Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/161
• Следующая

Уже другі досвіта, перед тим як вирушати до Глинська на слідство, Панько Кочубей обходив вози в супроводі Боніфація й неодмінно справлявся: «А Фабіяни обидва?» У скрутні хвилини для Вавилона увага до них більшала, один додавав щось до мудрості, яка має властивість випаровуватись і зникати в людях у мить розпачу, тоді як другий був для вавилонян втіленням спокою. «Ми тут!» — відповідав філософ із Данькового воза. Те вносило деяке пожвавлення у ці мандрівки до Глинська. Смішно навіть подумати, але в тому примовклому натовпі на возах підсвідомо жевріла надія, що й справді все могло б окошитися на цапові, якби винайти спосіб довести його причетність до злочину, заподіяного проти комуни. Хтось навіть подав було думку: «А чому в Глинську гадають, що цап не може стріляти? Сей вавилонський цап може що завгодно…»

В дорозі всі були достоту винахідливі, сміливі, дотепні, знали, як захищатись та що казати на слідстві, але досить було опинитися перед непідкупним, грізним Македонським, як язик дерев'янів, присихав до піднебіння, а в голові починалося цілковите безладдя. На декого ще й нападала ведмежа хвороба, а під час перебігу її чогось розумного на свій захист поготів не скажеш. Матвій Гусак, наприклад, затурканий нею, плів такі хармани на Вавилон, що сам Македонський мусив його зупиняти.

Спокійніше за інших тримався на слідстві Кіндрат Бубела. Він набирав у мішечок сухарів, кілька гранок сала, крім того, клав собі запасні чоботи та кожушка, бо слідство йшло вельми нерівно, то віддаляючись, то знову наближаючись до його особи. Коли його запитували: «То скажіть слідству, як ви ставитесь до комуни, громадянине Бубела?» — він відповідав щоразу однаково: «Не маю до неї жодних претензій і живу з нею в мирі». І все ж Бубела відчував за всім ходом подій, що слідство непомітно ставило його в центрі цього епізоду як головну силу. Найбільше напсувала йому смерть вітряного сторожа. Тепер він бачив, що се був його прорахунок, можливо, навіть фатальний, але було і якесь полегшення від того, що цього найстрашнішого свідка слідство втратило назавше. Тепер Бубела робив прозорі натяки на Данька, на його давні зв'язки з Мальвою, щоб звести справу до звичайної любовної історії, до помсти на ґрунті ревнощів. Але ж Данька зовсім несподівано для Бубели, як і ще для декого, відчайдушно захищав Явтушок, досі запеклий Даньків ворог. Він поклонявся слідству, як і належить безневинному та вихованому чоловікові, й заприсягався на всі восьмеро діток (тут він нічим не ризикував, якщо б довелося покривити душею), що він, Явтушок, показує саму лише правду. Одне твердив на слідстві, що спав тої ночі як убитий, бо вдень, звозячи снопи з поля, двічі перекинувся з ними, а то все подвійна робота, та й снопи Пріся в'яже такі, що можна біля них надірватись, а не якісь там метелики, як у Скоромних, чи Безкоровайних, чи іще в декого. Але не стане обманювати слідство, що звечора чув — і те тяглося до полуночі, — як його сусіди дуріли, та грали на затулі, та вибивали ложками, певна річ, цим безневинним начебто способом винаджували з хати його Прісю, до якої вже давно не байдужі. Соколюкам пособляли обидва Фабіяни, які не пропускають нагоди гарненько повечеряти будь–де, бо ж поля власного не мають і живуть майже впроголодь. Вони тут обидва, і слідство може їх покликати.

Потім усе стихло. І Явтушок затихав перед слідством, відтак переходив до суті справи. А суть та, що, надурівшись звечора, Соколюки спали на кожушках у своєму подвір'ї, напевне, нічого не чули, що тої ночі творилося довкола. Та й чи мислимо, аби люди, які щойно вийшли з в'язниці й так бучно відсвяткували свободу, знову запрагли туди вдруге? На запитання, чому він їх не розбудив, коли пролунав постріл у прірві, Явтушок відповів ще переконливіше:

— Хай їм грець! Ще їх будити. Я б хотів, щоб вони не прокидалися довіку…

Оце, власне, і все, що показував Явтушок по суті справи. Що ж до «денікінців», то він чув, такі об'явилися у Вавилоні, але ж який стосунок до них може мати він, коли в дев'ятнадцятому бився з ними під Чупринками кілька днів підряд у кавалерії комдива Криворучка. Для підтвердження прихопив папір, підписаний комісаром Криворучка товаришем Гофманом. Щоправда, папір побитий шашелем, бо тримає його у прискринку, але зате без жодної фальші, в чому слідство може переконатися, бо ж він, Явтушок, такий, що страшенно любить тримати все для доказу. А ще просить вибачення, коли в чомусь похибив перед слідством чи вжив неточне слово, бо ж хвилювання має в ногах, у животі й по всьому тілу велике… То нагадувала про себе ведмежа хвороба, від якої рятуватись у Глинську нема аніякої змоги…

На відміну від інших Явтушок виходив зі слідства з виглядом переможця й простував до возів, де коні трубили обрік в опалках, а під возами радило раду вавилонське знатство, до якого бозна за якими ознаками відносив себе і Явтушок, хоч його віз міг порівнятися з їхніми лише зарозумілим дишлом, націленим у той самий бік, що їхні, — додому, на Вавилон, а його кінь не мав навіть опалки, а перебирав переїди на полудрабку, сам же він весь день перебивався огірками з грядки та хлібом з непросіяного борошна.

— Ну, що там, Явтуше? — перепитували його брати Раденькі, один з яких, Федот, доводився кумом Явтуху ще звідтоді, як сам ходив у бідаках.

— Я їм показав, що таке ми! — похвалявся Явтушок, розв'язуючи торбину з огірками.

Сідав під своїм возом, різав огірки навпіл, посипав їх крупною сіллю, кольором близькою до пилюки, й, розтираючи сіль одною половинкою об другу, їв з таким апетитом, наче щойно вийшов із борозни. Ніщо так не виснажує, як слідство, на якому доводиться підрятовувати свого запеклого ворога, щоб не занапастити самого себе.

Як уже було сказано, очолював вавилонську громаду Панько Кочубей, тобто се був той момент, коли він один відповідав за всіх, і винних, і безвинних. Без його дозволу ніхто не смів відлучатись од гурту, а всім малось бути напохваті, оскільки не знали, кого наступного слідство зажадає перед очі. Винятком був лише цап Фабіян, якому дозволяли прогулюватися по Глинську й провідувати своїх тутешніх родичів, припнутих до злиденних пасовиськ. Але якщо і він не появлявся довго зі своїх походеньок, тоді посилали за ним когось із сквапніших, і той приводив цапа до міліції на мотузочку. Ану ж і він знадобиться для очної ставки чи іще для чогось.

Коли вусатий міліціонер виходив на ґанок і накликав когось із вавилонян, цап вставав з–під воза й поквапом, але зберігаючи при тому почуття гідності, рушав до ґанку, щоразу викликаючи дедалі більше захоплення вусатого. Понурий натовп при тому пожвавлювався, веселішав, а сам міліціонер позбувся суворості і вже під кінець кожен цапів вихід зустрічав добрим людським смішком. Завдяки цапові та ще кільком оптимістам Вавилон зовні тримався з гідністю й не занепадав духом, хоч підстав для оптимізму не було.

Бубела стояв на тому, що краще занапастити когось одного, аніж цілий Вавилон, до якого Глинськ здавен ставився вороже. За перебігом слідства стежив сам районний голова товариш Чуприна з Чупринок, чия неприязнь до Вавилона була добре відома. Наслідуючи великих мужів минулого, він уже не раз закликав зрівняти Вавилон із землею. Тепер привід для того мав підходящий… Якісь Чупринки мають тут районного голову, а гордий Вавилон не має у Глинську нікого, хто б постояв і допоміг у горі. Отже, мусимо покладатися самі на себе, а не чекати, доки це зробить за нас Чуприна з Чупринок. Ці думки визрівали поволі і запанували на возах та під возами остаточно. Саме слідство ніби чекало такого зустрічного кроку вавилонян, їхній вибір припав на Данька Соколюка…

Данько відчув це, ще як вибралися з Вавилона. Його дядечко в третіх Панько Кочубей натякнув йому, що Вавилон себе вичерпав, що нерви в людей не витримують, що хтось один мусить спокутувати цього разу за всіх, а вже Вавилон воздасть належно пам'яті того великого мужа і патріота. На Данька позирали з сумом та співчуттям, а вже в дорозі, на возах, говорили про нього, мов про героя, якого обрали не вони, а сама доля. Напочатку Данько не мав ніякого страху в душі, та коли вози зупинилися на своєму звичному місці, з Данька облетів терновий вінок великомученика, і він знову відчув себе самим собою з усіма людськими слабкощами. Слідство не починалося, та коли він захотів разом із цапом прогулятися по вранішньому Глинську, дядечко в третіх зупинив його: «Ні, Даню, ти маєш бути тут, тебе можуть покликати першим». Данько спалахнув, збагнувши: дядечко побоювався, щоб він не втік. Це був психологічний прорахунок Панька Кочубея, який чудово розумівся на кабанцях, але мало знав горде людське єство. Приречені не терплять, коли в них одбирають останню мить свободи. Данько не міг признатися людям, що цього ранку любив Мальву більше, ніж будь–коли, отож хотів пройти до лікарні й попрощатися з нею. Мав велику потребу подякувати їй, що вона не запродала його на слідстві. «Гаразд, дядечку», — сказав Данько й повернувся на воза. Лежав там ниць, перекусював соломинки. Ввижалося йому бабине літо на Абіссінських горбах, ввижалися там ночі з Мальвою, і сміх її заповнював його голову вщерть. Мабуть, жодна жінка не вміє так м'яко сміятись, як Мальва, й залишати той сміх у повітрі майже живим. Вона й Македонського роззброїла тим, кажуть, що трималася перед ним спокійно, як Явтушок.

• Предыдущая
• 28/161
• Следующая