно, набагато лютіші. Слізний собака подивився на тих і на тих із байдужістю істоти, яка живе в зовсім іншій емоційній сфері, так би ми сказали, якби він не був собакою, що ним усе ж таки залишається, а створінням, близьким до людини. Побачивши знайомі місця, дружина лікаря не висловилася з тим меланхолійним смутком, із яким у таких випадках висловлюються, тобто не сказала, Як біжить час, ще зовсім недавно ми жили тут, щасливі, але вона пережила глибоке розчарування, бо підсвідомо вірила, що знайде свою вулицю чистою, підметеною, прибраною, що її сусіди осліпли, але не втратили розуму, Яка ж я була дурна, сказала вона вголос, Що ти там побачила, що з тобою, запитав чоловік, Та нічого, фантазії, Як біжить час, цікаво, що ми побачимо у своєму помешканні, сказав він, Зачекай трохи, іти про все довідаєшся. Сил у них залишилося зовсім мало, тому вони підіймалися сходами дуже повільно, зупиняючись на кожному майданчику, Наша квартира на п'ятому поверсі, сказала дружина лікаря. Вони йшли, як могли, кожен сам по собі, слізний пес то біг за ними, то вибігав наперед, так ніби народився вівчаркою й не міг утратити жодної вівці. Деякі двері були відчинені, в помешканнях лунали голоси, нудотний сморід, як і повсюди, накочувався на них хвилями, двічі на порозі з'являлися сліпі й дивилися на них пустими очима, Хто там іде, запитували, дружина лікаря одного впізнала, а другий був не з цього будинку, Ми тут жили, обмежилася вона відповіддю. На обличчі сусіда промайнув вираз упізнавання, але він не запитав, Ви дружина сеньйора доктора, можливо, потім він пригадає краще і скаже, Повернулися ті, що жили на п'ятому поверсі. На останній приступці сходів, ще й не поставивши ногу на сходовий майданчик, дружина лікаря сказала, Двері зачинені. Вона побачила сліди від спроб висадити двері, але двері витримали. Лікар засунув руку у внутрішню кишеню куртки й дістав ключі. Він очікувально тримав їх у руці, поки дружина обережно підвела її до замкової шпарини.

• Предыдущая
• 49/60
• Следующая