Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш - Страница 15

• Предыдущая
• 15/65
• Следующая

– Та не треба. Однаково за гостинність хочу відплатити. Добрі вони люди.

Наймит притакнув. Люди щирі, нічого не скажеш. Старий вимогливий і суворий, проте справедливий. Останньої копійки в людини не візьме, останнього поту не вичавить. Хоча подейкували, начебто він рідного брата з торбами пустив, і той йому дітей прокляв. Але невідомо, як воно було, бо ж давно. Більш, як сорок років тому. А щодо прокляття,

то може, так воно й було, бо з дітьми Прокопові не пощастило. Найстарший син утопився, середульший на війні загинув. Залишилася тільки вдова, ота Зоня, а що вона з бідної родини, то так і зосталася у свекрів після чоловікової смерті. Здорова баба й молода ще. Не над однією дівкою гору візьме! Стара Агата її не любить. Чіпляється. Різні були причини, але тепер… Вони вже навіть з Ольгою-вдовою помирилися. Але стара таки причепа. А Ольга теж добра жінка. Нікому зла не бажає…

– Учора ніс я сіно до хліва, а вона корову доїла. Та й каже: «Слухай, Віталісе, тобі давно час оженитися». А мене сміх забирає. Куди мені женитися! То я й кажу: «Хіба що з тобою, Ольго». А вона, я ж знаю, учителя, що в Бернатах, давно собі вподобала. І знай шкіриться й відказує: «Тобі, Віталісе, я не потрібна. Тобі б із Зонею, вона краща, ніж я».

Наймит засміявся, сплюнув і додав:

– Отакі в неї жарти. Ет, бабські справи.

Тим часом і жінки вийшли на вулицю. Ольга із Зонею причепурилися: виявилося, що до Бернатів ідуть на вечірку. Мала Наталка крутнулася й підійшла до гостя.

– А ти Ванька нашого бачив?

– Ні, а хто це Ванько?

– Це кінь. Він гладкий мов кнур. А тебе як звуть?

– Антоній.

– А я Наталка, а на прізвище Шуминська. Мій батько майстром на фабриці в Людвикові був. Знаєш фабрику в Людвикові?

– Ні, не знаю.

– Там так гарно. Здоровенний палац. А панич на мотоциклі їздить. І печі здоровенні всередині, одна біля одної. Бо в них цеглу випалюють. А інші для фаянсу й порцеляни. Дуже цікаво. А стави наші бачив?

– Ні, не бачив.

– Ну, то ходи, покажу тобі, де купатися можна. Це отамечки, біля лісу. Бо тут, у долішньому, небезпечно. Там глибокі ями й вир. Дідуньо Прокіп нікому не дозволяє відтоді, як мій дядько Альбін на кризі провалився й потонув. Ходи, підемо.

Наталка щебетала тоненьким голоском, засипаючи його оповідками. Антоній із дівчинкою йшли берегом по вузькій витоптаній стежці. Обійшовши стави, дісталися лісу.

Дівчинка відразу натрапила на гриби.

– Ой Боже, – вигукувала вона, – скільки тут рижиків. Від п’ятниці виросли, бо в п’ятницю ми з тіткою Зонею всі визбирали. Як хочеш, то назбираємо!.. Воно, щоправда, нині неділя, але як робиш щось для розваги, то це ж не гріх. Бабуня сама казала…

Збирання рижиків у вересі, яким густо поріс підлісок, збавило їм усе пообіддя. Трохи перепочили, а тоді смерком повернулися додому. Саме вчасно, бо вже кликали їх вечеряти. Мати й тітка досі не повернулися з танців, і Наталці довелося допомагати бабі Агаті. Принесли повнісінький фартух рижиків. Щоб ті не зіпсувалися, треба було їх перебрати й залити водою.

Коли вже всі повечеряли й прибрали, Прокіп, а тоді й стара подалися спати до кімнат по той бік сіней. Наймит Віталіс узяв на руки їхнього сина, калічного Василя, і теж заніс до кімнати. Сам повернувся, витягнув із-за печі два сінники і, розіклавши їх на лавах під стінами, мовив:

– Лягай, переночуєш сяк-так. Мух уже, слава Богу, небагато.

Позачиняв двері, загасив лампу й ліг. Гість зробив те саме. У великій світлиці запанувала тиша. Спершу ще дзижчали мухи, та невдовзі й вони поснули, і тоді з-за стіни було чутно хіба що спокійний, розмірений шум води в млині. Тут було тепло й добре. І легко приходив сон.

Надворі ще не розвиднілося, коли обоє прокинулися від скрипіння коліс, тупоту кінських копит і вигуків. То люди привезли збіжжя до млина. У сінях кашляв Прокіп. Віталіс схопився, за ним і гість. Сінники поклали за піччю.

Увійшов Прокіп Мельник і буркнув:

– Слава Ісусу Христу…

– Слава навіки, – відказали ті.

– Чого стоїте? Ворушися, чортяко, – звернувся Прокіп до Віталіса. – Заставку відкривай!

І, глянувши похмуро на гостя, додав:

– А ти чого? Ставай до роботи! Не чуєш? Люди зерно привезли!..

– То ти мене візьмеш? – зраділо спитав той.

– Та нехай уже. Візьму.

Ото відтоді й залишився Антоній Косиба в млині Проко- па Мельника. І хоча він ніколи не сміявся, та й посміхався дуже рідко, йому тут було так добре, як ніде досі. Роботи не боявся, рук і спини не шкодував, пустопорожніх балачок не любив, тож Прокіп не міг йому нічим дорікнути. Він навіть задоволений був новим наймитом. А що нічим цього не виказував, то лише тому, що не мав такої звички.

Антоній Косиба виконував будь-яку роботу, що йому загадували. Чи то коло заставок, і при зсипі, і коло ваги, і біля жорен. Коли щось псувалося – лагодив, а що він, видко, був від природи тямущим, то користь з нього була неабияка. Часом, луснула скоба чи млинове коло зійшло з осі, то він відразу знав, що треба робити, усе вмів, тож обходилося без коваля чи стельмаха.

– А ти кмітливий, Антонію, – казав йому Віталіс. – Видко, що побував у світах.

Або іншого разу:

– Не такий ти ще й старий. Як гарно служитимеш Прокопові, то ще, може, і жінку собі вистараєш, з Ольгою-удовою оженишся…

– Балакаєш, сам не знаєш, що, – знизав плечима Антоній Косиба, – і вони про це не думають, а я й поготів. Нащо мені це здалося?

Гуло млинове колесо, шумів сильний струмінь води, скреготіли жорна. Білий борошняний пил здіймався в повітрі, сповнюючи його хлібним смаком. Від світанку до ночі роботи не бракувало. Звісно, часу не ставало. Зате в неділю можна було відпочити. Проте й тоді Антоній не намагався зблизитися ані з веселою Зонею, ані з Наталчиною матір’ю, Ольгою, хоча обидві жінки любили його й ставилися сердечно. Найчастіше, відпочиваючи, він проводив час із Наталкою.

Один день скидався на інший, і самому Антонієві здавалося, що так воно й триватиме, аж тут стався випадок, який не лише все змінив, а й став для всієї родини Прокопа Мельника великою подією.

Було це так: у суботу, якраз перед зупинкою колеса, тріснула дубова маточина. Треба було чимшвидше скріпити її залізним обручем. Прокіп бігцем приніс інструменти, і Антоній чи не три години увихався, доки полагодив. А що старий цінував свої інструменти понад усе й тримав у себе біля ліжка, то наказав негайно скриньку занести на місце. Антоній завдав собі її на плече й пішов. Досі він ніколи не зазирав до кімнат, бо цікавим не був, та й потреби не мав.

Тут було дуже чисто. Білі накрохмалені фіранки на вікнах, горщики з геранню на підвіконнях. На високих ліжках аж до самої стелі здіймалися піраміди пухких подушок, підлога пофарбована червоною фарбою.

Антоній відступив, щоб старанніше витерти ноги, і зайшов. В іншій кімнаті побачив Василька. Хлопець лежав у ліжку й плакав. Побачивши Антонія, трохи заспокоївся, але раптом закричав:

– Чуєш, Антонію, я більше не витримаю. Краще померти, аніж так жити. Я собі щось заподію. Таке мені, видко, судилося.

– Не кажи абичого, – спокійно відказав Антоній. – Різні нещастя людям трапляються, а вони живуть собі…

– Живуть? Нащо? Чого ж мені колодою гнити?

– Та чого ж гнити…

– А на що я потрібен? Ні собі, ні людям. Так уже й буде. Лежу тут і думаю без кінця. І надумав, що немає іншої ради.

– Ти ці дурниці забудь, – буркнув Антоній, тамуючи своє зворушення. – Ти ще молодий.

– То й що, коли молодий! Яка ж це молодість, коли я власними ногами ступити не годен. Якби ж то старий був, то нехай… А це кара Божа, за батьків гріх! А мені страждати за це? За що ж? Хіба ж це я дядькові його частку забрав?.. Не я! Не я! Батько! За що ж мені таке каліцтво?

Антоній похнюпився. Він не міг дивитися на цього гожого хлопця, майже дитину, що так побивався над собою.

– А ти думай про щось інше, – невпевнено бовкнув він.

• Предыдущая
• 15/65
• Следующая