Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 12
- Предыдущая
- 12/161
- Следующая
Що глибше вкопувалися, то менше віри лишалось у кожного, а тут ще траплялися раз по раз струхлявілі цурпалки — то було коріння, порубане до них. Данько хапав його, розглядав, чи воно, бува, не свіже, навіть нюхав навіщось і примовляв: «Злегковажив наш батечко, злегковажив, трясця його матері. Все пропало, Лук'яню, тут уже побували до нас з тобою…» — «То Явтух, то Явтух, — трагічно шепотів Лук'яньо. — Ти ж бачиш, що в нього все як з води». — «А поготів хлопчики», — зажартував Данько, натякаючи на свою причетність до Явтухових синів. Щоправда, Явтуху тим не лише не заподіяно жодної шкоди, більше того, на хлопчиків йому перепало під час землеустрою кілька десятин зайвої землі. При бажанні Соколюки могли б зробити з Явтуха великого землевласника, чого насправді їм не хотілося аж ніяк. І коли вже говорити правду, то, окрім дітей, не такі вже великі Явтухові статки. Проте скарб міг дістатися йому, бо копати ставало дедалі легше, а це могло свідчити, що тут побували до них, але ж по корінню видно, що сталося це не тепер, а десь невдовзі по тому, як скарб опинився тут. Данько упрів, як миша (від безнадії), а Лук'яньо (так його називав брат у хвилини великої розпуки) загубив окуляри в ямі й без них осліп. За їхнім глибоким переконанням, Явтух, у чиїх руках уже давно міг опинитися скарб, спокійнісінько мав спати на возі з вибраним дишлом (у такий спосіб він чатував воза).
— Що там? — стрепенувся Данько, зачувши скрегіт заступа об залізо. Сам він орудував сокирою, підсікав коріння.
Лук'яньо прошепотів напівпобожно:
— Іржа. Але то ще не благородний метал.
Далі були такі делікатні, чемні, обережні, наче те, чого вони ще не мали, було живе, з ногами, руками, очима, поки що заплющеними, і з грудьми, які вже дихали під землею.
— Обережно, Лук'яню, не колупни до живого…
Ще ніколи не любив він свого братика так ніжно, як у ці хвилини. Данько засік сокиру в корінь і взявся розгрібати землю руками.
Та коли вони обидва вже стояли на скрині з кованим віком, коли те досі привидне щастя вже не могло зникнути, Данько посіяв ще один сумнів ось такими словами: «А тепер уяви, Лук'яню, що ця скриня порожня, що її випатрували до нас…»
Лук'ян раніше ніколи не думав, що передчуття багатства може бути таким страхітливо тривожним. Він ладен був побити Данька за його маловір'я. У ямі млосно пахло свіжою землею, золотом і цвіллю зотлілого коріння, напевне, порубаного ще батьком, як тепер могли здогадуватися сини. Зминали такі щасливі хвилини, що не було ніякого бажання зупиняти їх і виймати скарб нагору.
— Спершу поглянь, що там нагорі, — сказав Данько, а сам усівся навпочіпки й закурив у ямі. Ледь чутно шелестіла над ними стара груша, символ давнього й колись великого роду, який міг трагічно скінчитися цієї ночі, але й міг вибухнути з новою силою.
— Ну, що там у Вавилоні? — запитав Данько з ями.
І Лук'ян відповів йому одним словом:
— Тьма…
Десь далеко збиралося на грозу, місяць затонув у чорних сувоях, щезли в сум'ятті ночі вітряки, на горбах ні шпариночки — спить осоружне людство, а цим також поспішати нікуди. Людям у їхньому становищі належить гарненько подумати про своє майбутнє, яке видалось обом тепер хисткішим, ніж будь–коли, адже не відали, ким стануть вони через кілька хвилин. Ще дітьми наслухалися страшних історій про скарби. Вавилон притих, зачаївся, ніби чекає, що з ними скоїться, коли вони піднімуть віко. Лук'ян заглянув до ями, Данько все палить, обдумує щось підступне, страшне. Лук'янові стало моторошно, він ладен віддати все, аби завтра мати можливість стояти в подвір'ї з решетом, як досі, й скликати голубів на землю, він сипле їм лише жменьку зерна, щоб ті не одвикали від нього, розуміли свого володаря.
— Про що ти там думаєш, Даньку? Нічого не загадуй наперед…
— Як ти гадаєш, Лук'яню, коли я стану багатим, чи зможу кинути конокрадство? Чи аж тоді кину, як уб'ють мене, зашмагають батогами, коли піймають? Який напуст… — Данько мало не плакав у ямі.
— І справді, де воно в тобі взялося? В нашому роду волів крали, голубів крали, а коней ніхто не крав. Ти, бува, не циган? Кажуть, колись вавилонянки грішили з циганами.
— Не чую в собі циганської крові. І цигани мені байдужі, коли приїздять сюди. От тільки не збагнути тобі якоїсь дикої сили в людині. За ту одну ніч, коли полюєш на гарного коня, так настраждаєшся, намучишся, що потім стаєш смиренним і тихим на ціле літо. Коли виплеснеш ту болість із себе, то така полегкість, наче народився вдруге. Коли б я вчився далі, то, напевне, став би великим чоловіком. А так усе окошилося на конях. Ти ж знаєш, що я не маю на цьому ані фантинки. Лише Мальві дотікалося дещо, один–другий гостинець. Але яке то диво, коли чужого коня переховуєш у стайні. Його десь там шукають по ярмарках, а ти його пестиш, напуваєш, говориш із ним, він звикає до тебе, як людина, а потім розстаєшся з ним уночі, певен, що колись знову побачиш його на кінському ярмарку. Е, ти нічого в цьому не тямиш, Лук'яню. Не можна жити на світі отакою собі бозею, як ти, людина мусить мати хворобу до чогось. Хочеш, я коли–небудь візьму тебе з собою? Це така зараза, що як спробуєш один раз, то на все життя.
— Ні, Даньку. Я весь тремчу, коли крадений кінь ірже у хліві. Дивно, що Явтух тебе не злапав досі.
— А для мене те іржання — як пісня, тривожна і дика. Тоді і Явтух мені пусте, і навіть Мальва стає непотрібною. Хочеться тільки тиші й гойдалки. Що не кінь — то скарб. Лізь сюди, я один не впораюсь, мені чутно, як воно дихає…
— Боюсь тебе, Даньку.
— Невже ти міг щось подумати?
— Можливо, то ненароком, але викинь сокиру, тоді полізу.
Данько встав, подав Лук'янові сокиру, той пожбурив її до дровітні, на якій вони вже багато років рубають дрова, потім підняли скарб нагору, очистили від землі й ще живий, теплий понесли до клуні. Данько причинив двері, засвітив ліхтаря. На бантині сушилася шкура з бичка, якого зарізано для поминальної вечері, вавилонські давно не куштували такої смачної телятини, а голубів скільки понищено для печені, але то був лише вступ до сорока днів, які влаштують вони для цілого Вавилона. Данько знайшов ломика, зірвав із петель замка, старовинного, мідного і, перш ніж підняти віко, сказав:
— Будемо благати Бога, щоб він оборонив нас од усякої напасті та від поганого ока. Щоб золото не засліпило нас обох, прошу Всевишнього за тебе й за себе, а не далі неділі поставимо йому свічки в обох глинських церквах — на Вознесенні і на Спаса. Не забудемо і нашу вапницю…
Явтух у самій спідній білизні вже стояв під клунею, ще на вечері він перший помітив золоте сяйво на своїх ногах, збагнув, що то скарб, прикинувся п'яним і, як тільки вечеря скінчилася, місця собі не міг знайти, пильнував недремно за кожним рухом своїх сусідів. Тепер знайшов собі підглядник (із пересохлої дошки колись випав сучок, і цю сучину Явтух виявив зразу, ледь у клуні засвітло).
Данькові хотілося кричати, рвати на собі чуба від радості, качатися на околотах, проте він знайшов у собі сили прибрати урочистості, а Лук'ян перестав дихати на цій ритуальній миті, після якої чхати їм на всіх вавилонських добродіїв. Вавилон віднині й надовго буде стояти під ними, якщо вони доживуть цю ніч до кінця, якщо доля не кине їх у страшну безодню, наближення якої Лук'ян майже передчуває…
— Ну, слава Миколаю Соколюку, родителю нашому!..
Данько підняв віко й отетерів, а вражений Лук'ян розсміявся безжурно, як хлопчисько.
У скрині була зброя, дбайливо змащена і складена не гарячково. Зброя різних віків і поколінь. Фамільна колекція панів Родзінських. Мечі у срібних піхвах, турецькі криві шаблі, козацькі мушкети, мідний бунчук із рештками чорного хвоста, гетьманська булава, срібне стремено і сталева сітчата кольчуга з якогось довговидого князя. А під тим середньовічним мотлохом — зброя новіших епох: «сміт», два тульські пістолі, дробовик і мідна мисливська труба, якою єгері скликали зграї гончих… Трубу в кількох місцях побила синя іржа.
Усе те було викладено на солому, і кожен міг вибрати собі зброю, яка йому найбільше до вподоби. Лук'ян узяв собі дробовика і єгерську трубу, а Данько — дамаського меча, острогу, яку хвацько припасував до чобота, і тульського пістоля. Гетьманська булава, оздоблена камінням, все ще лежала на соломі, як щось непотрібне, хоч саме вона викликала найбільше захоплення у Явтуха, котрий розумівся на коштовностях не більше за цих новоспечених лицарів. А втім, вони також звернули на неї увагу, коли взялися складати все до скрині. На держаку було вигравіювано латинню: «Koniecpolski».
- Предыдущая
- 12/161
- Следующая
