Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 12

• Предыдущая
• 12/117
• Следующая

— Принцесо, — Уля почула насмішкуватий легковажний голос Оксанки, — бери келих, шампанське вивітриться.

Звичайно, перший тост був за Геннадія. Він подякував усім друзям за те, що часто йому телефонували, цікавилися справами та підтримували. Звісно, всім кортіло почути правду про події на Майдані з вуст очевидця. Геннадію важко було згадувати кожен день, проведений на морозі, тим більше, розповідати про загибель побратимів. Він коротко поділився враженнями, додавши, що в них буде ще багато часу, щоб поспілкуватися.

— І все-таки, — сказав Іван, — мені, наприклад, хочеться дізнатися хоч у двох словах: що тебе та інших привело на Майдан?

— Новини не дивився, чи що? — знизав плечима Марк.

— Я хочу жити у правовій державі, — відповів Геннадій, — і всі, хто приходили туди, теж прагнуть цього. Невже тобі подобається жити у країні, де розкрадається все що можна? Ти працюєш, сплачуєш податки, а твої кошти осідають десь у Межигір’ї. Хіба це справедливо? По закону грабують державну казну…

— Сказати відверто? — Іван зіщулив очі. — Так влаштовані люди. В усьому світі рвуться до влади, щоб більше під себе підгребти. Хай би хто прийшов до влади, будуть красти, а мені байдуже, хто буде при владі і хто забиратиме в кишеню мої податки.

Гена побачив, як міцно стис кулаки Петро, який сидів поруч, як від таких слів зблід Марк.

— Ось тому й стояли, щоб прийшли до влади не казнокради, — продовжив Геннадій, — щоб забезпечити незалежність судової системи від керівництва держави. Можна ще багато говорити, але я потім тобі наодинці розповім ще багато чого.

— Справді! Ось тоді й продовжите дискусію, — сказала веселим голосом Оксана. — Ти краще зізнайся, окрім тебе з Донбасу ще хтось там був?

— Зізнаюся, що мені було соромно за моїх земляків, — промовив Геннадій, і за столом запала тиша. — Тітушок звозили з усього Донбасу, були там і з нашого міста. Як ви вже знаєте, ми були з ними по різні боки барикад. Спочатку запроданці не показували носа з Маріїнського парку, а потім вночі приходили до нас на Майдан, казали, що у нас дівчата гарні.

— Он як! — Оксанка манірно закотила вгору очі. — Кращі за мене?

Геннадій пропустив повз вуха недоречну репліку подруги і продовжив:

— В основному приїздили за гроші студенти, безробітні, навіть спортсмени та наркомани. Вони були якісь пришиблені злиднями. Мерзли, іноді голодували, щоб отримати омріяні п’ятсот гривень за добу. Пізніше таксу їм зменшили до двохсот сімдесяти гривень, потім почали платити ще менше, а іноді організатори втікали, прихопивши гроші, а на Майдан їх перестали пускати. Уявляєте, я зустрів одного знайомого з нашого міста! Він стояв у парку, ми з ним здалеку привіталися, домовилися сходити в кафе на нейтральній території. Виявляється, його пригнало не переконання, а нестача грошей. Він мені розповів цікаву річ. Виявляється, багато тітушок хотіли, щоб Майдан стояв якомога довше. Для чого? Щоб заробити більше грошей. Для них мітинги — спосіб заробітку.

— А що для тебе Майдан? — спитав Никон.

— Друже, для мене Майдан — невеличкий острівок, територія свободи. Так, ми всі мерзли, відстоюючи свободу там, щоби вона поширилася на всю країну, — говорив він із запалом та пристрасно. — Відмова Янека підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом була лише сірником. Терпець у людей урвався, і щодня, навіть щогодини людей прибувало більше й більше, Майдан ріс, як снігова куля. Люди, які там були поруч зі мною, добре усвідомлювали, що їх можуть побити, заарештувати, «пришити» справу, але ще більше боялися жити з таким президентом. Кожен з нас відкинув страх і байдужість, коли прийняв рішення захистити своє право називатися Людиною з великої літери. Це було народне повстання. Так, саме народне, не проплачене, не замовлене. Це був безпрецедентний сплеск Людяності та Добра. Саме тому Майдан був наповнений позитивом та шаленою енергетикою, яка, ніби кола на воді, охопила всю країну. Люди стали кременем у своїх переконаннях, і на тому маленькому острівці свободи почала зароджуватися нація. Там не було байдужих людей, там відстоювали свободу всієї країни справжні українці.

Геннадій замовк і знітився від надмірної уваги до себе. За час його палкої промови ніхто не поворушився, не цокнув вилкою, не промовив ані слова. Він одним залпом випив склянку холодного компоту, оглянув своїх друзів.

— Я не засуджую, що вас не було на Майдані, навіть не запитую, чому так. Я вдячний вам усім, що ви мене не забували, телефонували, запитували, як справи, — сказав Геннадій стишеним голосом і вже зовсім спокійно.

— Ми вболівали за те, щоб з тобою було все добре, — уточнив Денис.

— Я сам зробив свій вибір, а коли з ним визначаєшся — страх відходить вбік. Ми вистояли там, зламали хребет старому ладу, але тепер нас чекає не менше роботи. Потрібно побудувати нове суспільство, вільне від казнокрадів, корупції, продажних суддів та прокурорів. Кожен з нас може небагато, бо окрема людина — то крапля в морі, але кожен з нас повинен робити свою маленьку справу, важливу та корисну для країни.

— Знаєте, — сказав Марк, — мені запам’ятався один плакат на знесеній барикаді. Там було написано «Рабів до раю не пускають». Справді, державна машина перетворила нас на покірних рабів, які повинні мовчки ходити щодня на роботу, за яку платять копійки. Нас привчили боятися міліції, прокуратури, податкової інспекції і так далі, але не навчили жити за законами. Ось ти, Антоне, працюєш в міліції, то скажи мені, чи завжди ви дотримуєтесь закону?

— Як вам сказати? — Антон пом’явся, прокашлявся. — Звичайно, я не можу всього розповісти, але наведу один приклад. Коли працював у патрульній службі, нам давали план, яку суму коштів за місяць потрібно зібрати на штрафи, а яку сплатити керівництву. Нікого не хвилювало, де взяти ті кошти. Найлегше було здирати штрафи, дівчатка, вибачте, зі сцикунів. Замість того, щоб слідкувати за порядком на вулицях, ми стирчали під барами, пивнушками та забігайлівками, вичікуючи мить, коли комусь приспічить подзюрити під будинком.

Оксана пирснула, але Гена непомітно для інших стис її руку і вона притихла.

— Це ще не все, — продовжив Антон. — У плани нам ставили вилучення зброї. А де її взяти? Іноді купували в складчину і доповідали, що зброю відібрали, а злодій втік. Але далі ще цікавіше! Нам наказали раз на квартал «зливати» одного з нас, щоби показати чистку наших лав.

— Тобто ви повинні були здавати свого, якщо він навіть нічого не скоїв?! — запитала Уля, не приховуючи здивування. — Але ж це підло!

— Улю, патрулювання вулиць — це як іспит для мента, як перевірка його на профпридатність. Через це ми всі повинні пройти, щоб залишитися працювати в органах.

— І ти здав свого товариша? — запитала вона, свердлячи його очима.

— Здогадайся сама з трьох разів, — відповів Антон, не відводячи погляду.

— Вас посилали у Київ? — запитав Петро.

— Так, — схвально кивнув Антон. — Але ніхто не хотів їхати. Нас навчили брехати, і ми робили це вправно. Хтось купував собі лікарняний, хтось ішов у відпустку, хтось приносив довідку про хронічне захворювання, яке саме тоді було у стадії загострення. Дехто взагалі звільнився з роботи. Так, можливо, ми непорядні, бо нам не дають чинити інакше, але їхати на Майдан, щоб вбивати людей? Цього ніхто не хотів.

— Але ж ти не звільнився, як інші, — кинула шпильку дівчина.

— Я навчаюся в юридичному, — пояснив Антон. — Коли закінчу, піду працювати адвокатом.

— І будеш чесно захищати від таких, як ти зараз? — не вгамовувалася Уляна.

— Послухайте мене, — звернувся до присутніх Петро, щоб зупинити наростаючу сварку, — мені теж в’ївся в пам’ять напис: «Вони не дають нам жити — ми не дамо їм правити!» Гарно сказано! Влучно.

— А правда, що Майдан проплатила Америка і туди вийшли лише западенці? — поцікавився Іван.

— Маячня! Повна дурня! — майже в один голос відповіли майданівці.

— Хто таке тобі наплів? — запитав Гена.

— Усі тут так кажуть, — чітко карбуючи кожне слово, відповіла Оксана.

• Предыдущая
• 12/117
• Следующая