Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/161
• Следующая

Все шаленіше працював ключкою, ожеред здригався, стогнав. Парфуся вже поставила коня, занесла свої пожитки до скрині і вийшла з ряденцем по солому.

Ладналися на перший зимовий ярмарок. Заздалегідь радились, що продати, а що купити. Великої роботи не стало, то мали їхати всі троє. Звечора нав'язали мішків з пашнею, Даринка спутала кілька курочок для глинських любителів свійської птиці — вибирала найважчих, найпоказніших, а Лук'ян виманив просто–таки з неба двійко турманів.

Кожний путній парубок мусить мати потаємні гроші для власних, непідзвітних витрат. Отож спати повкладались зарання — не самі Соколюки повезуть на ярмарок свої лишки, завтра кинеться до Глинська чи не весь маєтний Вавилон. Перший санний ярмарок завше переростав у свято зими, тому ігнорують його лише бідні, яким нічого показати на тому святі, або ж ті, що від'ярмаркували по чорнотропу на останніх осінніх базарах у Козові або ж іще де–небудь — у Билилівці чи аж у Борщаївці. Що ж до Глинська, то він восени оточений таким океаном багнюки, що здолати її, та ще з вантажем, нечувано важко, може, тому ніяких великих торговищ о цій порі там не буває. А зима робить його приступнішим, тоді з'їжджається сюди на ярмарок півсвіту, тож важливо не заспати, виїхати рано–раненько, доки інші ще не встигнуть і очі продерти, щоб захопити першого покупця та й повернутися додому завидна.

Але за ніч Данько передумав їхати, дійшов своїм селянським розумом тієї незаперечної істини, що на цьому ярмарку продавати невигідно, а щоб купити гасу, солі та мила — чи варто їхати усім трьом. Запріг для Лук'яна коні, вимостив гречанкою сани–ґринджоли з важкими грушевими полозками, що чванькувато дерли жовті носи, відчинив ворота:

— Гляди там, Лук'яню, боргів не роби, нічого не бери у Лейби зайвого.

В останню мить, як коні вже гарцювали й парували на морозі ніздрями, наче прогрівали свої нутрощі, з хати вибігла Даринка, вся сяюча та замріяна, в її очах було стільки неприхованої радості, стільки сердечної подяки людям за своє щастя, що Лук'ян не витримав того погляду, одвернувся, а Данько мимоволі усміхнувся в бороду — вона, їхня Даринка, була чудова цього ранку; чудова своїми зіркатими очима, своїм пристрасним ластовиннячком на носі, всім своїм диявольським жіночим єством, котре вміє довго приховуватись од чоловіків, але ж уміє і з'являтися раптово, негадано, щоб зачарувати найгордовитіших. Даринка була в зелених шеврових чобітках, нещодавно справлених їй із люб'язної згоди обох братів, у кожушку та в хустці найтоншої роботи, тій, котру вагалася колись напинати, щоб не видатись панею.

Даринка на ходу вдягла кожушка в один рукав, уже вступила одною ногою в сани — це добре, що Данько не іде, зараз вона сяде поруч із Лук'яном на рябчаку, і полетять вони засніженим полем навстріч вітрам–вітровинням, і пригорнеться Даринка до Лук'яна та розкаже йому, як хотілося б їй жити на світі. Раніше цього не було в неї, адже скільки разів бачила вона, як заміжні виїздять до міста на свято яке чи й просто поярмаркувати, але ніколи не заздрила ні на їхні хури, ні на добрі ширококрижі коні, ні на килими коштовні зачорноморські та рябчаки вовняні, домоткані в зелені, чорні та червоні смуги, такі свіжі, наче їх виткано щойно; навіть на упряж, оцяцьковану золотом та сріблом, і на мідні дзвіночки не заздрила Даринка, а заздрила тільки на їзду багатинську та мліла від думки, що сама ніколи не звідає того щастя — їзди багатинської, скапаріє і ніколи не взує порядно свої ноги, що від холоду та роси часто слабували в неї на «писклята». А це й вона сидітиме на килимку і буде милуватись своїми хвацькими чобітками, які на возі не муситимуть стирати обцаси, слухатиме посвист вітру та грушевий спів полозків, а там, у містечку, покаже себе іншим дідичам та дідичкам пихатим, аби знали, що донька Нестора Журавки, котрий поліг у битвах за Вавилон, не наймичка і не безправна, а вольна та правомірна, в честі та в пошані, і чорного хрестика тепер недаремно носить на шиї. Вже й сіла на сани:

— Їдьмо, Лук'яне!

Але ворота загородив Данько.

— Він сам знає дорогу, — наче знехотя кинув, перехопив її за руку і стягнув із саней. — Вйо! — крикнув коням.

Мишасті розуміють його з півслова, з півруху, виносять Лук'яна з подвір'я, перше ніж той надумав вступитися за Даринку, більше того, Лук'ян мусить притримувати їх, щоб вони не підпалили зопалу свої застояні серця. Один турманок розв'язався, злетів Лук'янові на плече. Лук'ян зиркнув, усміхнувся, то була голубка, вона могла полетіти, але не могла кинути в біді свою пару, міцно трималася за плече господаря.

Вилетіли на шлях. Старі верби в інеї скидалися на бабусь, що квапляться цією дорогою на ранкові молебні. Коршак бився з вітрами. Помітивши його, голубка іще міцніше вп'ялася в плече. А кінські гриви надималися й палахкотіли, як чорні хоругви.

…Стукіт, дзенькіт, торговий гамір стоїть над Глинськом, це так незвично після тиші, й Лук'янові вчувається в тому не то якась тривога, не то розпач.

— Пане Соколюк, пане Соколюк! — то зазиває його до своєї лавки, в якій пахне цукерками і дьогтем, колишній вавилонський орендар, а нині глинський багатиня Моня Чечевичний.

Цієї осені Чечевичного обкладено величезним податком, і він тепер спродує все, аби якось сплатити той податок і живим вибратися з Глинська. На відміну від інших великих непманів, котрі, вчувши біду, відразу спродалися і повтікали до великих міст, він до останнього тримався дідівщини — парового млина, олійні та цієї лавки у Глинську, і влип у халепу; млина та олійню у нього експропріювали ще торік, а цього року обклали лавку таким податком, що коли б Моня Чечевичний продав у ній самого себе, то і тоді йому, в кращому разі, не минути виселення з Глинська. Отож беріть, пане Соколюк, що вам подобається, — стрічки, сережки, намисто для нареченої, дрібненьке червоне намисто, яким могла б прикрасити шию будь–яка красуня. Чого тільки нема в цій лавці! Ікони наймогутніших і найдобродійніших християнських богів та святителів тут завжди коштували копійки порівняно з тим, що за них правлять на ярмарку. Ікони для Моні привозять із Бердичева, найдорожча ікона — два–три карбованці, але то вже була ікона з ікон, уся в срібному ореолі, в золоченій рамі, і твар на ній із тим вічним виглядом набожності, якої досягають тільки іконописці–грішники, що своєю старанністю сподіваються заслужити відпущення гріхів од богів, підозріло схожих на господаря лавки. Святенництво іконописців та й самого Моні Чечевичного, котрий не мав ніякого морального права торгувати своїми портретами, а християнськими божками то більше, прощалось завдяки дешевизні цього вкрай необхідного товару, запаси якого були майже невичерпні. Поряд з іконами продавалося все, що може знадобитися людині: шмаровидло в діжках, залізні кінські пута, оздоблені сріблом кантарки, паски до віялок, трибки до січкарень та кіратів, одне слово, усе, що не псується, що може лежати сотні років. Стоїть посеред тієї всячини Моня Чечевичний, чухає цапину борідку, котра почала сивіти від клопоту, і дивує з того, що Лук'ян так довго не може зважитися на намисто. Моня має звичку всміхатися своїм покупцям — щиро, віддано всміхатися і благати, так благати, як оце нині він благає Лук'яна.

— Не зробіть лиха моїй лавці, маєте гроші — купіть, не маєте — в борг беріть, я повірю вам, пане Соколюк, ще ваша мати і ваші батько у мене купляли, а ваш дід завше постачався у лавці мого діда.

І то діло, зважаючи на такі давні зв'язки, Лук'ян виймає з кошика парочку турманів (голубка не зв'язана, і він тут же зв'язує її), і відбувається гендель, внаслідок якого ошелешені, пов'язані турмани в одну мить опинилися під прилавком, а найкоштовніше намисто холодочком потекло за пазуху, під сорочку, звідтіля воно не висіється, там він його буде чути. Прощаючись, Лук'ян радить Чечевичному:

— Бережіть турманів, чудова пара!

Моня посміхнувся на те. Поки мав млина, кохався в голубах, а зараз купив їх хіба що для печені. Зважаючи на непомірний податок, Чечевичний тепер любить гарно поїсти.

• Предыдущая
• 50/161
• Следующая