Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 23

• Предыдущая
• 23/103
• Следующая

— Відправили до якоїсь шикарної школи аж в Омаху, — казав він. — Тим краще для неї, так я собі думаю. Якщо вони бажають голосувати[40], то хай вже краще навчаються. Хоча, — додав він, хвильку поміркувавши, — моя все робить, як я їй кажу. Ото й нехай слухається, якщо не бажає неприємностей.

Якщо мені було відомо, що Шеннон поїхала, то й Генрі про це, звісно, знав, либонь, навіть раніше за мене — школярі невтомні пліткарі. Але не казав він з цього приводу нічого. Гадаю, я намагався надати йому можливість вилити свій біль у докорах. Це неприємна процедура, але в довготерміновому вимірі цілюща. Не можна дозволяти гноїтися рані ні на лобі, ні в мозку під поверхнею лоба. Бо якщо все залишити неторкнутим, інфекція радше за все поширюватиметься[41].

Проте на моє повідомлення він тільки коротко буркнув, тож я вирішив колупнути сильніше.

— Ми з тобою поділимо виплату навпіл, — сказав я. — Борг становитиме не більш ніж 38 доларів, якщо ми повернемо його до Різдва. Отже, з нас по дев’ятнадцять доларів. Твою частку я візьму з твоєї поденної платні.

Звісно, я очікував на зливу гніву... але знову отримав лише невиразне бурчання. Він навіть не заперечував проти того, щоб їхати до школи на «Моделі Т», хоча був якось мені розказував, що інші хлопці сміються з цієї автівки, обзиваючи її «Генковою сракокалатайкою».

— Синку?

— Що?

— З тобою все гаразд?

Він обернувся до мене й посміхнувся — принаймні ворухнув губами.

— Я в нормі, татуню. Піду спати.

Він уже підвівся, коли я попрохав:

— Ти мене поцілуєш на прощання?

Він поцілував мене в щоку. То був мені останній його цілунок.

Він поїхав на «Т» до школи, а я пікапом у Гемінгфорд-Хоум, де містер Стоппенгаузер усього після якихось п’яти хвилин чекання запросив мене до свого кабінету. Я пояснив, що мені потрібно, проте відмовився пояснювати, навіщо це мені, лише послався на приватні причини. Я гадав, що заради такої мізерної суми нема сенсу щось уточнювати, і виявився правим. Але коли я закінчив, він, склавши руки домком на столі, подарував мені погляд ледь не батьківської суворості. У кутку нарізав маятником чіткі проміжки часу великий годинник. На вулиці — набагато голосніше — заторохтів якийсь двигун. Замовк, настала тиша а потім завівся інший двигун. Чи то не мій син спершу під’їхав на «Моделі Т», а потім вкрав мій пікап? Я ніяк не міг знати цього напевне, але гадав, що так воно й є.

— Вілфе, — промовив містер Стоппенгаузер, — минуло ще замало часу, щоби ти цілком оговтався після того, що вчинила твоя дружина, покинувши тебе таким чином — вибач мені, що піднімаю цю болючу тему, проте вона здається доречною, і крім того, кабінет банкіра деякою мірою має схожість зі сповідальнею священика — тож я хочу побалакати з тобою «як голландський дядечко»[42]. Що цілком слушно, бо мої мати з батьком походять саме звідти.

Про це я вже колись чув — гадаю, більшість відвідувачів його кабінету також чули — і відповів на його слова поштивою посмішкою, якої він і мусив очікувати.

— Чи надасть тобі позику 35 доларів «Хоум Банк & Траст»? Безсумнівно. Мене спокушає бажання перевести справу на персональний рівень і викласти тобі гроші з власного гаманця, от лишень я не ношу їх більше, ніж мені потрібно для того, щоб заплатити за ланч у ресторані «Сплендид» та за чистку черевиків у перукарні. Багато грошей — це постійна спокуса, навіть для такого мудрого старого зуха, як я, а крім того, бізнес є бізнесом. Проте! — він підняв палець. — Ти не потребуєш тридцяти п’яти доларів!

— Як не печально це казати, але вони мені потрібні, — я загадувався, чи знає він навіщо. Міг знати; він дійсно був лукавим старим зухом. Але таким же був і Гарл Коттері, хоча Гарл тієї осені став також і зганьбленим зухом.

— Ні, не потрібні. Ти потребуєш 750 доларів, ось скільки тобі потрібно, і ти можеш їх отримати сьогодні ж. Хочеш — поклади їх у банк, хочеш — іди звідси з ними у своїй кишені, мені це без різниці. Ти цілком виплатив заставний кредит під твою нерухомість три роки тому. Обійстя вільне й чисте. Отже, нема абсолютно жодної причини, чому б тобі не звернутися по новий кредит. Так постійно робиться, хлопчику мій, і то найкращими людьми. Ти був би здивований, побачивши деякі з тих паперів, що ми тримаємо. Усі від найкращих людей. Так-то, сер.

— Я вам щиро вдячний, містере Стоппенгаузер, проте я так не думаю. Та застава весь час, поки вона діяла, висіла наді мною, мов якась сіра хмара, і...

— У тому-то й весь сенс, Вілфе! — палець банкіра знову стирчав угору. Цього разу похитуючись туди-сюди, мов маятник у його годиннику. — У тому-то й весь сенс і головна проблема всяких крутіїв-дурисвітів-гультяїв-ковбоїв! Такі хлопці беруть позику під заставу, а потім почуваються так, ніби їм безперемінно світить гуляти під ясним сонечком, що закінчується невиконанням боргових зобов’язань і втратою ними їхнього цінного майна! Хлопці ж, такі, як ти, котрі тягнуть векселя, як у похмурий день навантажені камінням тачки, такі хлопці завжди все сплачують! Чи ти не хочеш мене запевнити, ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах? Прикупити трохи тварин? — він кинув на мене лукавий змовницький погляд. — Можливо, навіть завести водогін у будинок, як той твій сусіда? Такі речі скуповуються, сам знаєш. Ти можеш запровадити поліпшення, які перевищать ціну застави. Цінність за гроші, Вілфе? Вигідна оборудка!

Я ще раз усе обміркував. І нарешті промовив:

— Це для мене вельми спокусливо, сер. Не буду брехати...

— І не треба. Кабінет банкіра, сповідальня священика — вельми мало різниці. Кращі люди нашої країни сиділи в цьому кріслі, Вілфе. Найкращі.

— Але я прийшов усього лише за короткотерміновою позикою — яку ви мені люб’язно пообіцяли надати, а цю нову пропозицію треба трохи обміркувати. — У голові мені зринула нова ідея, на диво приємна. — До того ж я мушу обговорити справу з моїм сином, з Генрі — з Генком, йому подобається, щоб так тепер до нього зверталися. Він входить у той вік, коли має право на те, щоб із ним радилися, бо все, що я зараз маю, одного дня належатиме йому.

— Зрозуміло, це цілком зрозуміло. І це справедливо, повір мені, — він підвівся і простягнув мені руку. Я тут же її потиснув. — Вілфе, ти прийшов сюди по рибу. Я ж пропоную тобі купити довгу вудку. Набагато вигідніша оборудка.

— Дякую. — А покидаючи банк, я подумав: «Я обговорю це з сином». Це була гарна думка. Тепла думка, що зігріла серце, котре вже кілька місяців залишалося крижаним.

Розум — дивна штука, чи не правда? Заклопотаний думками про непрохану позику, запропоновану мені містером Стоппенгаузером, я зовсім не звернув уваги на те, що автомобіль у якому я приїхав, було замінено тим, у якому був поїхав до школи Генрі. Не певен, що я це відразу помітив би, навіть якби мав у голові менш важливі питання. Врешті-решт, обидві машини були добре мені знайомими; обидві були моїми.

Я усвідомив різницю, лише потягнувшись по пускову корбу, коли побачив на сидінні придавлений камінцем складений аркушик паперу.

Я застиг на хвилину, стоячи наполовину занурений у «Т», одною рукою тримаючись за борт кабіни, а другою тягнучись під сидіння, куди ми завжди клали корбу. Мені здається, я зрозумів, навіщо Генрі кинув школу і зробив цю підміну, навіть раніше, ніж витяг його записку з-під принагідного прес-пап’є і розгорнув її. Пікап був надійнішим у довгій подорожі. Наприклад, якщо їхати в Омаху.

• Предыдущая
• 23/103
• Следующая