Важко бути іншим або історія мого життя (СИ) - Гаврилюк Мар'яна - Страница 17

• Предыдущая
• 17/23
• Следующая

– Все тепер можемо йти, – я й досі стою шокована не здатна поворухнутися.

– Ход…імо, – це все на що я була здатна, після невеличкого шоку. Ми спустилися сходами до нашої компанії, і побачили що всі дружньо розмовляють як старі знайомі, раптом я почула вібрацію в кишені, по мені побігли мурахи коли я побачила хто мені дзвонив, то була мама, я швидко вибігла на двір.

– Алло мам.

– Алло, знаєш що я виявила коли зайшла до твоєї кімнати, що тебе немає я обшукала весь будинок і двір думаючи що ти десь вийшла, а тебе не має де ти ходиш!!!

– Мам, я все поясню.

– А це що, музика!

– Мам.

– Де ти і з ким!!

– Я…я

– Правду!!

– Я і Джек пішли на концерт, тут у місті це неподалік від дому.

– Знову концерт і знову той Джек!! Негайно щоб через п’ять хвилин була дома!

– Гаразд, – до мене підходить Адам.

– Все гаразд, ти так несподівано вибігла?

– Ні, не все мені потрібно йти додому, – а сльози так і наверталися на обличчі. Я швидко попрямувала до Джека схопила його за руку і відтягла надвір.

– Що таке Мері?

– Мама…вона пішла в мою кімнату і…

– Мері не хвилюйся. Я тебе відвезу.

– Спасибі Джек.

– Швидше в машину. Ми хутко сіли в машину і поїхали додому, навіть не попрощавшись із групою. Вмить ми опинилися біля будинку, світло в кімнаті горіло і мене очікував великий скандал.

– Ось приїхали. Вибач Мері, це я у всьому винен не потрібно було тебе вмовляти іти зі мною.

– Ні, Джек це я сама, я так вирішила і в цьому лишень моя провина.

– Мері…

– Бувай Джеку.

Я захлопнула дверцята машини і попрямувала в дім, мама вже чекала мене біля входу, а потім як ви вже мали здогадатися був великий скандал.

– Ти хочеш моєї смерті! Я так хвилювалася не знала де ти, що з тобою!

– Вибач мам.

– Вибач…більше щоб я не бачила тебе поруч із цим Джеком, все вашій дружбі настав кінець.

– Як і з Євою, Джек був правий ви схожі з місіс Річерсон.

– Що…

– Те мам, а ти думаєш чому я гуляла по лісу…я намагалася розвіятися від «приємної розмови» з нею і не хотіла щоб ти бачила, що я плакала. Вона також сказала що нашій з Євою дружбі настав кінець, – після цих слів я із сльозами на обличчі побігла до своєї кімнати, і замкнулася там. Мама декілька хвилин намагалася поговорити зі мною і переконати щоб я вийшла, але побачивши що все марно пішла до своєї кімнати.

Я лежала на ліжку обличчям в подушку намагаючись стримати сльози, погані думки знову почали лізти в голову. Все, от тепер моєму веселому життю і мені настав кінець. В мене тепер немає друзів, в школі мене хочуть убити. Що далі як мені бути, що робити. І тут мене осяйнуло.

– Досить з мене цього лайна, – промовила я піднімаючись з ліжка, – до школи я точно не повернуся.

Знайшовши в шафі туристичну сумку я взялася за діло, витягнувши з гардероба весь свій улюбленний одяг і взявши парочку кедів, я засунула це все в сумку, потім порившись в столі, знайшла свої документи потім витягла заначку яку я збирала протягом двох років, їх там назбиралося аж десять тисяч прекрасно, мені висталить, вилягнула свій шкільний рюкзак поклала гроші і документи туди, ну все я готова, точно мало не забула зарядка і телефон доведеться сім картку тут залишити, я миттю вимкнула телефон витягла сім картку і поклала його теж в рюкзак.

– От тепер я буду вільна, – ще посидівши декілька хвилин в кімнаті прощаючись із нею я взяла листок і написала прощальну записку мамі, висказала все те що в мене на душі, і ще плюс залишила відеоповідомлення на ноутбуці.

Я ніколи не хотіла навчатися в якихось пристижних закладах, я завжди хотіла подорожувати по світу зустрічати нові, місця, людей і сподіваюся мама це зрозуміє. Написавши листа, я тихенько вийшла з кімнати, перевіривши що мама спить я пішла геть. Швиденько побігла в напрямку до лісу сподіваюся вони ще там, була десь шоста ранку на дворі стало ще холодніше, на небі не було жодної хмаринки вчерашній вітер їх всіх розігнав, холодна роса неприємно стікала по взутті і ногах, мої джинси всі намокли поки я йшла високими травами, нарешті знайшовши дорогу я швиденько побігла до місця де був фургон, Адам казав що вони вирушатимуть рано, але ночуватимуть тут адже тут гарно і дорога як раз веде до наступного штату, сподіваюся я не спізнилася. Наближаючись до місця призначення я помітила якусь яскраво розфарбовану річ, я впізнала її то був їх фургончик, підійшовши ще ближче я побачила що на даху сидить якийсь хлопець, зробивши ще кілька кроків вперед я впізнала його, то був Ден. Він сидів на даху і спостерігав як сходить сонце. На вкруги було тихо.

– Любиш дивитися на схід сонця? – від несподіванки він здригнувся і повернув голову в мій бік. Побачивши мене він здивувався.

– М…Мері!

– Привіт, може допоможеш мені?

– Що ти тут робиш?! – він швиденько зліз із даху і попрямував до мене міцно обійняв, і як справжній джентльмен допоміг мені з сумкою.

– А хіба не видно що я тут роблю?

– Ти…ти що зібралася їхати з нами?

– Так.

– Правда? УРА!

– Тихо, не кричи розбудеш всіх.

– Їх і так потрібно будити, ми зараз вже вирушаємо, а ще потрібно розповісти прекрасну новину! – Ден відчинив дверцята фургона і почав всіх будити, а я стояла з боку і спостерігала за цим веселив видовищем.

– Прокидайтеся ліниві задниці, в мене чудова новина для вас!!

– Ще п’ять хвилин мамусю, – промовив Ерік.

– Прикидайся!

– Яка ще чудова новина Курт Кобейн живий?! – підскочивши промовила Меліса.

Всі повільно почали виходити із фургона і побачивши мене всі здивовано дивилися, ніби перед ними й справді стояв Курт.

– Мері?

– Мері?!

– Ого, Мері.

– Це сон я не зрозумів? – промовив Ерік.

– Привіт. народ.

– Це не сон.

– Ну як вам моя новина.

– Чудова, просто прекрасна! – промовила з усмішкою на обличчі Сара.

– Що…що ти тут робиш? – промовив Адам.

– Моє життя відстій, мама злиться на мене, в школі мене хочуть вбити в мене вже немає друзів так що народ я з вами.

– Що-що я не розчув? – від несподіванки очі Еріка стали ще більшими.

– Ти…ти їдеш з нами? – промовила Меліса.

– Так! – стримуючи сміх від їх виразів облич сказала я.

– Ур-а-а-а!!! – голосно почали кричати вони, від несподіванки я здригнулася.

– Вітаю в нашій родині чувак, – промовила Меліса.

– Так, відаємо сестричко, – промовив Ден.

– Спасибі, бро.

Вони насправді були раді тим що я буду в їх команді. Всі вже прокинулися і ми почали збиратися в дорогу. Але перед цим ми поснідали.

– Якщо ти тепер в нашій команді маєш дещо знати про мене, – промовила Меліса.

– Що?

– В мене подвійне ім’я, і повністю мене звуть Анна-Меліса Кларсон.

– Ого, клас мою колишню подругу звали Анна.

– О це так збіг.

– Ага.

– Тепер і для тебе потрібно шукати місце у фургончику.

– Так бо тепер я з вами.

– Боже я такий радий що ти з нами.

– Всі ми раді цьому Еріку, – промовив Адам.

– Так – відповів Ден.

– Алюміть, – промовила Анна-Меліса.

– Ха-ха! Що?

– О-о-у-у ти ще не все знаєш Мері. Алюмінь це - те саме що і амінь тільки по рокерски.

– А-а-а тепер зрозуміло.

– Так, народ підняли свої гарні зади і вирушаємо в путь, поки в затори не попали, – розкомандувався Адам.

– Окей, бос слухаємося.

Сонце вже зійшло на дворі потеплішало роса потроху спадала. Поклавши в фургон свої речі я побачила що це дійсно дім на колесах, в задньому відділені стояли два надувних ліжка також там було безліч поличок так щоб всі речі могли поміститися, там було надзвичайно затишно, а на одному із ліжок я помітила милу картину невеличкий котик згорнувся клубочком і міцно спить.

– А це ще хто у нас?

– Його звуть Бальтазар він наш талісман, – відповіла мені Сара.

– Гарний.

– Ага.

– А чого я його раніше не бачила.

– Він майже весь час спить, треба було його назвати Хропко а не Бальтазар.

• Предыдущая
• 17/23
• Следующая