Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/161
• Следующая

Далі повз Явтушка прошкутильгав Данько в кожушку, окалічений, нещасний, зраджений, і Явтушок ледве стримався, щоб не привітати його: «Доброго ранку, сусіде!» Потамований смішок душив його, бо ж хоч як би там було, а він виграв сей бій, щоправда, дорогою ціною — не мав тепер на господарстві й одного живого патрона. Він вступив з деревію і під впливом щойно здобутої перемоги без ніякого страху пішов за Даньком, що дерся на гору. Остаточно ствердився в тому, що не мав наміру вбивати Данька, і навіть пройнявся співчуттям до нього, бо ж міг здогадуватись, може, як ніхто інший, що зараз творилося в Даньковій душі. Зраджувані завше на боці зраджених. Лише біля повалених воріт ненависть до Соколюків знову спалахнула в ньому з новою силою, а тим часом тих ворожак як було два всі ці роки, так і залишилось. Лук'ян стояв на ґанку, виглядав брата, котрого міг би й не дочекатись, якби Явтушок вистрілив не з перестраху, а бодай трішки цілився у своїх ворогів, коли ті падають на нього з вавилонського неба…

Мальва проводжала комунарика до вітряків, там вони прощалися, не сходячи з коней; і вітряний сторож Тихін Пелехатий, у якого все вже позаду, мимоволі нагодився у свідки та покровителі їхньої любові. Завважив зі свого горішнього віконечка, що їм завше обмаль ночі, а в Тихона Пелехатого кожна безвітряна ніч — мов вічність. Вітряки ледь–ледь поскрипують на припоні, і від того час майже не рухається вперед.

Інше діло, як шугоне вітерець — молдаванин чи турок із гарячого півдня, або жилавий долівняк подме з Глинська чи ще звідкілясь, та всі чотири вітряки разом забурують на горі, та набіжить помолок із Вавилона й навколишніх сіл — веселих, жвавих, дотепних, згодних і підморгнути мірошникам, аби лишень змолоти без мірчука, — тоді й час тече непомітно, і ти сам щось та важиш на вітрах, хоч ти всього лише сторож чужих вітряків.

А в безвітря ночі вкорочує чи не ця чужа любов на конях. Хо–хо, якого зелепушка звабила Мальва з палацу Родзінських! Помольці все гомонять, що він комсомолець та ще неспроста внадився до Вавилона, а як поберуться з Мальвою, то вже й залишиться тут, хоче заснувати у Вавилоні свою комуну. Сироварню відкриє та, напевне ж, конфіскує ці вітряки, бо ж владу над Вавилоном має той, хто володіє вітрами. Авжеж, хлопче! Але не хвались тим, чого ще нема. Вітряний сторож, уже безліч років розглядаючи Вавилон із цієї гори, щось не помітив там великого прагнення до комуни. Часом навіть бідак, якому б місце в комуні давно, піднімається сюди з позиченим збіжжям на спині, а проте не полишає надії колись поставити тут власного вітряка й аніяк не менше. Про багатих і говорити нічого. Вавилон весь сповнений дикої свавольної сили — все кинулося багатіти, плодитись, вкоренятись та ворогувати — поділена земля розбратала людей, видобула із них оте наймерзотніше, що спало собі цілі століття, щоб дістати нараз самої вершини, яка найкраще відчувається тут, на вітряках, власники котрих уже й вітер воліли б поділити поміж собою, аби зналося як. «Нема страшнішої стихії за загребущість людську. Повір, юначе», — подумки звертається до нього вітряний сторож, а зійти до них ніяк не наважиться, щоб не завадити їм.

Сьогодні Мальва трималася з ним невимушено, називала на «ти», чого не було раніше, а вихопилася сюди зовсім по–домашньому — боса, без косинки і без подушечки, якою рятувалася від вовків[7]. Заклавши ногу на ногу — чей і не кожен козак зугарний отак триматися на коні, певно, навчилася тієї рівноваги на гойдалці, — повезла од вітряків чи не найкращий зі своїх світанків. Коліна мала такі, що могла б звабити ними кого завгодно, а не те що цього зелепушка при шаблі. Мірошники охоче мололи для неї без мірчука. Проте нічний сторож ніколи не запримітив Мальви на чомусь такому, що дозволяли собі декотрі помолки–вітрогонки, які честь ніби й берегли на людях ревниво, але нічний степ у полині порівняно легко зманював їх з велелюддя вітрякового.

Домівки своєї сторож на Вавилоні не мав, а в прийми туди ходив лише на зиму, до баби Отченашки. Власники вітряків були зацікавлені, щоб він постійно жив тут, за те платять йому помісячно й незалежно від того, є вітри чи нема. Платять хоч борошном, а хоч збіжжям із мірчуків, а понад те сторож дещо вигадує собі на обмітках. Отченашка ж не дає змарнуватися його зарібкам. Ноги ще має міцні, то переправляє все те до Глинська, а на вітряки приносить вогонь, тютюн, сіль, крупу для кулеші та свіжі сорочки. Інколи заночовує тут. Старий палить люльку всю ніч, а баба не виносить тютюну, то сплять вони в різних вітряках. Він у Бубеловім, то кам'яний — не згорить, а вона у вітряку братів Раденьких, де пахне живицею, як у новій домовині, бо ж поставлено вітряк нещодавно.

У полинах бралося на вітерець, заквилив вітряк Раденьких, чутливіший за інші, то старий зійшов униз, перевірив своє господарство, поправив припони, далі розвів вогонь, налив із діжі води в казанок — уже й міг би братися за кашу, але постріли на Денікінському рові одірвали його від цього звичного заняття й примусили знову піднятися на піддашшя в головнім вітряку.

Ровом, у бік нічийного степу, бігли «денікінці», було їх троє чи й усі четверо, — так, четверо, один — високий, незграбний, ніяк не міг сховатися у рові, спіткнувся об щось, упав, а звівшись, згинці побіг останнім. Тихін мимоволі відсахнувся од віконечка, впізнавши в одному з «денікінців» Кіндрата Бубелу. Вони тримали в будячинні спутаних коней, то один за одним побігли туди. Інші враз опинилися на конях, помчали у балку, а Бубелів кінь — карий, із білою зіркою, — скинув путо і тепер не давався хазяїну. Бубела шаленів, то крадучись до коня кішкою, то нападаючи на нього зненацька, в один–два стрибки, а коли й це не помогло, то кликав його по–доброму, благав, складав перед ним руки, як перед Богом, аж доки вблагав–таки карого…

Пелехатий біг до рову навпростець, через межі та нивки, по тій стежині, котру залишив на росі комунівський кінь, повз нічийний степ, заснований павутинням та ожиною, повз цілі віки ворожнечі, що точилася за той степ іще з козаччини — реєстрові козаки тримали його для випасу кінських табунів, тоді як громада прагнула мати його під хлібом. Хлопець ще жив, горіла на дорозі його шабля, виголена з піхов, сльоза збігала по скроні, та гордий чуб поневірявся в пилюці… Гадаючи, що цей також із банди, юнак відхилив його допомогу, силкуючись плюнути старому в обличчя…

— Се я, я! Хіба ти не впізнаєш мене?.. — заблагав вітряний сторож, навіщось вкладаючи йому шаблю до піхов. Тоді силоміць вихопив і його самого з пилюки, завдав на плече й поніс на бемкання рейки, якою Клим Синиця саме будив комуну, цього разу заповзятіше, ніж будь–коли, а можливо, бив на сполох…

Піднята комуна вирувала в подвір'ї. Принесли воду, рушники з червоними півниками, перебинтували потерпілому груди, відчепили шаблю, з якою кинувся було на «денікінців» собі ж на горе. Коли піднімали його на воза, вимощеного вівсянкою, він пошукав когось очима у натовпі й, упізнавши сторожа з обвислими довжелецькими руками, затримав на ньому втихомирений погляд. Потім заквапились із ним до Глинська, кажуть, там лікар тепер видатний, може, й урятує…

А вітряний сторож, сповнений гризот за свого хазяїна, почвалав до вітряків. Там чекала на нього Отченашка. Скінчився місяць, то прийшла по його заробіток, а заодно принесла старому свіжу сорочку та всі необхідні припаси, як завше.

— Чи я осліп, а чи все переплуталось мені в очах…

— А що, Тихонцю? Ти ж бо знаєш, що Отченашка вміє мовчати… Хрест роблю наперед.

— Бачив їх з горішнього віконця…

— Сліпий не чує, а глухий не бачить. Так, Тихонцю, спокійніше. Май і те, що нам віку доживати…

— Ні, піду викажу їх. Моя совість не може мовчати.

— Подумай про уста, мій голубе. То, людоньки, не жарт, то сила велика. А ми тут що? Вітри чатуємо, і тільки. Молю Бога за тебе, Тихонцю, а вже при тобі і я не пропаду.

• Предыдущая
• 25/161
• Следующая