Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/161
• Следующая

Пожежа скинулася з хати Соколюків, миттю переметнулася на сусідів, а далі пішла жерти солом’яні материки бідаків, не щадячи по дорозі й залізні дахи, згортаючи їх у білі сувої, легкі, мов пір’їнки, та палячи ними в небо. Жен ці бігли на пожежу з косами та серпами, ніби лихо те міг заподіяти турок чи татарин, котрі в давнину не раз розорювали Вавилон. Проте інколи ми буваємо несправедливі до наших старих ворогів. Паліїв схопили у глинищі, місці для такого випадку безпечному й навіть по–своєму затишному, пов’язали їх належним чином та спровадили у Глинськ до пристава заодно з батечком їхнім Миколаєм Соколюком.

Одному палієві, Данькові, було тоді десять років, другому ж, Лук’янові, щось близько цього (різниця була в кіль кох днях та десяти місяцях). З допомогою різок на допиті легко з’ясувалося, як спалено Вавилон. Виявилося, що справжнім винуватцем трагедії був сусідський кіт, котрий унадився в Соколюкові бур’яни і все боже літечко спивав там курячі яйця, аж доки ці два шибеники не здогадалися вчепити йому ґнота, облитого гасом. Підпалений кіт обрав найближче горище для цієї нечуваної помсти.

Паліям тепер по тридцять років з тією ж різницею в десять місяців та кілька днів, але вдруге палити Вавилон вони не наважуються, хоч інколи і виникає таке бажання, надто в Данька.

Нині знову жнива, та ось уже котрий день обидва не можуть вибратись на своє поле, розкидане, як і в їхнього сусіди Явтуха, в кількох місцях світу. Один шмат під Чупринками, другий — під Козовом, а третій, найбільший, але чорті–що, на самій Абіссінії — так звуться руді горби, які до землеустрою належали хіба що Господу Богу. За ті горби мати прокляла з кісточками землеміра Кенду — німця паршивого, рідних своїх волоскомівців, але завдяки стар шому синові Даньку Абіссінські горби повертали насіння з лишком. Тепер на них осипався ячмінь з пониклими вусами, мов у Явтуха, саме враз косити його, але ж мати могла померти з хвилі на хвилю, тож менший, Лук’ян, боявся залишатись удома сам, без Данька. До того ж мати звеліла, аби вони конче були на її смерті обидва, сини й самі передчували, що мати щось приберігає для них, але не могли того відняти од неї довчасу. Її затятість дратувала обох, та більше Данька, котрий не міг бути при матері невідступно і в душі побоювався, що її одкровення може дістатися меншому братові.

Аби не марнувати часу та бути напохваті, Данько молотить на точку жито, привезене вночі з–під Чупринок. Його ціп стугонливий на світанку всіх будить, а надвечір приколихує. Не вмовкає навіть у полудень, коли все живе ховається від задухи, хіба що цап Фабіян в поті лиця чимчикує на обід до Явтуха Голого. Час від часу молотник скроплює точок, аби не пилив, зволожує капиці і знову б'є безугавно зав'яленим ціпом, всередині якого неначе стогне якась змучена, запрацьована жива істота. «Зовсім очманів наш Данько», — каже про нього мати, якій зараз над усе хотілося б тиші.

Менший мовчить, він, прецінь, знає, звідки в Данькові таке завзяття. На одного працюють бджоли, на іншого міхи ковальські, третьому Бог дитину колише — вітер оберта вітряки, а в цім подвір'ї щось більше за ціпа вигадати не можуть. Лук'ян вкинувся було в голуби, та скоро збагнув: то майже те саме, що розводити горобців, — сьогодні вони ніби й твої, а назавтра знялися на крила і вже обрали собі іншого хазяїна. Недарма Фабіян жартує з цього приводу, напевне, маючи на увазі свого цапа: все, що здатне літати, не може належати комусь одному. А проте Лук'ян не зводить голубів, має їх безліч та кілька рідкісних пар викохує для душі. На ньому лежать усі інші турботи по господарству: корівка, котру він сам доїть; кури, що все норовлять нестись у Явтухових бур'янах; качки–цесарки, яких щовечора не може докликатись із ставу; замочування й тіпання конопель; виплекування турецьких тютюнів для Данька; баштан, який був справжнім нещастям для Явтухових дітисьок; уся городина від розсади до шаткування капусти на зиму — то все також його клопіт відтоді, як занедужала мати.

Поле ж тримається на Данькові, він пропадає там від снігу до снігу, певен, що воно саме здатне поставити їх міцніше на ноги. Поле виснажує, особливо в осінню негоду, тому на меншого брата падає ще один обов'язок: приносити для Данька гарячі обіди. Той робить це з великим занепокоєнням, аби ті обіди не схолонули в дорозі. Данько завше дивується, як це Лук'янові вдається, і після кожного такого обіду шанує брата ще більше. А все діло в рушничках: ними Лук'яньо кутає горнята, коли несе їх за тридев'ять земель, під голодні Чупринки, в яких споконвіку плодилося жебрацтво. «Звідки ви, діду?» — «З Чупринок». Вавилонський жебрак ліпше дасть собі вирвати язика, аніж признається, звідки він.

Зараз Лук'яньо не відходить од матері, сидить на ослінчику й вишиває червоним хрестиком для себе сорочку, скроєну напередодні у глинського кравця, що в нього обшиваються всі більш–менш заможні вавилоняни й ті, котрі тягнуться до них з останніх жил, бо найбільша ганьба для вавилонянина — вийти на люди в нікудишній сорочці. Те зовсім не означає, що штани тут малось ні за що, та сорочка була своєрідною візиткою для тутешнього шляхетства, вже й так залишиться, напевне, довіку: в якій ти сорочці?

Лук'ян має великий хист до того, пів–Вавилона в його вишиванках, і навіть їхній сусід Явтух, якому він з великим натхненням оздобив сорочку ще до чвар. Тоді Пріся іще не починала сипати хлопчиків для Явтушка, то він хизується сорочкою й досі. На котромусь фатальному хрестику Лук'ян, а з ним і Данько мають посиротіти…

Червоний клубочок на долівці перекидався дедалі нервовіше, непомітно меншав, а коли Лук'ян знімав окуляри, щоб протерти їх, то клубочок перепочивав, ніби щось живе. Лук'ян завів окуляри знедавна, рятується ними від короткозорості, на те напоумив його Фабіян, довівши особистим прикладом великі переваги цього, як він гадав, найгуманнішого людського винаходу. Мати ж ніяк не може до того звикнути.

— І звідки воно до тебе вчепилося?

— Що, мамо? — підводить Лук'ян свої окуляри до неї.

— Оте каліцтво твоє. Сліпота…

— А мені байдуже. Я звик.

— То чи не від того, що тобі пупа втиналось до книжки? Хтось підсунув повитусі молитовничка. А букви маленькі–маленькі…

— Це того, якого Данько скурив?

— Спалив, негідник, таку пам'ятку…

Данькові ж — про це Лук'ян щойно довідався — втиналось пупа до ложки, від того невситимість до їжі, а отже, й до роботи. Хіба знаєш, якого тебе загадують, коли з'являєшся на світ.

— А звідки ж у Данька конокрадство? — поцікавився Лук'ян.

— Соколюки тут ні при чім. То я винна. В моєму роду була колись ця хвороба. Діда мого чумаки вбили. Волів крав на чумацькій дорозі…

— Волів? — здивувався Лук'ян, радий за брата, що віднині той не такий уже самотній, як уявлялося досі.

— Дід полював за лиманами[5]. На масті тронувся. А Данько ж на чому?..

— Йому масть нічого не важить. Йому інше.

— А що ж інше? Гроші?.. Де ж вони?..

— Пригода, мамо… Хіба ви не помітили, який Данько, коли крадений кінь ірже у стайні?.. Хоч до рани клади…

Дивна річ, вавилонські коні могли жити собі спокійно, за якимись неписаними конокрадськими законами вони не будили в Данькові жодних поганих пристрастей. Жертву ж обиралось у далеких селах. Зараз марив баским коником, якого випильнував на останньому глинському ярмарку. Вже мав про нього всі конокрадські притики, що з них починає жевріти в грудях нова пригода: коник той з Овечого, невеличкого, але заможного сільця, хазяїна звати Ларіоном Батюгом, на хаті дерев'яний півник стоїть…

— Клич того навіженого, — без зла в голосі попрохала мати, а про себе подумала: «На котромусь кінському ярмарку зашмагають його дядьки батогами, й тобі, Лук'яньо, доведеться забрати його прах додому… Яке ганьбисько!»

Клубочок занишк під лавою, там за ним недремно пильнував кіт, чекаючи, поки той угамується зовсім, аби перебрати вишивання в свої лапи. Лук'ян метнувся на ґанок.

• Предыдущая
• 9/161
• Следующая