Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 22

• Предыдущая
• 22/117
• Следующая

Настя повернулася на роботу після вихідних з новими силами і добрим настроєм, але вже за годину стояла на вулиці, знемагаючи від постійного блювання. Вирішила, що потрібно з цим змиритися. Врешті-решт, організм людини має здатність пристосовуватися і не до такого смороду, тож вона витримає. Але за кілька днів вона вийшла з цеху й знепритомніла. Викликали її чоловіка та медика, привели до тями й відпустили того дня раніше додому.

— І давно у тебе блювання? — спитав Валерій, коли їхали додому.

— Весь час, — зізналася Настя.

— Чому ти мовчала?

— У нас є інший вибір? — повторила його слова.

— Більше ти там працювати не будеш, — сказав він. — Щось знайдемо інше.

— А тебе не нудить?

— Нудить, — відповів він, — але у мене нема вибору.

До самого дому вони їхали мовчки, а вдома їх чекала несподіванка. З Києва повернувся Вадим. З його змарнілого та вимученого обличчя Настя здогадалася, що про сина він нічого не дізнався. Так і було. За вечерею Вадим розповів, що знову звертався до міліції, їздив по лікарнях, ходив із портретом Левка по Майдану і все марно. Один юнак на Майдані сказав, що бачив його з дівчиною звечора, а коли «беркутівці» почали розгін людей, він втратив їх з поля зору і більше не зустрічав. Настя намагалася втішити, але не могла підібрати слова підтримки для свого друга.

— Усе буде добре, — сказала вона банальні слова й потисла його руку. — Ось побачиш!

— А ти чому така бліда? Схоже, хворієш? — спитав Вадим.

Настя всміхнулася куточками губ. Чи не дивно, що зміни в ній швидше помітив Вадим, ніж її чоловік? Вона коротко розповіла про роботу та про хвилювання за матір.

— Щодо роботи, мої друзі, можете не хвилюватися, — сказав Вадим. — Після приїзду зустрів свого давнього знайомого. Він нещодавно влаштувався на роботу на Лисичанський нафтопереробний завод, який зараз належить «Роснафті». Там іде набір робітників, завод мають незабаром запустити, — веселим голосом закінчив Вадим.

— Вкотре? — скептично запитав Валерій. — Чи вперше намагаються його довести до ладу? Власники змінюються, НПЗ то намагаються запустити, то розбирають усе на брухт. Історія повторюється?

— Зважаючи на те, кому насправді належить «Роснафта», можна здогадатися, що завод незабаром запрацює. Зараз тривають пусконалагоджувальні роботи, оголошений набір робітників, там видають посезонний спецодяг, є побутові кімнати, душові, кімнати для приймання їжі, де є все необхідне, — продовжив Вадим, — зарплатня теж непогана.

— Яка? — спитала Настя.

— Ті, хто працює у першу зміну, отримують по дві тисячі з гаком, а хто працює позмінно — до трьох із хвостиком. Можливо, керівні посади вам не дадуть, але апаратниками повинні прийняти. На мою думку, вам потрібно тікати з вашої роботи — і чим швидше, тим краще.

— Добре, — погодилася Настя. — Завтра поїдемо в Лисичанськ і все дізнаємося.

— Згоден, — підтримав її чоловік.

— Я піду до Геника, — Вадим підвівся, — вже скучив за ним.

Геннадій зрадів приходу дядька Вадима. Йому завжди було приємно спілкуватися з дядьком-добряком, якого знав змалку. Він ставився до Гени як до свого сина, а коли зник Левко, то почав частіше заходити до нього.

— Як ти, козаче? — потис руку Гені. — Уже ліпше виглядаєш, це радує.

— А у вас сумні очі, — сказав Геннадій. — Не дізналися нічого нового?

— Поки що ні. А у мене для тебе є сюрприз!

— Це добре. Люблю приємні несподіванки! — усміхнувся хлопець.

— Це тобі, — дядько Вадим поклав на стіл ключі від авто. — Левкові обіцяв купити невеличкий мікроавтобус, бо йому не терпілося підробляти. Він мріяв по вихідних займатися приватними перевезеннями, тож я купив уживаний «Форд Транзит». Непогана автівка, німці вміють робити машини. П’ять пасажирських місць, півтори тонни вантажу потягне. Я купив її в надії, що син на відстані відчує мою турботу і це допоможе йому повернутися додому… Повна дурня. Чи не так? — сумно сказав чоловік.

Геннадій помітив, як дрібно тремтять пальці дядька Вадима, як здригнувся його голос.

— Левко повернеться, так буде, — сказав Гена. — Ви мені вірите?

— Я вже не знаю, у що мені вірити, у що — ні, а ти бери ключі. Одужаєш, будеш працювати на власній автівці на самого себе, а не на якогось дядю. Не візьмеш — ображуся і більше не прийду.

— А якщо Левко завтра повернеться?

— То буде найкращий і найщасливіший день у моєму житті, а поки його… Бери, не відмовляй мені.

— Але ж це дорога річ, — запротестував Геннадій, — може статися, що або я її розіб’ю, або хтось зачепить. Що тоді?

— Найдорожча річ — наше життя й життя наших дітей, — сказав чоловік, — бери, користуйся, то лише шматок заліза.

— Дякую, — сказав розгублений і розчулений хлопець.

Коли Настя з чоловіком написали заяви про звільнення, бригадир невдоволено сказав:

— Я так і знав, що ви не будете працювати. Усі хочуть лише командувати, а роботи з вас немає. Ось утримати б з вас гроші за те, що ми вас навчали, змарнували свій час.

Настя вже й рота розкрила, щоб сказати, що за такі умови праці потрібно судитися з підприємством, але Валерій кинув на неї суворий погляд і вона стрималася — їм потрібно було звільнитися без обов’язкового відпрацювання двох тижнів. Коли вони вийшли за прохідну, Настя з полегшенням зітхнула.

— Невже скінчилися жахіття? — сказала вона. — Усе життя буду згадувати цю роботу як страшний сон.

— Це не завод, а гетто, — додав чоловік, — напевно, фашисти у таборах так не знущалися з людей. У нас жінка послизнулася, впала і вдарилася головою так, що знепритомніла. Ми її підняли, привели до тями, хотіли викликати лікаря, а вона просить, щоб не викликали. Виявилося, що їй залишилося допрацювати кілька місяців, щоб отримувати пенсію по першій сітці шкідливості, тож вона злякалася звільнення. Уявляєш, у неї струс мозку, кров юшить з рани, а вона стала до роботи.

— Жах! А потім пішла до лікарні?

— Уяви собі, що ні. Розповіла, що рану зашив їй знайомий ветеринар, сама накупила таблеток і ходить на роботу, хоча по два рази на день непритомніє. Якесь середньовіччя! А з іншого боку, її можна зрозуміти, бо де ще вона в такому віці влаштується на роботу?

— У нас бригадир проходив по території і непомітно кидав кілька зіжмаканих шматочків паперу. Знаєш, навіщо? Щоб повернутися й вказати на неналежне утримання робочого місця — гарна підстава позбавити преміальних. Хлопці розповідали, що таким чином премій позбавляли всіх працівників.

— А рило йому ніхто не набив?

Настя не відповіла. Їм потрібно було якнайшвидше пройти медогляд, бо на НПЗ вже подали заяви. Вирішили не гаяти часу й одразу поїхали до поліклініки.

Спочатку їх змусили оплатити медогляд. Швидко заплатили в касі й побігли займати черги в різні кабінети. Кілька лікарів після огляду без жодних проблем поставили підписи під словом «здоровий», але в окуліста у Валерія виникли проблеми.

— І навіщо я зізнався, що читаю в окулярах? — бідкався він. — Можливо, й підписав би, а то почав розказувати, що потрібний допуск на висоту, а з поганим зором не можна, може запаморочитися в голові. Якась дурня!

— Вимагає гроші, — констатувала Настя. Вона дістала з гаманця сто гривень. — Йди ще раз.

— А як я віддам? Там медсестра сидить.

— Подавай разом з карткою, — порадила Настя.

— А якщо не візьме?

— Покажи мені хоч одного лікаря у нашому місті, який не бере гроші, — посміхнулася вона. — Йди, не сумнівайся: до хабарів їх уже до нас привчили.

Валерій вийшов із кабінету сяючий.

— Підписав! — радісно прошепотів він.

— А що я тобі казала?

З наступного кабінету чоловік вийшов й одразу сказав:

— Дай ще сто гривень.

— Що ще не так? — запитала Настя, віддаючи купюру.

— Ніколи не думав, що хірурга так зацікавлять мої сідниці. Знайшов шишечку, каже, що з гемороєм не можна працювати, бо може відкритися кровотеча. У мене вже дах їде!

• Предыдущая
• 22/117
• Следующая