Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 64
- Предыдущая
- 64/161
- Следующая
Перед Глинськом він зупинився, і віз зупинився. Глянув на жінок з пітьми:
— Ну, тепер з богом…
Мальва непомітно торкнула чобітком Іванну Іванівну в спину. Може, то був сигнал: стріляйте, стріляйте! А може, й благання: не смійте стріляти! Щоб не злякати іще ненародженого… Хіба збагнеш? Коненята віддихувались, форкали, мокрі, як миші, мо', врятували життя майбутній людині.
Кінь під Даньком свіжий, ніч велетенська і непроглядна, ось стояв — та вже й нема, тільки залопотіло за ним весняне баговиння. Слід ніби подав на Прицьке, та до ранку ще може опинитися казна–де — шукай вітра в полі…
А їх візок котився через сонний Глинськ, витрушував душу на перших кілометрах нової бруківки, яку Тесля, ледь завесніло, виходив будувати з усім активом. «О господи, яка трясучка!» — в душі проклинала Іванна будівників дороги, думаючи про Мальву на подушках. Ковані коні викрешували з каміння іскри. На подвір'ї лікарні Іванна Іванівна розцілувала Варю. А за віщо?.. — так з тим Мальва і пішла на спокуту за рід людський. Марсіянин чекав їх у передпокої, нервував, курив. Потім сказав Варі, що ніхто не повинен знати про цю її подорож до Вавилона з дружиною Теслі. Бо Глинськ є Глинськ — чого не второпає, те вигадає правді наперекір.
Мальва Кожушна мала важкі пологи у глинській лікарні. Дізнавшись про це, Клим Синиця добивався туди крізь цілий океан тванюки, що саме тужавіла, в'язла, висотувала з коней останні сили, хоч повертай з дороги. А на цегляних доріжках лікарнянського дворища, за яким доглядає тепер австрієць Шварц, нервувався Максим Тесля. Його послала сюди Іванна Іванівна, її бригада відбула до Краматорська, вона ж іще залишилася на який день погостювати у чоловіка. Іванна Іванівна й сама пішла б, і то неодмінно, якби там не було Варочки Шатрової. Казна–що міг би подумати Глинськ, коли б вона появилася на терені лікарні. Всі ці районні містечка дуже схильні до вигадок та перебільшень, якими охоче скрашують не таке вже й розмаїте життя.
Вечоріло у дворищі, обнесеному парканом, а Тесля все чекав появи комунара. У торішніх бур'янах дотлівав фургон, на якому, напевне, гасали по світу ще земські лікарі. Тесля кілька разів вибігав за ворота. Нема. Всього передумав Тесля на тих червоних доріжках, вимощених Шварцом для хворих, щоб не наносили болота в лікарню. Тесля познайомився з ним, він мусить знати таких дбайливих громадян Глинська, як цей. Життя у Шварца склалося не так уже й щасливо: полон, госпіталь, найми у непманів. А тут він і завгосп, і конюх, і сторож, і все. Шамрай — видатний лікар, має легку руку, але ж і в нього помирають. А Шварц мусить дбати, щоб усе літо був лід у моргу. Про лід, про світло і навіть про молоко для новонароджених.
— А ви пришоль до Варочки? — запитав Шварц Теслю.
— Ні, товаришу Шварц. Яка Варочка?! У мене дружина, двоє діток.
— У Краматорськ. Я зналь. Я зналь. Но красіво… Да, да.
— Не все красиве дозволено, товаришу Шварц.
— Ві говорить як секретар. Хорошо. Отчень хорошо… Я пошоль. Робота…
А Тесля знову снує по його доріжках, аж поки вибігла Варя Шатрова, в халаті, в білому чепчику, занепокоєна, розгублена, і закричала до Шварца:
— Шварц, дідько б вас побрав! Ще одну лампу в операційну. Наставили там чорті–що!
Шварц уже біг, вистукував колодянкою:
— Один момент, Варочка. Один момент…
Побіг відмикати свою підсобку, у нього там великий запас ламп, ліхтарів та всякої всячини.
Варочка лише зараз помітила Теслю, знітилася, адже ніколи не бачив її такою неповажною до старших, ніколи не чув, щоб вона підвищила голос на батька, старого Снігура.
— Вибачте, Максиме Саковичу. Не помітила, що ви тут… Шварц наче свій…
— Що там?..
— Ще нічого не можу сказати, Максиме Саковичу. — І побігла. А по хвилі і Шварц за нею з велетенською лампою. Ці, з колодянками, вміють якось широко ступати, допомагаючи відсутній нозі всім тулубом. А десь там його країна, гори в білих шапках, альпійські луки, родичі, а може, й діти його там. Поклав собі поцікавитись у Харитона Гапочки, чи отримує Шварц листи звідтіля. Цікаво, що він одписує?.. І вчепиться ж отаке раптом до людини. Шварцові листи! Більше йому ні про що думати.
Коли стемніло, надійшла Іванна Іванівна. Ходили вдвох. З високого вікна операційної падала світла смуга на дворище. У ній металися бентежні тіні людей. Ці двоє не заважали їм, не сміли вступити до того забороненого світу, через який скрадалася цегляна доріжка.
— Чомусь так тривожно на душі, Іванно.
— За Мальву? — осміхнулася з темряви. — Я це пережила двічі. Ледве випхала її сюди з Вавилона… Уявляєш собі, що було б там… ні пройти туди, ні проїхати…
— Тут ми безсилі. Як буде, так буде. Тривога мені, Іванно, за батька, за Лебедин. Написав листа — нема відповіді. Все виклав йому, пояснив. Коли б старий не накоїв яких дурниць. Має там пару волів, та яких! На весь Лебедин. Завів матку з поросятами. Куркуль не куркуль, а щось біля цього. Я тут, можна сказати, на смерть стою, а тепер уяви собі, що старий Тесля все вирішить по–своєму…
— Син за батька не відповідає… — сказала Іванна готову фразу. — От батько за сина! То вже таке.
— Все у цьому світі переплетено і перемішано, певно, жодної людини немає в якомусь чистому пролетарському вигляді.
— Я, — зупинилась Іванна.
— Теж відповідаєш за мене… Перед Краматорськом, перед Глинськом, перед цілим світом. Я — за батька, а ти за мене. Бачиш, як воно…
Вибіг Шварц. Тріснуло скло ще на одній лампі.
— А тут тече Південний Буг і не може освітити навіть лікарні. От що боляче, Іванно. А восени Глинськ — суцільна пітьма. Я таких ночей темних, либонь, ще ніде не бачив…
Зиркнули обоє на ту висвітлену смугу, зупинились. Тіні перестали метатися, мабуть, чекали, доки повернеться Шварц із підсобки. Він ніс тепер кілька скелець. Сказано, австрієць. Наш брат додумався б до того відразу.
Тим часом Клим Синиця так і не дістався до Глинська. Не міг здолати океан тванюки, повернув з півдороги. А стежина на обочині вже протряхла, і пішки, напевно, добився б. Саме тією стежиною на обочині і дибав подорожній, в якому Синиця вловив щось ніби знайоме. Не то в ході, не то в шапці, не то в манері якось недбало тримати на спині мішечок, майже порожній. Але ж вечір, розгледіти ближче так і не вдалося.
— От молодець! А я, дурень, вибрався возом…
Синиця не став запрошувати подорожнього на воза, у цих краях заведено так, що, коли не проситься, — не підвозять. Даремно з такої твані поривались в небо вавилонські вітряки, виятрені місяцем. Небо скидалося на стерновиська, на яких місцями вродило гарно, а місцями де–не–де.
Подорожній, якого зустрів Клим Синиця, був Явтух Голий. Він утік з дороги. На якійсь великій станції пішов по воду для всього вагона–теплушки, непомітно розтикавши перед тим по кишенях своє добро, а дещо поклавши у відерце, і більше не повернувся до вавилонян, які і там, у дорозі, мали його ні за що, дорікали за непослідовність, за легкодухість, за брудні онучі, якими пропахував теплушку щовечора, коли роззувався перед сном й одсипався, бо ж ніхто і повік не склепив за ті ночі, доки вибралися з привіяних снігами маленьких станцій і стали на велику колію. Явтушок же спав собі як убитий, і те викликало в його трагічних супутників ще більшу злість. До того ж мав кілька гранок сала, пару буханців хліба, гарно їв, а вночі те давалося взнаки помимо його волі. Коли ж Явтушка будили, то сум огортав його і за Прісею, і за хлопчиками, і за самим Вавилоном, просто не вірилося, що там уже ніколи не буде Явтуха Голого, який початок свій брав із реєстрових козаків Голих. Він ще виважував оті сто чи двісті десятин, які може захопити там, на тій невідомій землі, куди їх везуть. Але що та земля без Прісі, без хлопчиків, без коненят і без того всього, що залишив удома складеним, змащеним, нарихтованим до весни уже так дбайливо, що і найбільший хазяїн не міг би зрівнятися з ним у цьому. З кожним кілометром дороги у Явтушкові накипало бажання втекти, що він і зробив, продумавши заздалегідь усе до найменших дрібниць. Слід віддати йому належне, він міг дещо завбачити, але ж пасував, коли йшлося про ціле життя.
- Предыдущая
- 64/161
- Следующая
