Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина - Страница 44
- Предыдущая
- 44/49
- Следующая
Уздовж шосе потяглася зелена смуга озимини. Зграйка чорних птахів кружляла в повітрі. Навіть у салоні було чути їхнє «кру-кру». Вугільне перо з металевим блиском черкнуло по вітровому склі, зачепилося за двірник, затріпотіло на вітрі і щезло.
– А ви чому сама? Вибачте, якщо пхаю носа куди не треба.
– Чого ж? Відповім. Отож…
Можна вголос поміркувати, чого так сталося. Коли сходишся з чоловіком після кількох років життя нарізно, коли зважуєшся на другу спробу з тою самою людиною, треба бути готовою до того, що наражаєшся на небезпеку. Він буде інший, не той, з ким розійшлися свого часу. Та й він теж побачить тебе іншою. І тою, і не тою водночас… Коліщата зачепляться виступами одне за одне, зрушаться з місця, проте чи крутитимуться далі – невідомо. Чи запрацює відновлений механізм? Хтозна. Адже до всіх колишніх непритертостей додадуться нові надщербини й зайві виступи. Лише в русі днів побачиш, що до чого. А коли чесно, то тут одної відповіді немає. Можливі варіанти, як то кажуть. Можна кілька версій обґрунтувати – і всі будуть правдиві тільки певною мірою або кожна – помилковою, бо не матиме нічого спільного з реальністю. Минуле, як часто з’ясовується, так само невідоме, як і майбутнє.
– Я лише відчуваю, – сказала вона, щось там уважно розглядаючи за склом, – що нарешті відболіло. Вже спокійно сприймаю наш остаточний розрив. Як каже одна розумна старша жінка, ватри перед розлученням гасити не можна, вона має вигоріти сама, до останньої жаринки.
Проговорила все, наче для себе. Не журилася тим, як слухач це сприйме – може, як натяк, як пропозицію. Ну, то нехай. Вона вимовила це нарешті, вперше пояснила зміни у своєму житті. Ян Кумпа був тут ні до чого. Майже ні до чого.
– А я теж маю запитання… – не дала йому перехопити ініціативу.
Не перший день воно крутилося на язиці. Здавалося, от-от зіскочить.
– Чому меценат?… Вас на показі позаочі один реставратор назвав меценатом.
Не чекала, думала, викручуватиметься, відбудеться жартами, а він одразу й відповів:
– Я їм у дечому допоміг… Не хочу про це розводитися. Пообіцяв собі колись, що не говоритиму про такі речі без зайвої потреби. Зробив – та й по всьому. Коли справи йтимуть, зроблю більше.
– Скажіть лише, це з Пінзелем пов’язано?
Ворухнулася зморшка на щоці.
– А я навіть якоїсь миті подумала, що ви мисливець за яблуком Пінзеля. До того ж ми недавно бачили вас із тим Богданом. Ви ж були знайомі й раніше?
Ян кивнув.
– Луїза більше з ними не працює. Пішла від них.
– Це добре, – сказав. – Від них слід триматися якнайдалі.
– А хто вони такі?
– Звичайні рейдери, ласі до чужого.
Рейдери. Богдан. Ворухнувся здогад.
– Вони й на вас наїжджають?
– Я розберуся з цим. Нема про що говорити.
Правильний здогад.
– Ви маєте неприємності, – докинула вона, – я відчуваю.
– Є трохи, – погодився він. – Ви теж, але ваша гризота – то пусте.
– Що саме?
– Та стаття в журналі. Вона не варта того, щоб так на неї реагувати.
Оце вже був сюрприз! Звідки він знав, що вона боляче зреагувала на ту розгромну статтю? Вона ж ні з ким про неї не говорила! У публікації йшлося про те, що остання її колекція – це відверта кон’юнктура, весь показ більше схожий на перформанс, а де ж тут мода, де сучасні пропозиції та нові тенденції й таке інше. Того самого дня, в кабінеті гастроентеролога, вона почула ще одну новину. Вивчивши результати ультразвукового дослідження, лікарка попередила її, що треба негайно пройти курс лікування, вживати таблетки за певною схемою, не пропускаючи жодного разу, бо ще трошки – і з таким ставленням до свого здоров’я, з таким харчуванням, коли обід відкладається на пізній вечір, вона матиме серйозні проблеми. І – головне – не нервуватися! Усі проблеми – з нервів! Але ця новина згасла, наче вогник на кінчику запаленого сірника, бо на перший план вийшла більша неприємність: публічне звинувачення в тому, що Ірина навмисно спинила свій вибір на Пінзелі, бо він, бач, цієї осені був у всіх на вустах. Наче вона його вибрала! Це він зайшов у її думки, змінив її плани, заповнив собою останні півроку й не відпускав, аж поки вона створила й показала цю колекцію.
Під Тернополем зупинилися у придорожньому ресторанчику. Якась тілиста жінка середнього віку в компанії таких самих опасистих товаришок – вони вже поснідали чи пообідали й прямували до виходу – ахнула, побачивши Ірину:
– Це ви? Ви ж мені сукню на шкільний випускний шили! Ми спеціально з мамою до Львова приїжджали! Я ваше перше інтерв’ю дотепер бережу. Пам’ятаєте, був такий жіночий журнал, про нього вже всі забули?… Було… бу-бу-бу…
Настрій упав, кілька хвилин відчувала себе черепахою Тортилою. А як інакше, коли огрядні жіночки непевного віку кажуть, ніби цікавляться тобою від самого свого дитинства?!
Зустріч із Іриною прихильницею не справила на Яна жодного враження. А поки дісталися Бучача, Ірина вже знала про нього те, чого ніхто, мабуть, крім нього, й не знав. Це була розповідь про один день з його дитинства. Надто пам’ятний день.
Йому було дванадцять років. Хлопці, з якими він півдня як познайомився, пристали до берега, мало не до стін костелу догребли в чорно-білому жахному човні, регочучи та штовхаючись. Тицьнулися навмання в очеретяну заплаву, встромили палиці в прибережний мул, гукнули: «Гей, ти, новенький, тепер ти!.. Що, здрейфив?…» Палко під’юджували, оглушливо сміялися, мабуть, боялися самі. Він не здрейфив, він, наче уві сні, підняв з трави уламок паркана, перекинув ногу через темний край боковини й ступив у білі шовкові нутрощі, намагаючись не дивитися собі під ноги. Йому здавалося, що нога тої ж миті підломиться, навіть бажав, щоб так сталося. Чекав чогось неминучого, непоправного, від чого йому не довелося б таким страшним способом доводити свою дорослість.
Але нічого не сталося. Він навіть проплив кілька метрів, відштовхуючися штахетиною, відчуваючи, як ноги вгрузають у вогкий холод, що набирався зі ставка, – і повернув назад – уже в обважнілій труні. Вона ще якимсь дивом трималася на поверхні, але вже просіла у воду помітно глибше й могла от-от піти на дно. Хлопці на горбочку реготали, свистіли, заохочували плисти швидше.
– Це я був там. Біля костелу в Годовиці… І в самому костелі. Я був серед тих, хто катався в труні…
Вона пам’ятала розповідь сивого мистецтвознавця біля Годовицького костелу вона відразу здогадалася, про який день ідеться.
– Тому й Пінзель. Нема чого додати. Розплата чи спокута наздогнали по багатьох роках, а тепер це потреба зробити все, що в моїх силах. Сенс життя, якщо хочете. Людині не треба багато, іноді – майже нічого, крім сенсу життя. Зберегти костел у Годовиці та ратушу в Бучачі. Так, я згоден, звучить як маячня, але що неймовірніша мрія, то більші її шанси справдитися… Зрештою, я не один. Мені мій бізнес – було таке – остогиднув. Тоді, після того листопада, я вам розповідав… І сенс життя зник. Куди йти? Що робити? Навіщо? А тоді ніби хтось нагадав про забутий борг… І от що дивно: коли з’явилася мета, тоді й бізнесові справи пішли вгору.
– Навіщо ж приховувати те, що ви робите? – Ірина чула, що такі таємничі меценати бувають, але насправді їх ніколи ще не зустрічала. Он і Миколі Потоцькому важливо було, щоб його прославляли, хоч порівняння, певна річ, некоректне.
– Тому й приховую… А ще втямив, що справжня допомога – це коли тобі байдуже, подякують тобі чи ні, коли робиш і не звертаєш уваги на реакцію. Це лише внутрішня потреба й неможливість обминути свій шлях. Не знаю… Не вмію про це говорити. Але розумію давніх майстрів, що малювали ікони, не підписуючи їх своїм іменем. Здавалося б, чому? Бо їм допомагала вища сила. Тут сенс глибший. Залишити по собі безіменне добре діло. І тільки тоді воно й справді добре. Я забагато кажу сьогодні «справді», наче на сповіді.
І перевів розмову на те, що на них чекало в Бучачі.
Ірина слухала його, й поступово з мозаїки почутого складалася картина. В ній лишалося чимало білих плям: то там, то там бракувало багатьох шматочків. Але цієї години відвертості, коли вони говорили одне одному правду таки варто було дочекатися.
- Предыдущая
- 44/49
- Следующая
