Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 34

• Предыдущая
• 34/103
• Следующая

Проте, якби репортери побачили мене в похоронному салоні, коли відчинили дешевий сосновий ящик, от тоді-то вони були б свідками справжнього горя; вони б могли використати фразу «РИДАЮЧИЙ З ГОРЯ БАТЬКО». Куля, якою мій син вистрелив собі у скроню, сидячи з головою Шеннон у себе на колінах, пролітаючи крізь його мозок, розплющилась

і вирвала великий шмат черепа з лівого боку. Але не це було найгірше. Він не мав очей. Нижня губа в нього була погризена так, що зуби стирчали в якійсь зловісній усмішці. Від носа в нього залишився червоний корінець. Перш ніж якийсь коп або заступник шерифа знайшов там їхні тіла, пацюки справили веселу тризну по моєму сину і його милій коханій.

— Приведіть його в порядок, — сказав я Герберту Кастингсу, коли вже трохи опанував себе і міг раціонально мислити.

— Містере Джеймс... сер... ушкодження такі...

— Я бачу, які ушкодження. Поправте все. І вийміть його з цього ящика, на сральню схожого. Покладіть його в найкращу домовину з тих, які маєте. Мене не цікавить, скільки це коштуватиме. Гроші в мене є.

Я нахилився і поцілував його в розідрану щоку. Жодний батько не мусить цілувати свого сина востаннє, але якщо котрийсь батько і заслуговував будь-коли на таку долю, то це був саме я.

Шеннон і Генрі поховали на Гемінгфордському кладовищі методистської церкви «Слава Господня», Шеннон двадцять другого грудня, а Генрі під святвечір. У церкві було повно людей на панахиді по Шеннон, а голосіння лунало таке, що ледь дах не здіймався. Я знаю, бо був там, щоправда, недовго. Постояв позаду, непомічений, а потім вислизнув посеред надгробної проповіді преподобного Терсбі. Преподобний Терсбі також служив відправу по Генрі, але навряд чи мені потрібно вам казати, що людей там було набагато менше. Терсбі бачив лише одну людину, проте там була й інша. Арлетт там була також, сиділа поряд зі мною, невидима, вона усміхалася. Шепотіла мені у вухо: «Тобі подобається, як все обернулося, Вілфе? Варте воно цього було?».

Разом з могилою, похоронним салоном, платою за морг і доставку тіла додому поховання сина мені коштувало лише трохи більше від 300 доларів. Я розплатився з тих грошей, що отримав під заставу ферми. А що мені було робити? Після похорону я повернувся у порожній дім. Але спершу купив свіжу пляшку віскі.

1922 рік мав у себе в мішку ще один трюк. Наступного після Різдва дня зі Скелястих гір пригуркотіла страшна хуртовина нагородивши нас снігом із фут завглибшки й поривами штормового вітру. З настанням темряви сніговій перетворився спершу на сльоту, а потім на обліжний дощ. Близько півночі, коли я сидів у притемненій кімнатці, лікуючи мою ниючу куксу дрібними ковтками віскі, в задній частині будинку зарипіло, заскреготіло. На тому боці зірвало дах — той, для полагодження якого, принаймні почасти, я й узяв був ту позику. Я салютував цій події склянкою і зробив черговий ковток. Коли холодним вітром почало обдувати мені плечі, я зняв з гачка у сінях плащ, надів, знову сів і випив ще трохи віскі. Так потроху-помалу я закуняв. Нове скреготіння розбудило мене десь близько третьої ранку. Цього разу завалилася передня половина корівника.

Проте Ахелоїс знову вижила, тож наступної ночі я забрав її до себе в хату. Навіщо? — можете ви запитати. А чом би й ні? А чом би, к чорту, й ні? Ми з нею вижили. Ми вижили.

Різдвяного ранку (котрий я провів, сьорбаючи віскі, сидячи н компанії з моєю вцілілою коровою) я порахував, скільки залишилося з позичених грошей, і зрозумів, що того не вистачить, аби покрити руйнування, які спричинила буря. Мене це не вельми схвилювало, бо я втратив смак до фермерського життя, хоча думка про компанію «Фаррингтон», котра побудує свинобійню і загиджуватиме ручай, змусила мене заскреготіти зубами від люті. Особливо після того, як дорого я заплатив за те, щоб ті тричі прокляті 100 акрів не потрапили до рук цієї компанії.

Раптом мені стрельнуло в голову, що, оскільки Арлетт тепер офіційно мертва, а не безвісти зникла особа, ті акри належать мені. Тож через два дні я проковтнув власну гордість і пішов навідати Гарлена Коттері.

Чоловік, котрий на мій стук відчинив двері, харчувався краще за мене, але потрясіння того року все одно на ньому добряче позначились. Він схуд, полисів і сорочку на собі мав зморшкувату — хоча й не до такої міри, як його обличчя, та й сорочку принаймні випрасувати можна. Замість сорока п’яти, він виглядав на шістдесятип’ятирічного.

— Не бий мене, — промовив я, помітивши, як стиснулись н нього кулаки. — Краще вислухай.

— Я не став би бити однорукого, — відповів він, — але радив би тобі викласти все коротко. І ми балакатимемо тут, на ґанку, бо твоєї ноги ніколи знову не буде в моєму домі.

— Та й добре, — кивнув я. Я і сам схуд, і то дуже, і трусився, але на холодному повітрі гарно почувалася моя кукса і та невидима долоня, що, здавалося, ще існувала при її кінці.

— Я хочу продати тобі ті 100 акрів доброї землі, Гарле. Ту землю, яку Арлетт так вперто бажала продати компанії Фаррингтонів.

Він на це усміхнувся, очі його сяйнули в своїх нових западинах.

— Запопали важкі часи тебе, чи не так? Півхати і половина корівника завалилися. Гермі Гордон казав, що з тобою тепер корова живе.

Гермі Гордон був нашим сільським поштарем, знаменитим плітконосом.

Я назвав ціну таку низьку, що у Гарла щелепа відпала, а брови підскочили вгору. І лише тоді я дочув запах, яким тягнуло з такого завше гарно доглянутого і затишного помешкання родини Коттері, такий, абсолютно чужий для їхньої ферми запах: підгорілої смаженини. Вочевидь, що готувала не Саллі Коттері. Були часи, коли мене б це заінтригувало, але ті часи минулися. Єдине, що мене цікавило тепер: здихатися тієї сотні акрів. Здавалося, що продати ту землю треба саме дешево, оскільки вона так дорого коштувала мені.

— Це неймовірно дешево, мало не задарма, — сказав він. А тоді, з явним задоволенням: — Арлетт, либонь, у могилі перекидатиметься.

«Вона наробила більше, ніж на перекидання в ній», — подумав я.

— Чому ти усміхаєшся, Вілфе?

— Та нічому. Хіба що, мене більше не обходить ця земля. Єдине, що мені не байдуже, це щоб на ній не з’явилася та клята скотобійня Фаррингтонів.

— Навіть якщо ти втратиш свою ферму? — Він кивнув, ніби я в нього про щось запитав. — Я знаю про ту позику, яку ти взяв. Нема секретів у маленькому містечку.

— Навіть якщо втрачу, — погодився я, — прийми мою пропозицію, Гарле. Треба зовсім здуріти, щоби її не прийняти. Цей ручай, який вони загиджуватимуть свинячою щетиною, тельбухами та кров’ю, він же і твій ручай також.

— Ні, — відказав він.

Я витріщився на нього, надто здивований, щоб хоч слово промовити. Але він знову кивнув, ніби я поставив йому запитання.

— Ти гадаєш, ніби знаєш, що ти мені наробив, але насправді ти не знаєш усього. Від мене пішла Саллі. Поїхала жити до своїх батьків у Мак-Кук. Казала, що, можливо, повернеться, сказала, що їй треба багато чого обдумати, але мені не віриться, що щось зміниться. Таким чином ми з тобою обидва опинилися на одному поламаному возі, чи не так? Ми, два чоловіки, котрі в’їхали у цей рік з дружинами, тепер залишились без них. Ми, два чоловіки, котрі розпочали цей рік з живими дітьми, закінчуємо його з мертвими. Єдина різниця між нами, як мені здається, це та, що я не втратив півдбудинку і корівник залишився в мене цілий після буревію, — він поміркував над своїми останніми словами. — Ну, й у мене ще обидві руки цілі. Оце і вся різниця, гадаю я. Коли відчуваю потребу витягти цюцюрку — маю вибір, якою з них це зробити.

— Що... чому вона так...

— Ох, та ввімкни ж собі голову. Вона звинувачує мене, так само як і тебе, в смерті Шеннон. Вона сказала, якби я не підносився так запекло, не відіслав Шеннон, вона й зараз би була жива

і жила б з Генрі на твоїй фермі, по сусідству, а не лежала б змерзлою у дерев’яному ящику під землею. Вона сказала, що мала б онучка. Вона назвала мене зарозумілим дурнем, і вона права.

• Предыдущая
• 34/103
• Следующая