Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 80
- Предыдущая
- 80/161
- Следующая
І зараз ще кажуть у Зелених Млинах: «Запіймо Тихона та Одарки». Коли Тихін довго не виводив Одарку в гості, вона гинула з нудьги, казала: «Таке життя, піду краще під поштовий…» Якщо в Зелених Млинах хтось хотів заподіяти собі «легку» смерть (піти під потяг), то не під який–небудь, а конче під поштовий, під «класний» потяг. То ж який, скажіть, сенс гинути від якогось там товарняка, на якому, крім «Гаврила» в хвості у кожусі (якщо то взимку), нікого з людей більше й нема, так що ніхто й не зглянеться на твою смерть, лише в Зелених Млинах потім скажуть: «зарізало чоловіка» чи «зарізало жінку». Лише потім почнуть впізнавати, кого саме. Ну, а коли поїзд поштовий, то тут тобі відразу ж і зупинка, і переполох у поїзді, і пасажири рознесуть вість про твою смерть по всьому світу. Що не кажіть, а навіть самогубець думає про безсмертя. Один такий поїзд ось уже якихось півстоліття, чи не відтоді, як проклали залізницю, проходить через Зелені Млини саме обідньої пори, з Одеси, і то хвилина в хвилину. Він правив для села ніби за годинник, по якому ставили ходики в хатах, а де їх не було, то по ньому всідались до обіднього столу. Могло мати вагу ще й те, що саме під цей поїзд поклав свою голову Марко Гордина, нагло ошуканий та вщент розорений старшим братом Михеєм Гординою. Адже є приклади, які сліпо наслідують.
Отож Одарка одягалась, ніби на свято, і йшла саме під цей потяг. Іти їй було через усі Зелені Млини, то Тихін наздоганяв її десь на півдорозі, силоміць вертав додому, а вже в обід вів на «пригощення» (так вони називали ті свої походеньки). І знову потрапляли вони до одної з тих господ, де сподівались коли вже не ковбаски, то або налисників із сиром, запечених у макітрі, або ж вареників із потрібкою, або ж баранячої тушенини, пахощі якої Тихін уловлював на неабиякій відстані.
Так вони й жили, аж доки хтось не наскаржився на них сільраді. Мовляв, порятунку від них нема, чи не пора тих ледарів приструнити. Певно, хтось із тих, на чиї обіди вони полюбляли вчащати. Викликав їх обох Липський (тоді ще не було колгоспу, і Липський правив у сільраді). Посадив на лаві рядочком. У Тихона обмерли руки від страху й звисали з лави аж до підлоги. Одарка ж свої склала майже молитовно. Ще ж ніколи їх не кликали обох до сільради, адже нічого не могли заборгувати ні Зеленим Млинам, ні державі. Але тут Аристарх:
— Осьдечки ви які? Гм…
— А які? — перепитав Тихін і підняв руки на лаву, відчувши, що саме вони впали в око голові.
— Гордість наша — Тихін та Одарка… Дух наш…
— Це ми…
— Ми, — підтвердила Одарка.
— А навіщо ж ганьбите честь бідаків? Лізете нашим ворогам на очі. В пельку їм зазираєте… Об'їдаєте їх…
— Ми? — вжахнулась Одарка. — Та ми ж їм одробляємо, здирам. Я для них пір'я деру качине, гусяче. Коноплі замочую у ставках. Потім усю зиму пряду для них дванадцятку, щоб їм на смерть! А Тихін…
— А я їм копаю всю осінь… Для гички, для жому… погреби мурую. І так яка робота…
— От бачите. Про те вони забувають… І давно це ви так?
— Відколи побрались. Скільки це вже буде, Тихонцю?..
— А вже років та років… Ми пізно побрались.
— Ти — пізно. А я ж бо ні…
— Ну, так, так… Я й кажу про себе, Одарцю… — Одарка була на який годок молодша.
— І не ходіть. Не ганьбіть нашого класу… Бо клас він хоч і бідний, але гордий. Вступайте ліпше до созу, та якось уже будемо вам пособляти…
— Вони вже не одвикнуть… — сказав Сильвестр Маківка, секретар, і порадив Липському взяти з них розписку.
— Ніяких розписок, — обурився Липський. — Має бути свідомість. Висока класова свідомість. Гордість і гідність…
— Так, — сказав Тихін. — Ти чуєш, Одарцю?
— Чую… А то ж як не чути?.. Моя нога більше не ступить туди до них…
Невдовзі Одарку таки зарізав поштовий, що йшов з Одеси. Тихін саме був у полі, сіяв з іншими созівцями жито.
Коли поїзд зупинився біля будки Рака, Тихін одразу ж відчув, що могло скоїтись. Напровесні він помер. Від туги. Созівці поховали його з почестями, Маківка грав на скрипці пісню Тихона та Одарки, грав один, інші музики не встигли її розучити.
Та нібито й донині вони ходять по Зелених Млинах «на пригощення», ходять уночі, попереду високий, мов жердина, Тихін, а за ним наслідці чимчикує Одарка. І вже не комусь одному, а багатьом їх доводилось бачити, а найчастіше самому Липському, який пізно повертається з засідань.
Одного разу начебто запитав, загледівши їх на дорозі: «Це ви, Тихоне?» Але ні відповіді не було, ані їх самих не стало. Приверзлося… Та коли я пізно повертаюсь додому, баба Павлина взяла за моду лякати мене Тихоном та Одаркою. «Усе може бути. Он мірошник і досі приходить до млина, а коли ще його убив маховик…»
Чудні ці старі лемки, в усе вірять, ніби діти. Але з деяких пір я й сам пильніше вглядаюсь у ніч, коли повертаюсь запізно од Липських. Хоч би раз побачити мені Тихона та Одарку. Про що вони гомонять, коли йдуть нічним селом? І чи здогадаються вони, хто нині живе у їхній оселі?..
Недалеко від хати, на крутому пагорбі, що поріс диким глодом, дві могилки — Одарчина і поруч Тихонова. Ту місцину начебто вони облюбували собі заздалегідь, щоб Зелені Млини потім не мали з ними зайвої мороки, а може, ті бідаки боялися загубитися на тісному та бундючному цвинтарі в центрі села. А тут хоч і нема хреста з рушником, ані якогось іншого надмітку, зате душа при рідній оселі, а барвінок прослався над ними ранньої весни й стікає двома струмочками, як вода, — один від Тихона, другий — від Одарки…
Щонеділі Мальва виходила до них на пагорб, сідала на лавочку, яку змайстрував Журба для неї, й з подивом оглядала той закуток світу, в який її закинула доля. Внизу пробивалася кудись річечка без назви — кралася до руди, в якій щоліта гинули корови, а щозими — люди. Невисока гатка переймала струмок, проти хати у вибалку щовесни набирався ставок, який висихав до середини літа зовсім, а з початком дощів знову наповнювався. Хатина стояла під горою, без жодного плодового деревця, окрім вишняка–самосію. Довкола лише острівці терну та глоду — з усього видно, Тихін та Одарка не дбали про подвір'я, не мали вони й криниці, а щоліта викопували лугову криничку й пили з неї, доки не замулювалося джерело. Як тільки джерело втихало, тоді Тихін викопував поблизу нову криничку, й тепер тих вимерлих криничок було безліч, одна все ж жевріла. Журба, поселившись тут, викопав криницю на подвір'ї, там смачніша вода. Щоправда, криниця без цямрин, то прикривав її дошками, щоб уночі не впасти туди людині чи скотині. Хата була на лемківський лад, але таки з західним впливом, австрійським чи німецьким. Зелені Млини були засновані півтораста років тому. Будови тут зводили довжелезні, з усіма службами — хатою, хлівом і клунею під однією стріхою, з підвищеним верхом для клуні. До клуні вели дерев'яна брама та ще вузенькі двері з причілка, тут ці двері звали злодійськими. Журба не займав ні хліва, ні клуні, гадаючи, що те належить різним нічним пришельцям, на слід яких вони з Мальвою натрапляли дедалі частіше. Коли ті невідомі приходили і виявляли себе гупотінням, кашлем, а то навіть розмовами, Мальва, як правило, спала, і Журба не будив її, але сам був напоготові, тримав під лавою сокиру, якою рубав глід на паливо. Щоправда, Липський пропонував йому берданку, одну з тих, якими озброював сторожів. Інший на його місці скористався б із такої ласки, бабахнув би коли вже не по злодіях, то бодай з вікна для остраху, в Зелених Млинах, напевне, почули б його, збіглися б сюди з дробовиками, але Журба відмовивсь, усе якось вагався вдатися до зброї без крайньої на те потреби. По–перше, жалів Мальву, зброя відразу насторожила б її, а по–друге, якщо справдешні злодії, то вони, напевно, знають, що брати в цій хаті нічого. І все ж він справно клав на ніч сокиру на той крайній випадок, якби вже ті, що мають діло до клуні, заходилися втамуватись до хати. Коли ж уранці, нічого не кажучи Мальві про нічних відвідувачів, нишком зазирав до клуні, то заставав на бантині шкуру як не з бичка, то з корови, траплялось, і з волика, а тельбухи в бур'янах. Шкур Журба не займав, та коли вони просихали, то якоїсь ночі щезали з бантини. Журба навіть не вдався до того, щоб заявити Липському, тим паче що в самих Зелених Млинах ніяких таких викрадань не виявлено, злодії, напевне, були з сусіднього села і знали цю клуню задовго до Журби. Коли ж Мальва сама натрапила на сліди тих нічних гостей (забутий чавунок біля криниці, тельбухи у бур'яні), Журба заспокоював її, казав: «Не зважай. З ними краще не заводити стосунків. Може, то голодні».
- Предыдущая
- 80/161
- Следующая
