Вершини - Димаров Анатолий - Страница 11
- Предыдущая
- 11/34
- Следующая
І ми повернули назад. Потік за кілька сот метрів розширився, врешті розлився по вузькому видолинкові, ділячись на три ручаї. Тут не так мовби ревіло, не ходили запінені хвилі – вода мчала, густа й прозора, мов скло. Анатолій дістав ніж, вирізав два великі ціпки, один дав мені:
– Впиратиметесь в дно з боку течії. І не дивіться у воду. Дайте свій рюкзак.
Повісив попереду мій рюкзак, ступив, як був, у черевиках, у потік. Вода забурунилась, обтікаючи ноги, – Анатолій ішов, обережно промацуючи дно, перш ніж поставити ногу. Перебрався через один рукав, через другий, подолав і третій, махнув до мене рукою, щоб починав перебиратись і я. Скинув рюкзаки й сів роззуватись.
Я все ще стояв, вагаючись: мені не хотілося мочити черевики – запасних не мав. «Та що це я, справді, літо ж надворі! Перебреду босоніж!» Швиденько роззувся, повісив черевики на шию і, радіючи власній кмітливості, ступив у потік.
Те, що вчепилося одразу в мої босі ноги, можна було назвать чим завгодно, тільки не водою. Щось пружне, густе і таке крижане, що я ледь не задихнувся. Воно било в ноги, здираючи шкіру, а в мої зніжені, в мої м'якенькі підошви міського жителя й досвідченого лежня, що не знали досі нічого твердішого, окрім повстяних устілок, злорадно вп'ялося гостре каміння:
Сяк?так подолавши перший рукав, я довго витанцьовував на гарячій гальці, намагаючись хоч трохи зігрітися. А на мене ж чекало ще два рукави!
Третій подолав на останньому подихові. Ноги вже були не мої: дві крижини ступали по дну, люті зашпори докочувалися до самісінького серця. Здавалось, що вже й серце починає холонути і от?от зупиниться. Тремтячи, як у пропасниці, виклацуючи зубами так, що чутно було, мабуть, і в Душанбе, вибрався нарешті на берег й одразу ж упав, задерши ноги до сонця. Ладен був устромити в нього ноги свої по коліна.
– Чайку не хочете?
Він ще й питає!
Стогнучи, схлипуючи, вхопив алюмінієвий ку?
холь, став пити теплий чай, густий та солодкий, налитий з баклаги. А поруч вже тріщало невелике багаття – під чай, і Анатолій стежив, щоб я не заліз у вогонь з головою.
Почаювавши як слід, рушили наздоганяти своїх супутників. І з якою ж насолодою відчув я на своїх ногах вовняні теплі шкарпетки й сухі черевики!
Потрібний нам бічний сай виринув аж під вечір. Сонце вже встигло сховатися за гори, з покритих снігом верховин, що велично піднімались до неба, стікаючи стрімко донизу, подув холодний вітер. Щойно ми задихались од спеки, мріючи хоч про отакусіньку тінь, а тепер довелося поспіхом натягати светри й штормівки. Ще досить видно, але треба подбати про місце для ночівлі, бо знайти рівний майданчик тут не так легко. Врешті Анатолій, видершись на тридцятиметрову крутизну, всаджену валунами, що трималися на чесному слові, гукнув, щоб ми піднімались до нього, і ми подерлися вгору.
Поки ми піднімались, він уже розчистив майданчик, заходився лаштувати місце під вогнище. Віктор Микитович, звільнившись од рюкзака, подався донизу по воду, а ми з Григорієм Михайловичем збирали паліччя.
Потім, коли понадимали ліжники (намет, з огляду на ясне небо, вирішили не ставити) й розіслали спальні мішки, коли трохи пожували консервів й напились донесхочу, до знемоги гарячого чаю, довго сиділи коло багаття, не рухаючись, відчуваючи, як втома поступово стікає з натруджених тіл. Над нами вже сяяли неправдоподібно великі памірські зірки, далеке їхнє світло сіялось урочисто й спокійно, а чорні хребти, що звелися їм назустріч, дихали вічністю. Все, що досі хвилю?
вало нас і тривожило, що здавалося надзвичайно важливим, життєво необхідним, розчинилось у тиші, такій предковічно могутній, що всі клопоти наші здавалися смішними й нікчемними. Ми сиділи, завмерлі, відчуваючи, як тиша входить в наші тіла, наповнює серця наші й душі і щось поступово міняється в нас самих: ми неначе прилучались до вічності, до її першоджерел, давно нами загублених.
– Що ж, пора й спати,– наважився порушити тишу Віктор Микитович.– Ніхто більше чаю не хоче?
Ніхто не хотів – налилися по вінця.
– Тоді з вашого дозволу я доп'ю...
І тут Григорій Михайлович, вирішивши, що нам дуже нудно, наріпився на ніч почистити зуби:
– Вікторе Микитовичу, ви весь чай випили?
– Весь.
– А чим же я почищу зуби?
– А ви що, не можете потерпіти до ранку? – поцікавився Анатолій.– Цілуватись тут ні з ким...
– Анатолію Михайловичу, ви коли не розумієте, як для мене важливо почистити зуби, то краще помовчте!.. Вікторе Микитовичу, ви й справді весь чай випили?
– Випив. До краплі.
– Дивно, дивно...
Григорій Михайлович якусь хвилину стоїть, похитуючись на одній нозі (він завжди підбира одну ногу, коли почина, хвилюватись), потім схиляється над рюкзаком, щось дістає, йде на край урвища.
– Ви куди?
– Як куди? До річки, чистити зуби.
– Ви що, хочете собі в'язи звернути? – питає Анатолій сердито.– Нічого ж не видно!
– Але ж повинен я почистити зуби! –Голос уже лунає з провалля.
За якийсь час чуємо гуркіт, мов півтори обвалилось.
– Почистив! – лунає замогильний голос Анатолія. Він зривається й біжить до урвища.
– Посидьте, Анатолію Андрійовичу, тут,– стривожено каже Віктор Микитович і кидається слідом за Анатолієм.
Сидіти я, звісно, не міг. Підійшов на край урвища, став напружено вслухатись.
Чорно, мов залито смолою. Шумить глухо потік: ні крику, ні голосу. Думки, одна тривожніша іншої, забираються в голову, і починає верзтися таке, що я втрачаю рештки спокою.
Мені вже здається, що там не лишилось нікого живого.
Згадую про електричний ліхтарик, що лежить у рюкзаку.
Гарячково нишпорю, викидаючи все підряд, і мені здається, що мене хтось кличе. Звідти, з провалля. Намацую нарешті ліхтарик, біжу до урвища.
І тут до мене доносяться сердиті голоси. Все в мене обм'якає, непотрібний тепер ліхтарик безсило обвисає в руці.
– Щоб це було востаннє!
– Але ж повинен я почистити зуби!
– Я б вам почистив! Скільки вам пояснювати, що ви просто могли б тут розбитись! Кому були б потрібні ваші чисті зуби?
– Анатолію Михайловичу, як ви не розумієте, що я не можу заснути, не почистивши зуби!..
Першою виникає тонка постать Григорія Михайловича. Білий рушник у руці аніскільки не означає, що він скапітулював. Біс його зна, що за чоловік: в нього власні, абсолютно не сприйнятні уявлення про особисту безпеку. Затягни його на Джомолунгму – полізе серед ночі донизу, згадавши, що в нього нечищені зуби.
– Але ж ви й справді могли розбитись! – кажу йому, коли вже полягали.
Його аж підкинуло.
– Анатолію Андрійовичу, запам'ятайте: я ніколи не розіб'юсь! Якщо сам цього не захочу.– В ньому, мабуть, ще й досі кипить суперечка між Анатолієм і Кратом...
«А може, й справді? – ворушиться крамольна думка.– Може, вони, оці вчені, з іншого тіста й спечені?.. Для чогось же він вивчав філософію йогів, тібетські манускрипти. Поговорити з ним, послухати хоча б його космогонічну гіпотезу – голова іде обертом! Невже в оцієї ученої братії бере участь в мисленні не десята частина мозку, а значно більше? І для чого, навіщо ми все життя носимо отой мертвий капітал, не скориставшись ним жодного разу? Дух захоплює при одній лише думці, куди б сягнуло людство, коли б увімкнуло свій мозок на повну потужність!
А може, ми просто не готові до цього? Може, суспільство, яке складалося б поспіль із геніїв, просто не в спромозі було б існувати? Й посередності не мейш необхідні, ніж генії? Адже й природа замішана вся на контрастах...»
Отакі думки приходять у голову. Не там, в районі Бартангу, в безіменному саю, над урвищем, де ледь не залишив свої зуби Григорій Михайлович, а за добрих півтисячі кілометрів, на порозі Східного Паміру. Гігантська скеля нависає над головою, і під нею не так легко заснути.
Ми так і не знайшли в тому саю турмалінів, хоч обнишпорили всі підозрілі місця. Обнишпо?рив, щоправда, в основному Анатолій: перепади в кілька сот метрів швидко остудили мою і Григорія Михайловича пошукову гарячку. Віктор Микитович, як гідрогеолог, теж намагався триматись потоку, лише Анатолій снував невтомною мурахою то вгору, то вниз, не знаючи втоми. І нам лишалося хіба що дивуватись: щойно ж був поруч, а за десяток хвилин уже ген угорі – видирається вперто на скелю. І коли він уже десь опівдні сказав, що турмалінами тут і не пахне, ми йому одразу ж повірили. Тим більш охоче повірили, що боліли вже й руки і дуже хотілося їсти.
- Предыдущая
- 11/34
- Следующая
