Вершини - Димаров Анатолий - Страница 16
- Предыдущая
- 16/34
- Следующая
Бо альпініст, як мінер: помиляється раз у житті. Бо майже кожна помилка фатальна.
Нарешті майданчик розчищено, обгороджено сніговою стіною. Можна напинати намети.
Ставлять два, кожен розрахований на дві особи, а якщо лягти шпротами, як у консервній банці, то якраз для чотирьох. А коли ще щільніше, так, щоб і ребра тріщали, то вивільниться трохи місця для рюкзаків та взуття.
Вітер розійшовся не на жарт: постійний пронизливий свист, що вимотує душу, не дає й на секунду
забутись. Тканина намету лопотить збожеволіло, сухий сніг січе, як ножами,– ось?ось позриває, пожбурить донизу.
Сон не сон – тривога й неспокій. Хоча б швидше кінчалась ця ніч, краще вже йти, ніж лежати отак, чекаючи не знати й чого!
В сусіднім наметі лунає сміх. Не інакше Пашка?лейтенант розповів черговий анекдот, його хлібом не годуй – дай посмішити народ. Анекдоти для нього як хвороба, як пошесть: про що не йшлося б, обов'язково встряне в розмову:
– До речі, свіженький анекдотик!
Його спершу охоче слухали, сміючись, потім став приїдатись. І в літакові, впродовж багатьох годин, і в Петропавловську, вже в готелі, і на сейсмостанції під Ключевською лунав невигубний його тенорок:
– До речі, свіженький анекдотик...
Анатолій усміхається, пригадавши, як Якубенко
підмовив відучити врешті?решт Пашку щохвилинно розповідать анекдоти.
Було це позавчора, на сейсмостанції. Ледь Пашка, наперед усміхаючись, став розповідати черговий анекдот, як усі дружно закричали:
– Борода! Борода!
Тобто анекдот « з бородою». Сто разів розказаний, сто разів чутий.
Пашка вмовк, ще не передчуваючи, що чекає на нього попереду.
– До речі, свіженький анекдотик,– устряв він за хвилину в розмову.
– Борода! Борода! – закричала чесна кумпа?нія.
В Пашиних безжурних очах замерехтіло сум'ят?тя. Цього разу він мовчав хвилин десять, вибираючи з неосяжного репертуару свого такий анек?дот, що був би свіжий, як щойно спечена булочка.
– Одного разу француз, німець, англієць і росіянин,– почав він, неспокійно соваючись,– стали розповідати про власних жінок...
– Борода! Борода! – пролунав дружно хор.
Пашка занімів. В його очах стигла розгубленість.
І коли він за півгодини, зібравшись з духом, спробував розповісти ще один анекдот, в голосі його було стільки благання, що здригнулося б серце найзапеклішого злодія.
– Є, до речі, з цього приводу свіженький анекдотик...
Але цього разу йому навіть не вдалося розпочать анекдот – аудиторія була безжальною:
– Борода! Борода!
Пашка якийсь час зіпав ротом, як висмикнута з річки рибина, потім пожбурив кухоль з недопитим чаєм під ноги і, лаючись, вибіг надвір. В чому був.
– Підіть заверніть,– сказав Якубенко.– Ще, дурень, замерзне.
Весь той вечір Пашка сидів, наче пугач.
А вранці знову лунав життєрадісний його тенорок: Пашка демострував черговий фокус із картами. Довго сердитись він просто не міг.
Анатолій не перестає дивуватись: на що витрачає людина свої сили й енергію! На фокуси різні, на анекдоти, на вміння ворушити вухами: ставити їх сторчма, як породистий пес. І коли з нього сміються, його ніс?картоплина переможно червоніє.
В сусідньому наметі замовкли: не вистачило більше снаги навіть у Пашки. Нічка – ворогові не побажаєш!
Раптом його так і підкинуло: а дошка! Металева дошка з барельєфом Володимира Ілліча. До
сторіччя з дня народження. Яку вони мають знести на Ключевську. Задля цього, власне, сюди й прилетіли. Чи не лишили на сейсмостанції? Мав узять Якубенко, ану ж забув!
І хоч думка здалась зовсім уже дикою: як таке можна забути,– знав, що тепер не засне.
– Толь, чого не спиш? – Якубенко. Лежить поруч, за спиною.
– Віть? – так само пошепки.– Дошку взять не забув?
– Ти що, здурів! л
Все гаразд, не забули,– одлягло од серця. Тепер
можна й заснути. Треба!
Зігрітись хоч трохи й заснути. Стиснути все тіло в клубок, щоб зайняти найменше холодного простору, який жадібно висмоктує з тебе тепло, зосередити Це тепло якомога глибше, біля самого серця, щільніше обгорнувшись довкола власним єством, захищаючи його, як вогник під вітром: доки вогник горить, доти й я не погасну,– розслабити натомлену свідомість. Розігнать, пригасить всі думки, окрім одної: спати, спати... Я спокійний... Все буде гаразд... Мені хороше... Тепло й затишно... Я вже не чую вітру... Полотнище стріля все далі й далі од мене... Я засинаю... Я сплю...
Я проснувсь! Я бадьорий! Я відпочив! У мене повно сил!
Встати!
Мені ніскільки не холодно!
Енергійно взувшись (черевики наче залізні),
одразу ж розпалюю примус.
Сьома година. Темно, наче в чоботі. Вітер свище мовби ще пронизливіше: так свистить реактивний літак перед тим, як зірватися з місця. Здається, що гора вже зрушила: суне швидше й швидше, от?от злетить у повітря.
– Ну й погодка!
– Чорт їй і радий!
– Хлопці, хто з'їв мій льодоруб?
– Ще окропчику?
– Плесни, якщо лишився...
Про що завгодно, лише не про те, що в кожного гвіздком у свідомості: сьогодні – на штурм! Про це ніхто ані слова, на це накладене мовчазне табу, яке не дано нікому порушити. Як солдати перед атакою старанно обходитимуть у розмові навіть слово «атака». А хто нехай хоч заїкнеться про неї – поб'ють.
Вихоплені світлом електричного ліхтарика, мелькають руки, обличчя, кухлі з гарячою кавою, галети з шматками консервованого м'яса: наїдаються на весь день, бо там, угорі, навряд чи вдасться поїсти.
Врешті з сніданком покінчено, в рюкзаки запаковано найнеобхідніше. Решта лишається тут, у наметах.
– Аптечку не забули?
– Ось у мене.
Потім Анатолій не зможе простити собі, що не перевірив аптечку.
– То що, мужики, присядемо перед дорогою? – Хоч і так всі сидять: тут не те що стояти – розігнутися ніяк.
Один по одному вилазять з намету. За ніч снігу надуло – під дах. Посвище до вечора – занесе увесь табір. Не біда: тепліше буде спати. В сусіднім наметі, пробиваючи тканину, бігає світле коло. Вони що, не зібрались? Анатолій б’є льодорубом по стінці, щосили кричить: .
– Підйом, курортники!
Там зойкає, намет конвульсійно здригається, розлюченим ведмедем викочується Вітька Дахін:
– Ти що, здурів?!
– По чому дістав? – цікавиться Якубенко.
– По спині!
– Жаль, що не по потилиці! Знайшли час одлежуватись!
Тим часом вилазить решта. Темні постаті здаються неправдоподібно великими, а рухи дивовижно незграбними. Вишиковуються в мовчазний ланцюжок, лишають за собою табір. Ніхто навіть не оглянувся.
Швидко світає. Все чіткіш вимальовується кам'яне безмежне громаддя. Скуте льодами, спресоване снігом, неприступне, як ворожа фортеця. Кожен крок, кожен метр підйому даються тут з боєм, з отим нелюдським напруженням сил, що на грані можливого, коли викладаєшся весь, до кінця, наче оцей крок, оцей метр є останній. Каміння й каміння, гострі виступи скель, де й чорт ногу зламає, а вітер дме просто в обличчя з такою вбивчою силою, з такою тупою люттю, що сприймаєш його як живу істоту, яка заповзялась здути тебе з оцієї гори. І небо, що крижаніє вгорі,теж продуте наскрізь. І підйом, якому кінця?краю немає, відшліфований так, що ногу ніде поставити.
Все частіше зупинки: перепочинок. Серце стукоче як навіжене, болісно перехопдює горло, хочеться руками розтягнути легені, щоб вдихнути зайву порцію повітря, втома набивається в тіло, як вата, болісно обгортає перетруджені м' язи. Кожен крок – через не можу, кожен рух – через муку, яку мусиш подолати неодмінно, якщо хочеш рухатись, а не застряти отут скрижанілим уламком.
Що, мужики?..
Крок... Іще крок... Іще... Чіпляєшся зором за отой он виступ, що чорніє за десяток метрів
попереду: там, тільки там, ні на сантиметр ближче, бажаний перепочинок. А до того не смій зупинятись, іди, хоч і вмри!
Все вгору і вгору. Вперед і вперед.
Опівдні став відставати Серьожа?рудопер. Все частіше зупинявся, хитаючись... Ступить крок – і навалиться на льодоруб... Ступить і навалиться... Дихає судомно, в очах стигне мука...
- Предыдущая
- 16/34
- Следующая
