Щоденник Мавки - Корний Дара - Страница 6
- Предыдущая
- 6/56
- Следующая
Він дурів від кохання. А коли в тебе і душа художника, і талант художника, і серце маляра, і мрія маляра… Він малював її на стінах у гуртожитку, на лекціях у зошиті, і в думках, і в мріях, і в небі, і на землі, і в снах. Перше кохання часто нагадує одержимість. І щоб перебороти його, потрібні спеціальні ліки та спеціально навчені люди поруч або просто – час.
А тоді, тоді він жив лиш тою одержимістю. І були серенади під вікном, Іринині портрети, букети найрозкішніших червоних троянд, улюблених квітів коханої, палке серце в грудях, яке готовий був вийняти та подати дівчині на вечерю… Усе це було, та Ірина наче й приймала всі ці пориви закоханого юнака, та все ж доволі кволо реагувала. Та коли закоханий ще студент Олексій поклав до ніг коханої однокімнатну хрущівку в Києві, а для іногородніх – то був цілий скарб, серце Ірине тьохнуло, вежа впала і вона сказала «Так»… Квартиру купив, як не дивно, на гонорари. Його картини дуже незле продавалися.
Чоловік гортав сторінки альбому, посміхався то сумно, то радісно. Скільки разом усього пережито? Перші успіхи в бізнесі, народини сина, перший його зубчик, перше слово… І коли наше кохання закінчилося? Невже нагло, враз? Так не буває чи буває? Для Іри, схоже, воно й не починалося. А для нього? Коли перше кохання стало попелом? Одержимість відступила… Так, відступила. Залишилася прив’язаність, обов’язок, звичка.
Одного вечора повернувся після перемовин із замовником додому. То був такий сімейний ритуал: чи ситий, чи голодний, після роботи біжиш на кухню, погрітися біля сімейного вогню. Так для себе це називав. Іра насипала в тарілку борщу чи робила бутерброди, байдуже що. Важливим було інше: вона сідала навпроти та слухала його неквапливу розповідь. Розмовляли, розумілися. А в той дощовий осінній вечір вона теж насипала чи то супу, чи то борщу в тарілку, та не сіла, як завжди, навпроти. Промимрила, що в неї якісь нагальні справи, тобто ти їж, коханий, а згодом, може, поговоримо.
Він повечеряв, помив посуд. Його покликав син, зайшов до нього, порозмовляли, вклав малого спати. Тоді подався до ванної, здійснювати вечірній ритуал. Коли зайшов у спальню, дружина вже вклалася. Поклав ніжно руку на плече, вона навіть не поворухнулася. Звідкись знав – вона не спить, лишень удає. І він не став наполягати, розштовхувати її. Але чому? Досі сам не знайшов відповіді. Можливо, тому, що теж тоді відчув її відстороненість та підсвідомо зрозумів – це початок кінця. Того вечора він вилікувався, його одержимість почала минати…
Опісля такі вечори стали звичними. А коли вдавалося поговорити, то все перетворювалося на сірість – завше надокучливу, однакову. У неї на нього не ставало часу, інколи йому здавалося, що вона спеціально придумає приводи чкурнути якнайдалі від нього. І він не заперечував, піддався тій забаві, затримувався з товаришами якнайдовше, понавигадував і для себе купу малу різних справ додаткових, щоб не ставити Іру в незручну ситуацію – не вважати себе винною в тому, як вони живуть. І в один з таких вечорів, коли Іра ставила на стіл для нього вечерю, завченим рухом, і він чекав уже звичної фрази на кшталт: «Ти тут повечеряй, а я…», зловив себе на думці – ця жінка навпроти, яку ще недавно так кохав, його ніжна Іринка-Веселинка, перетворилася на чужинку, яку він майже не знає.
Полуда спала з очей. А от в Іри, схоже, ніколи й натяку не було на ту полуду. Було натомість багато терпіння, яке врешті вичерпалося. Дивувався собі. Але ж чому? Куди зникає кохання після кохання? І чи справді то було воно? Запитував і хмар, і неба, і навіть рідної неньки. Мама з батьком жили душа в душу, і тато після довгих літ шлюбу продовжував дивитися на дружину закоханими очима. Обоє не втратили радості від перебування поряд, й отой перший стан закоханості в них не минався й досі, хоч і десятки літ минули. Мама відповідала сумно: «Сину, мій сину! Для цього потрібна взаємність, бо байдужість може вбити навіть любов».
Він дослухався до маминих порад, бо наче прагнув створити ту взаємність. Навіть дуже старався. Чемно виконував усі бажання та настанови дружини, навіть якщо вони стосувалися лишень матеріального – робота, гроші, хата, меблі, не гірше, аніж у людей, ліпше, аніж у сусідів. Купили машину, почали збирати гроші на дачу. Купили дачу. Тоді Іра сказала, що машину слід поміняти, бо сусід уже дві з того часу поміняв і сором їздити на цій старій немодній розвалюсі. Він терпів, скреготів зубами та продовжував, наче золота рибка, виконувати всі забаганки дружини, яка все більше ставала схожою на стару бабу біля розбитого корита.
Одного жовтневого дня повертався з роботи додому. Потрапив у корок біля лаври. Простояв десь з півгодини. Несподівано у вікно, яке відчинив, щоб пустити до салону трохи припізнілого осіннього тепла, влетів жовтогарячий метелик. Затріпав крилами, покружляв над головою і вилетів із вікна назад – на сонце, на волю. І в той момент щось наче надірвалося всередині. Метелик кликав його за собою. І Олексій пішов за метеликом. Додому того вечора Олексій повернувся поночі, з кишенями, набитими каштанами. Дружина спала. А вранці Олексій мовчки зібрався, закинув рюкзак на плечі, товариш давно вже запрошує в Карпати. Ірині нічого не сказав – відмовлятиме і з ним не поїде. Знайде мільйон відмов, а чути їх уже несила. Залишив записку для неї на столі і… Чкурнув слідком за метеликом.
Чи не вперше за багато літ йому було по-справжньому добре. Ігор та його дружина Орися, добрі люди, у яких зупинився, геть інші, не схожі на його оточення. Нема в них ані перських килимів, ані високих стель, отих, що аж під три метри, дурнуватих люстр, фікусів на підвіконні… Але є багато тепла в очах та якоїсь прадавньої мудрості: головне – ми двоє, усе решта, якщо виникне потреба, додасться. Після тої мандрівки Олексій усе частіше дозволяв собі «вистрибування» з чужої шкіри, яка, на щастя, для нього не встигла стати рідною. І це також було продовженням отого початку кінця. Тепер розумів це.
Навіть не помітив, як дружина завершила розмову з мамою та ввійшла до кімнати.
– Ото вже мама. Ти ж знаєш. До смерті заговорить. Тільки ж учора увечері бачилися. І от, знову, за рибу – гроші.
Він прислухався. Ірина чомусь виправдовувалася. Може, і не перед ним, а перед собою. Кивнув співчутливо, сів на канапу.
– Іро, скажи, правду! Хоч один раз – зізнайся чесно: ти мене хоч трішки любиш… – осікся та поправив себе: – Тобто любила?
Дивився в очі. Знизу верх. Сидів на канапі, а вона нависала над ним хмарою, справжня Іринка-Хмаринка. І була в той момент розгублена та трохи захоплена зненацька. Навіть трішки нагадувала ту далеку Іринку-Веселинку, у яку він закохався, коли вперше побачив.
– Правду хочеш почути? Яку правду? – перепитала дерев’яним голосом. – Дорослий розумний чоловік, а головного так і не втямив. Хіба можна трішки любити? Чи трішки бути живим, чи трішки мертвим? Або живий, або мертвий. Або любиш, або ні. То як склянка з водою – або вона повна, або порожня. Наша з тобою порожня. Чи любила я тебе? Напевне, ні, Олексію. Тобто, не напевне. Точно – ні! Ти запитав – я відповіла. Мені з тобою просто було добре. І в ліжку, і в хаті, і в побуті, і з дитиною. Але, видно, тільки цього добре, щоб прожити з іншою людиною поруч усеньке життя, замало. Принаймні для мене. Терпіти чужі дивацтва і щоби хтось зумів витримати мої недивацтва чи приймав їх, називай як хочеш, – це й означає любити. Я не можу більше і не хочу, бо не люблю тебе. Тому… Пробач, однак я не можу з тобою більше жити, Олексію. Мені набридло вдавати щасливу жінку. І я не хочу ставати потворною мегерою, бити посуд, влаштовувати розбори через дрібниці. Усе закінчилося. Крапка. Майно поділимо навпіл. Син залишиться зі мною. Ти будь-коли можеш спілкуватися з ним, приходити до нас. Будь ласка. Мені здається, що ти не дуже й здивований чи заскочений зненацька. Правда ж? Ти чекав цього. Ти теж заплутався. Усе закінчилося, так. І в тобі все закінчилося, правда? Я не можу вважати тільки себе винною в тому, що зараз відбувається між нами. Ми чужі. А хіба можуть чужі жити вкупі? У тебе свій світ, у мене – власний. І ті світи – антагоністи, розумієш? Це навіть не дві паралелі.
- Предыдущая
- 6/56
- Следующая
