Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/161
• Следующая

— Нехай. Коли чоловікові набридло жити, то чого ж, навіщо зупиняти. Нехай гине, дурень! — Ще сподівався, що Лук'ян вчує натяк брата, що йдеться не до жартів, і підкориться наказу.

Ні, не відступив. І де лише взявся отой дух у Бозі?

Жінки підхопили Даринку й потягли силоміць од хреста. Вона була певна, що Данько не стане стріляти в брата. Він і справді розгубився, озирнувся на стрільців із німим запитанням: то як?..

— Чого скис? — зневажливо просичав Явтух Голий, подумавши, що краще б цей опинився там.

— Та ні… — зам'явся Данько.

— Чого ж ти тоді?.. Командуй! Бачиш, що Джура зів'яв?

— Зав'яжіть їм очі, — попрохав, аби не бачити братових очей.

Кілька білих хусток подали з куркульського гурту. Їх було більше, ніж треба, зайві Джура кинув Гусаковим дівкам. Тоді, повагавшись, вийшов на хрест, зав'язав очі Рубану, потім Лук'янові, а коли вже хотів зійти, побачив Фабіяна — той також зійшов на хрест, залишивши на помості самотнього цапа. Зняв окуляри.

— Зав'яжи, Джуро, і мені. Краще я тут загину, аніж терпіти такий сором, вічний для Вавилона сором, що ви його вчините.

Коли Джура зав'язував очі Фабіянові, трагічну тишу ставу похитнув чийсь безжурний сміх. До цього спричинився цап, що залишив поміст і підійшов до хреста, якого йому страшенно кортіло спробувати язиком. Все ж він не зробив цього, лише став поруч із Фабіяном, але припустився при цьому одної жахливої безтактності: він став задом до стрільців, і гадки не маючи, як зневажив цим їхній бойовий дух. Уся серйозність ситуації зникла одразу, одні реготали із цапиної витівки, інші ж — віддаючи належне його хоробрості. Джура знову опинився перед дилемою: зав'язувати цапові очі чи не робити цього, — він рішуче не годився на ватажка. Навіть у порівнянні з цапом вигляд мав жалюгідний.

Зачувши поруч цапа, Фабіян запитав:

— Його за віщо? Геть звідсіля!

Цап навіть не поворухнувся. Тоді Фабіян звернувся до стрільців:

— Не подумайте поховати мене разом із цапом на скотомогильнику. Я православний, і поховайте мене між православними. А вам, куркулям і куркульським прихвосням, скажу перед смертю: люди ви погані, злобиві й нечесні. От хоча б Джура. Він теж разом із нами складав списки на висилку. Був Рубан, був я, був Лук'ян і був Джура. П'ятий був Савка Чибіс. (Про Мальву Кожушну філософ промовчав.) Де Савка — я не знаю, а Джурі, якби він чоловік чесний, належало б стати поруч із нами на хрест. Де ти, Джуро? Нехай би й тобі зав'язали очі.

— На хрест Джуру! На хрест! — загукали з натовпу. — Нічого йому ходити в героях.

Заколотникам він уже був не потрібен.

— Ставай, Джуро! — наказав Гусак. Павлюк хитнув головою на знак згоди.

Джура мовчав, чекаючи, що інші стрільці заступляться за нього.

Стрільці ж лише переглянулись. Данько Соколюк висловився на люди:

— Нехай Рубан скаже — було так чи ні?

— Було, — тихо підтвердив Рубан. — Він навіть Рузю свою хотів записати, запроданець…

Данько після цих слів рішуче ступив до Джури, відняв у нього дробовика, показав на хрест:

— Виходь, душа з тебе геть!

— Людоньки! — заблагав Джура. — Людоньки!!! Порятуйте!!!

Але, не знайшовши почуття ні в тому, ні в тому гурті, кількома стрибками оббіг хреста і кинувся тікати. Дробовики пальнули йому в спину. Джура ще трохи пробіг, загубив шапку і звалився на лід. Рузя підбігла до нього, перевернула горілиць, заридала. Він ще дивився на неї очима, повними страху, і спитав майже пошепки:

— Це ти, Рузю? Що вони зробили зі мною!..

Цап не витримав, теж чкурнув од хреста, і його врятувало тільки те, що в цю мить стрільці саме перезаряджали рушниці.

Троє на хресті стояли непорушно.

Але стрільці мовчали. Ждали Мальву Кожушну, яку вели сюди Безкоровайні. Вони були без зброї. Мальва ступала обережно, боялась упасти, За нею старечим підтюпцем дріботіла мати.

— Швидше там, швидше! — заволав Матвій Гусак.

— На хрест її! На хрест комунівську вихованку!..

— Люди добрі! Що ж ви, не бачите, яка вона! — заголосила Пріся, шукаючи очима Явтушка, щоб той заступився за Мальву.

Лук'ян зірвав з очей пов'язку:

— А Мальву за віщо?

— За Вавилон… — проказав Голий, хрещеник старої Кожушної.

— Дідько б вас побрав. Доки я можу чекати? — сердився Фабіян. — Стріляйте! Але якщо ви хоч пальцем торкнете Мальву, — прокляну вас з того світу навіки. Чуєте ви, бусурмани? Римське право не дозволяло собі цього звірства.

— Зав'яжіть їй очі і ставте на хрест, — спокійно сказав старий Павлюк. — То Рим, а це Вавилон.

Лободиха зав'язала Мальві очі її ж хустиною, допомогла піднятися на хрест. Бабусі взяли на себе стару Кожушну.

— Даньку, ти колись клявся, що любив її, — заячала мати.

— Замовкніть, мамо! — сказала Мальва з хреста. — Яка любов у такого зажери?! — Кинула йому: — Виродок проклятий! Стріляй…

— Приготуйсь!..

— Не буде цього! — раптом вистрибнули на хрест Безкоровайні. Вони ще там, у хаті Кожушних, радили Мальві не йти сюди, хоч їх і послано саме по неї. Тепер, побачивши, до чого спричинилось, разом поставали перед стрільцями, посіявши сум'яття в їх рядах. — Не дамо вбивати! Не хочемо крові на руках!

Разом, ніби по команді, викрокували з стрілецького гурту Скоромні, батько і два сини, що привели сюди Рубана, стали стіною між стрільцями і тими, що на хресті. Скоромний–батько сказав стрільцям:

— Зброю на лід! Ми мирно з'ясуємо наші справи, — і перший поклав на лід Рубанового нагана. Сини те саме зробили з рушницями, якими були озброєні цієї ночі у вітряках. Так і не знали до пуття, чиї вони, ті рушниці, й до цієї хвилини навіть хизувалися ними. Але у них все підкорено одному ритму, одному духові. Сини чекали, що накаже їм батько. Вони стояли грізні й невблаганні, готові битися з цілим Вавилоном самі, недаремно ж бо козаки Скоромні, з яких вони ведуть свій рід, складали колись «грізну сотню» в Івана Богуна. У Брацлаві й досі є ціла вулиця Скоромних, сюди ж забився один лише рід, що був колись за вавилонську сторожу. Однак битися зі стрільцями Скоромний вагався, ще мав надію, що все обійдеться так, мирно. Старий Павлюк, перебравши вожацтво, сказав їм:

— Скоромні. Дорога кожна хвилина… Або ми, або вони. Інші вже пішли на Глинськ. А ми тут панькаємось з вами. З ким ви, врешті–решт?!

Скоромний показав на лід:

— Покладіть зброю, тоді я скажу своє слово…

— Не треба крові! Не треба! — закричали жінки.

Десь позаду метався Явтушок: «З ким? За кого? Хто переможе?» І то вічно таке. Вічне метання від слабкішого до сильнішого. Все йому вертілося на думці: «З ким Скоромні, з тим і перемога». Коли Скоромні привели Рубана, Явтушок відразу ж примкнув до стрільців, а зараз, коли Скоромні завагались, завагався й він. Вони так гарно стоять, що якби не страх в животі, то й собі став би до них. Либонь, за все життя іще не мав такого вагання — хтось ніби велетенським колієм розколов його особу навпіл з голови до ніг, коли стрільці перезарядили й замкнули рушниці після отого страхітливо–тихого «приготуйсь!». «Невже палитимуть по Скоромних?» — з жахом подумав Явтушок. І лише тепер він в душі порадів, що в його холодному одороблі, яке вдосвіта вийняв з ковбашки, не було жодного патрона, хоч досі він дуже побивався з того й почував себе неповноцінним на Йордані, бачачи, як добре озброєні інші.

Скоромний щось недобре помітив в очах Павлюка, зиркнув на синів, мабуть, сказав тим своїм бистрим поглядом: «Будемо битись». Павлюк наче зачув ту його перемовку з синами, просичав осатаніло: «Зрадник», — і вистрілив у Скоромного. Той ще встиг кинути синам: «Хлопці!» — й голіруч пішов на стрільців. Данько добив його з інкрустованої тулки, з якої Бубела колись валив вовків. Сини збили з ніг Павлюка, не дали Данькові перезарядити рушницю, поваливши і його на лід. Облишивши гармату, кинулися в навкулачний бій Павлюкові сини, розчищаючи собі дорогу до батька. Явтушок забігав зі своїм одороблом, не знаючи, кого бити, а кого щадити. Рубан і Лук'ян позривали пов'язки з очей та, не роздумуючи і миті, кинулись у самий вир бійки. За ними пішли на стрільців і Безкоровайні, заходилися місити чобітьми Павлюка, з яким мали, напевне, якісь старі рахунки. «Дітки!» — заблагав Павлюк, і три сини, облишивши Скоромних, кинулись разом виручати батька. Явтушок зопалу огрів по тімені Панька Кочубея, і той пластом упав на лід, виронивши з рук дволезого ножа. Явтушок сплутав Кабанника з кимось іншим і тепер намагався подати йому руку допомоги. Але ж Кочубеїха бачила те все, добігла сюди з макітеркою з жіночого гурту й посадовила макітерку Явтушкові на голову. «Ух!» — скрикнув Явтушок, облитий холодною кутею, й ошаліло заметався з макітеркою на голові. Раденькі тим часом піймали Рубана й, викрутивши йому руки, повели на хрест.

• Предыдущая
• 58/161
• Следующая