Вершини - Димаров Анатолий - Страница 34
- Предыдущая
- 34/34
– Дайте, я гляну.
Неохоче передаю Анатолієві. Стежу ревниво, як він роздивляється.
– Не пошкодьте!
– Що ж, можна вас привітати!
Схиляюсь до печерки.
Там іще має щось бути. Нюхом чую, що там щось лежить!
Турмалін!.. Ще турмалін!.. Один кращий від другого.
Горять щоки, вогнем палахкотять вуха. Риюсь, як кріт, не жаліючи пальців та нігтів, ладен з головою залізти в порожнину. Нічого зараз не існує для мене, окрім цієї печерки. З гармати над вухом пальни– не оглянусь!
Під кінець ще один королівський кристал, щоправда, набагато менший од першого.
Все.
Щасливий, ледь розгинаюсь: поперек мов собаки погризли. Але що важить мій поперек супроти оцієї казкової гірки! Що важать усі болі на світі супроти ось цього турмаліна чи цієї лепідолітової троянди! І це не важливо, що вони мені не належатимуть: повернувшись із Тау?Міки, Анатолій зважить кожен кристал, заактує, замкне в сейф, що стоїть у нашім наметі. Що я жодного не покладу до своєї колекції. Все одно почуваю себе новітнім Крезом, що стоїть над своїми незліченними скарбами. Ні, я зараз багатший од Креза, бо мідійський той цар милувався здобутим чужими руками, а я ось власноручно відкрив щедру скриню Пандори.
Анатолій вилазить з?під скелі, перемазаний, як сатана. У мене теж, мабуть, вигляд не кращий.
– Четверта година. Пора щось поїсти.
Їсти не хочеться – тільки пити. Не зводячи очей з турмалінів, все ж примушую себе жувати суху ковбасу (підбити замість підметок – зносу не буде!), гризти черствий кусень хліба, що давно вже забув про піч, у якій його випекли: економлячи бензин, хліб завозять з Мургаба раз на два тижні, і він під кінець так закам'яніє, що його можна розрубати хіба що зубилом. Посадити на нього начальство, хай би зжувало хоч одну скибку. Лаємо дружно начальство, яке, звісно, і вухом не поведе, бо не почує, запиваєм ту лайку холодним чайком – прямо з баклаг. І, не спочивши як слід, знов стаємо до роботи.
Зайшов з іншого боку, б'ю молотком як біснуватий. Захланність уже встигла отруїть мою кров, у мені просинаються всі куркулі, які тільки топтались по грішній землі, мені уже мало отієї порожнини й кристалів, здобутих у ній, я уже мрію про погріб з хату завбільшки, де будуть лише турмаліни, і то не просто турмаліни, а королівські, імператорські, царські, в мене очі палахкотять таким хижим вогнем, що пігматитова жила, схаменувшись нарешті, сказала сама собі: «Досить! Досить одкривать скриню! З цим типом тільки зв'яжися! Цьому скільки не дай – не нагодуєш! Скільки не відсип – все кричатиме: «Мало!» Сказала і стислась, згорнулась, замкнувшись од моєї захланності таким міцним монолітом, що нещасний мій молоток одскакував, мов од металу. Я бив і бив, готовий розплескати його нанівець, але, крім звичайнісінького каміння, мені вже так нічого й не вдалося викресать.
А тут іще Анатолій:
– Годі вже, мабуть, Анатолію Андрійовичу, бо так всю гору розриєте! Залиште нам хоч на зубок!
Розгинаюсь, озираюся, наче проснувшись. Поступово приходжу до тями.
Турмалінове сонце вже перевалило на захід. Небо, гори – весь простір довкола забарвлений в турмалінові лише кольори: віднині й до скону кожен сплеск фарби нагадуватиме мені турмаліни. Навіть в судинах моїх гаряче пульсує турмалінова кров!
– Вам пора додому!
– А вам?
– Я, дорогенький, доберусь за годину. Вам же
топати й топати. Дай бог, якщо встигнете добратись засвітла.
Неохоче, байдуже якось скоряюсь, збираю свій рюкзак.
– Може, я понесу турмаліни?
– Несіть,– милостиво кива Анатолій.– Тільки не розгубіть по дорозі.
Ну, цього він не діждеться! Швидше я загублю власне життя...
Ледь допхавшись до табору, підходжу до столу, обережно висипаю кристали з мішечка. Перебираю, заново милуючись кожним, викладаю їх в акуратні рядочки, лиш тоді, скинувши штормівку, падаю навзнак на койку: перевдягатись не маю вже сили.
Все гойдається, гойдається, і турмалінові кола пливуть перед очима...
Анатолій прийшов, коли я, перепочивши, розпалював пічку. Сонце вже сіло, сині сутінки, швидко холонучи, накрили весь табір. Розриваючи тишу (що за день сьогодні: не було навіть вітру!), починає торохтіти движок генератора і під парусиновою скелею прорізається тоненька, як нитка, жарина. Вона розгорається все дужче, дужче, заливаючи світлом знайдені мною турмаліни, і вони зараз не менш прекрасні, ніж удень: кольори хоч і глухіші, зате більш таємничі. За тонкими стінками лунає сердитий голос Абоса (мабуть, недорахувався знову вівці), з другого боку чутно гітару і молодий голос Ахмата. Він наспівує все про ту ж маркітантку, яка загинула юною ще в часи наполеонівських війн. Що, здається, до неї Ахматові, а от тужить, ніяк не може заспокоїтись, і я мимоволі заздрю авторові цієї простенької пісеньки, яка через століття зуміла діткнутися серця невідомого йому юнака,– чи вдасться хоч одному моєму рядкові отак перелетіти не через століття навіть – десятиліття?
Пулею пробита крышка котелка, Маркитантка юная убита...
Розгорається в пічці, закипає в чайнику, Анатолій заходить знадвору.
– Ну, як? Що?небудь знайшли?
Мовчки підходить до столу (він любить ефектні жести), недбало згортає на край мої турмаліни. Розв'язує рюкзак і кладе щось, загорнене в штормівку.
– Що це?
– А ви розгорніть,– каже недбало.
Кидаюсь до столу, пробую підняти пакунок.
Кілограмів десять, якщо не більше. Розгортаю і обмираю.
Велика лепідолітова троянда, пронизана десятками рубелітів!
– Де?!
– У вашій нірці, шановний.
– Не може бути!.. Я її всю обнишпорив!
– Обнишпорили, та не всю... Чай готовий?.. Порядочок.
Анатолій налива в кухоль чай, сипле, не жаліючи, цукор, а я все ще не можу одірватись од друзи...
Потім цілісіньку ніч мені снитимуться турмаліни, а весь наступний день я тинятимусь табором, наче сновида: перед очима моїми стоятиме пігма?титова жила, особливо одне місце внизу, де, я був впевнений, заховався велетенський погріб, набитий вщерть турмалінами,– в мене починалася типова кам'яна гарячка, якою я вже раз перехворів – на Карадазі, в Криму, і я нічого не міг вдіяти з собою, і все чіплявся до Анатолія, коли він мене ще раз поведе на Тау?Міку. «Ніколи!» – як відрізав, відповів Анатолій, чи то приревнувавши мене до своєї гори, чи то боячись, що я зовсім збожеволію, і я на смерть з ним посварився, і він сказав, що тепер точно знає, чому я забився на Східний Памір, «але не сподівайтесь, не вивезете звідси жодного турмаліна», і невідомо, чим все це скінчилося б, коли б якось серед ночі, прокинувшись, я не глянув на себе збоку, глянув і сказав: «Старий, так недалеко й до білої гарячки! Ти чого сюди приїхав: копать турмаліни чи збирати матеріал для повісті? Отямся, старий!»
І я взяв себе в руки, й помирився з Анатолієм,
і невдовзі Як?40 підняв мене до самого неба, підняв та й розгорнув піді мною величезну панораму Східного Паміру, з його суворими горами, з його безлюдними просторами, з його дикими урвищами і сухими, без жодної краплі вологи, долинами. І, припавши обличчям до ілюмінатора, я помітив далеко внизу, на одному із схилів, якусь крапку, якусь живу істоту, з комаху завбільшки, яка вперто дерлася вгору, і мені чомусь здалося, що то Анатолій.
- Предыдущая
- 34/34
