Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш - Страница 9

• Предыдущая
• 9/65
• Следующая

– Він ніколи не пив, – перебив комісара пан голова.

– Так чи сяк, але він вирішив накласти на себе руки. Бо хто міг би його вбити? Бандити? Тоді їх мало би бути принаймні троє або четверо, аби з ним упоратися, не здіймаючи зайвого галасу. Адже він був дивовижно могутнім. А постріли? Ну, не виключено, але стрілянина завжди приверне чиюсь увагу й треба дуже поквапитися, щоб заховати тіло.

А на пальті й на піджаку немає найменших слідів крові. Залишається єдина можливість, що його заманили в пастку й убили де-небудь у приміщенні. Тоді, йдеться про зумисне вбивство. Тоді, кому це було потрібно, хто від цього вигравав? Ніхто. Заповіту професор не залишив. За законом усе, що в нього було, залишалося б дружині й доньці. Та ви, пане голово, переконуєте мене, що вдова – найбезкорисливіша людина на світі. Залишається ще її коханець, котрому, якщо судити за його зовнішністю, велося не найкраще. Проте й це більш, ніж сумнівно. Якби він хотів здобути гроші, то зумів би переконати пані Беату захопити із собою коштовності, хутра й значну суму готівкою. Адже йшлося про чималі гроші, не менше, ніж тисяч сімдесят. А закохану жінку легко можна вмовити.

– Сумніваюся. У Беати були принципи.

– Пане голою, як досвідчений суддя ви краще за мене знаєте, що там, де в жінки починається кохання, там закінчуються будь-які принципи. Але про невинність цієї пари свідчить також інше. Отже, вони б не втекли, бо це лише зміцнювало підозри проти них. Вони б зголосилися після зникнення професора. Адже в усіх газетах про це писали. І вони були би, певне, геть дурні, якби думали, що поліція раніше чи пізніше їх не знайде, бо вважала б їх винуватцями злочину. Коли йдеться про таку велику ставку, як спадок після професора, вони з’явилися 6 за кілька днів, тим часом минає вже другий місяць. Мабуть, їхнє сумління таки чисте.

– От і я так думаю.

– І ще одне! Я з досвіду знаю, що злочинець ніколи не виявляється досить терплячим. Кожен квапиться отримати те, що підштовхнуло його до злочину. І вони завжди крутяться під самим носом у поліції. Почуваються впевненіше, перебуваючи на видноті, аніж тоді, коли намагаються заховатися, бо це може викликати підозру.

– Це правда.

– Безсумнівно. Я розглядав ще одну версію. Випадкове вбивство. Скажімо, професор їх знайшов і в сутичці його вбили. Але тут ми знову мусимо взяти до уваги, що професор був справжнім велетнем, а на його вбранні не виявили крові чи слідів від виведення кривавих плям. Навряд чи можна припустити, що той досить хирлявий молодик міг убити такого могутнього чоловіка без використання зброї. Ось чому я не надто намагаюся їх розшукати.

Голова притакнув.

– Може, воно й краще, коли ми їх не знайдемо… Принаймні доти, доки справа остаточно не з’ясується.

– Може й краще, – погодився комісар.

Зрештою, він і не міг нічого сказати, бо досі поліція не знайшла жодних слідів Беати Вільчур, її доньки та цього невідомого чоловіка.

Минали місяці, і серед безперервної метушні, якою є життя в будь-якому великому місті, усі поступово забули про зникнення професора Рафала Вільчура. Документи слідства повільно вкривалися пилюкою в чиновницьких шафах і нарешті зникли під вагою інших паперів. За рік їх поскладали до скрині й перевезли до архіву.

Згідно із законом, суд призначив куратора, що мав управляти майном зниклого Вільчура, а адвокат Шренк, якому доручили цю функцію, не мав підстав нарікати. Платню отримував регулярно, а роботи було небагато. Віллу на Бузковій алеї він винайняв, капітал розмістив у цінних паперах, керувати клінікою доручив найближчому співробітникові професора, надзвичайно здібному докторові Добранецькому, який викликав у нього цілковиту довіру.

Зрештою, у клініці все йшло, як і раніше, за встановленим ще професором Вільчуром, порядком. Протягом кількох місяців добудували новий корпус, а потік пацієнтів, який спершу досить відчутно зменшився, повернувся до звичних розмірів. Зміни, запроваджені доктором Добранецьким, були невеликими. Єдине, що він скасував, були безкоштовні місця для дітей з бідних родин, та ще кілька працівників клініки звільнилося, зрештою, шкоди установі це не завдало. Першим через отих дітей після доволі неприємної суперечки із шефом пішов доктор Скужень, потому звільнили бухгалтера Міхаляка й секретарку, панну Янович, яка порядкувала в клініці, мов у себе вдома й дозволяла собі втручатися в розпорядження доктора Добранецького, та ще й дратувала його відсутністю належної до шефа поваги.

Її поведінка була неприпустимо викличною, тим більше, що новий директор дещо посилив дисципліну в клініці, де досі панував занадто патріархальний настрій. Водночас вага Добранецького зросла, причому не лише в очолюваній ним установі. Нові вибори в Товаристві хірургів принесли йому посаду голови, а за рік він посів кафедру замість Вільчура, отримавши звання професора, а що був справді надзвичайно талановитим лікарем і діловою людиною, то поступово невпинно здобував славу й багатство.

З часом назва «Клініка професора Вільчура» перетворювалася на чимраз відчутніший анахронізм. Тому нікого не здивувало, коли, зрештою, за згодою куратора цю назву замінили на «Клініку імені професора Вільчура». У зв’язку із цим вийшла доволі солідна біографія авторства професора К. Добранецького, що називалася «Професор Рафал Вільчур – геніальний хірург».

Книга закінчувалася словами:

«Віддаючи шану незабутній найкращій Людині, мудрому Вчителю й видатному Вченому, польська медична спільнота перебуває в жалобі після його таємничого зникнення, яке, мабуть, назавжди залишиться трагічною загадкою».

Сержант поліції в Хотимові, Віктор Каня, бездіяльно сидів біля письмового столу, вкритого чистим зеленим папером і час від часу позіхав, позираючи у вікно. Відділок розташувався в останньому будиночку край містечка, і з вікон видніли вкриті густою зеленню поля, берег озера, де саме розвішували сіті, чорна смуга лісу, під якою здіймався дим над комином тартака Гасфельда, і дорога до цього тартака. Нею саме наближався Канин заступник, сержант Собчак, з якимсь високим, худим бороданем.

Собчак робив сягнисті кроки, погойдувався навсібіч, мов качка, і ніс під пахвою великий лист дикту для випилювання лобзиком. Бородань, певне, був робітником з тартака, імовірно віднедавна. Сержант Каня бачив його вперше, а він бо знав усіх у Хотимові й довкола в радіусі десяти кілометрів. До того ж те, що Собчак ніс дикт сам, схиляло до роздумів. Він вочевидь не вважав за можливе скористатися послугою свого супутника, отже із цим супутником не все гаразд: він супроводжував Собчака не добровільно.

До відділку в Хотимові приводили різних людей. За бійки в селі, за дрібні крадіжки в лісі, у полі, за браконьєрство. Іноді вдавалося впіймати якогось грізного бандита чи розтратника, котрі уникали великих доріг і намагалися бічними шляхами дістатися німецького кордону.

Та бородань, що його вів Собчак, попри свій могутній зріст вочевидь не викликав побоювань у сержанта. Тут явно йшлося про якісь дрібниці.

За кілька хвилин двері відчинилися й обоє ввійшли досередини. Бородань зняв шапку й зупинився біля порога. Собчак віддав честь і відрапортував:

– Оцей чоловік прийшов на тартак Гасфельда в пошуках роботи. Його взяли, та виявилося, що в нього немає жодних документів, він не знає ані як зветься, ані звідки взявся.

– Зараз побачимо, – буркнув Каня й махнув рукою бороданеві. – Маєте якісь документи?

– Не маю.

– Собчак, обшукайте-но його.

Той розстебнув на велетневі грубу пошарпану свиту, понишпорив у кишенях і виклав на столі перед сержантом усе, що знайшов: невеличкого дешевенького ножика, кількадесят грошів, шматок мотузки, два ґудзики й бляшану ложку. Обмацав халяви, але там нічого не було.

– І звідкіля ж ви тут узялися? Га? – запитав сержант.

– Я прийшов із Чумки, що в Сурському повіті.

– Із Чумки?.. А нащо ви прийшли?

– Роботу шукаю. У Чумці я працював на тартаку. Тартак зачинили. То люди казали, що тут, у Хотимові, для мене знайдеться робота.

• Предыдущая
• 9/65
• Следующая