Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 27

• Предыдущая
• 27/117
• Следующая

— Це вже занадто! — сказав розгніваний юнак і звернувся до матері: — Ти це читала?

— Реліз? Так, читала, — відповіла Настя. — Цинізм і відкрита брехня! Тепер ти розумієш, чому я не захотіла звертатися із заявою до міліції? Якщо до цього була крихітка довіри до них, то тепер і її не залишилося. Хоч би мали сором і зняли вивіску «Служимо народу України!».

— Я так розумію, що комусь потрібно було зіштовхнути лобами мешканців міста, — розмірковував син. — Виникає питання: кому? Можна було одній з груп запропонувати інше місце для проведення заходу, але цього не зробили. Навпаки, дозволили звезти людей з інших міст. Навіщо? Щоб пролилося більше крові? Виходить, міліція прикриває бандитів? Ні, хай би що мені казали, я впевнений, що керівництво міста причетне до скоєного.

— Ми багато чого не знаємо, — мовила Настя, — але впевнена, що тверезий розум сєвєродончан візьме гору. Не можуть усі люди бути такими короткозорими.

— Я зараз зателефоную Антону, — Геннадій схопив мобільник, — він у нас правоохоронець, тож нехай мені пояснить, кого вони охороняють.

— На будівлі міліції треба виправити на «Не служимо народу України», — Настя сумно посміхнулася.

Геннадій вийшов з кімнати батьків, щоб поговорити з другом, а до Насті завітав Денис. Як одружений чоловік він найрідше заходив у гості, тому Настя так зраділа йому.

— Як ви, Анастасіє Іванівно? — запитав Денис, привітавшись. На ім’я та по батькові її називав лише він. Можливо, тому, що був найстаршим із друзів сина і молодшим за неї лише на дванадцять років. — Бачу, вам добряче дісталося. Були на судово-медичній експертизі?

— Ні, що ти! Не хочу вплутуватися в судову тяганину, бо результат відомий заздалегідь, — відповіла жінка. — Судді продажні, та й хто винесе обвинувальний вирок проти правоохоронців? На Майдані людей повбивали — й досі ніхто не покараний.

— То хоча б до лікаря зверталися?

— Ні. Попросила знайому медсестру проколоти та прокапати від струсу мозку, — пояснила Настя, — бо в голові паморочиться. Пусте, відлежуся, залижу рани, заживе, як на собаці. Краще розкажи, як ти, як твої батьки, діти? Крим анексовано, а у вас там є родичі?

— Так, є, і багато, — зітхнув Денис. — Батьки телефонували, ми пропонували виїхати звідти, якось би потіснилися. Але вони відмовилися — вірять, що Україна поверне собі Крим. Звичайно, це сумно й боляче. Я вважаю себе кримським татарином, хоча все життя живу тут, але мої предки, моє коріння там, на кримській землі. На ринку за день наслухаєшся такого, що волосся ворушиться. З одного боку, радіють, що «зелені чоловічки» окупували Крим, з іншого, репетують: «Хочемо в Росію!» Складається враження, що люди дуріють. Їхню землю окуповують, а вони радіють з того. Якесь масове божевілля!

— Я в цьому теж уже впевнилась, — підтримала його жінка.

— Щодня доводжу до хрипоти в горлі, що кожен повинен залишатися тим, ким він є: якщо я кримський татарин, то ним і лишуся. Якщо народився українцем, то ти вже не станеш росіянином… Але все марно. Навіть погрожують розфарбувати мій контейнер у триколор.

— А ти що на те?

— Обіцяю їхні контейнери розфарбувати синім і жовтим, — усміхнувся Денис. — Я міг би кожному з них набити пику, але мені щодня й надалі доведеться працювати поруч із цими людьми, тому ведемо словесний бій.

— Поговорив з Антоном, — доповів Геннадій, зайшовши в кімнату. — Він сказав так: «Ми лише виконуємо наказ. Якщо міліція отримала «згори» наказ так поводитися, то куди вона подінеться?»

— Так само казали в Києві «беркутівці», — сумно констатувала Настя.

— Таксисти зовсім подуріли, — сказав Геннадій, — мотаються по місту, начепивши на себе георгіївські стрічки, та радіють казна-чому.

— Бо тупоголові, — зробив висновок Денис.

Юнак хотів поспілкуватися ще, але до кімнати шумно увірвалася подруга Насті Аліса, зайнявши собою вільний простір. Кімната відразу стала тісною для інших. Хлопці пішли до Геннадія, а подруга всілася біля недужої.

— Я ж казала тобі, що зараз потрібно сидіти тихо, як миша у нірці, — почала відразу повчати, — а тобі не хочеться спокійного життя. Це ж добре, що не дуже постраждала, могло бути й гірше. І чому ти туди поперлася? Що ти там забула? Пригоди захотілося?

— Не зуди, Аліско, — попросила Настя, — і без твоїх докорів голова розколюється.

— Може, лікаря привести? — вже спокійніше промовила Аліса. — Можу знайти гарного спеціаліста, і недорого візьме.

— Відчепись! — скривилася Настя. — Зі мною все добре.

— І все-таки зізнайся, що ти там забула?

— По твоєму, я повинна була сидіти вдома? Анексований Крим — а ми маємо сидіти склавши руки? Чекати, поки й усю Україну так само захоплять?

— Ніхто Крим не захоплював, це по-перше. По-друге, населення саме того хотіло. У мене там багато знайомих, і вони дуже задоволені приєднанням до Росії.

— Побачимо, що вони заспівають через кілька років, — сказала Настя. — Які там роки? Україна незабаром поверне Крим, я впевнена в цьому!

— Ага! Чекай. Питання, чи хоче цього кримське населення? Великі пенсії, як у Росії, висока зарплата… Який дурень відмовиться? — посміхнулася Аліса. — Швидше б уже й нас приєднали до Росії! Отоді б зажили!

— Тіпун тобі на язик! — невдоволено кинула Настя. — Я не хочу жити в іншій державі.

— У злиденній Україні краще?

— Але ж у своїй країні! — сказала Настя, наголосивши на слові «своїй» і додала: — Потрібно зробити її багатшою, а не пертися до чужої.

— Уже один зробив, прийшли інші й зроблять те саме — будуть красти, як попередники.

— Якщо дозволить народ, то будуть, а якщо ні…

— Ой! Я тебе благаю! Хто нас питатиме?! Ось прийдуть бандерівці — нам буде труба! Кажуть, що вони нас ненавидять, приведуть їх сюди правосєки, то може тебе й не зачеплять, бо твоя мати родом з бандерщини, а що нам, російськомовним, робити? Я нічого не розумію на українській мові, не можу ні писати, ні читати.

— Нічого не розумієш? А якщо скажу, що там, за рогом будинку, саме для тебе залишили мішок з грошима, зрозуміла? — спитала Настя українською.

— Еге ж! — голосно розсміялася Аліса. — Таке хіба що дурень не зрозуміє!

— І ти її добре розумієш. І не треба вдавати, що тобі незрозуміла державна мова.

— Але я хочу розмовляти так, як мені зручніше!

— А тобі хтось забороняв це робити?

— Та ні, — стенула плечима.

— Ось ти як підприємець здаєш звіти до податкової, то якою мовою заповнюєш бланки?

— Звичайно, російською!

— Тобі хтось хоч раз заборонив писати російською?

— Та ні, але стоп! — Аліса нервово закрутилася на стільці. — Згадала! У пенсійному фонді змушують писати своє прізвище українською.

— Тобі важко списати з паспорта своє прізвище? — Настя прискіпливо подивилася в очі подрузі.

— Неважко, але коли прийдуть сюди бандерівці, що я буду робити? Дивись, хто прийшов до влади, — жінка почала перераховувати, тож Насті довелося трохи просвітити подругу, розповівши, хто і звідки родом у нинішній владі. Зробити це було непросто, бо для Аліси Сумщина вже бандерщина. — І хто тебе так нажахав? — запитала Настя.

— Прийди на ринок, послухай, — образилась Аліса. — У мене теж вища освіта, але ти на це не зважаєш. Нехай я дурна, але не може бути придуркуватим весь ринок.

— Не хочу нічого поганого казати про твоїх колег, але хотілося б дізнатися, який приблизно відсоток хоче приєднання до Росії?

— Відсотків вісімдесят, не менше, — впевнено сказала Аліса.

— Ого! — Настя скрушно похитала головою. — Тепер зрозуміла така ненависть до українських вишиванок.

— А до чого тут вишиванки? — округлила очі Аліса.

— Нещодавно ходила на ринок, щоб купити собі домашні капці, — пояснила Настя. — Випадково натрапила на палатку, де молода жіночка торгувала вишиванками. Знаєш, там є і з машинною вишивкою, є з ручною роботою, і вишиті хрестиком, і гладдю, є навіть для немовлят сорочечки. Така краса! Задивилася я й одразу не помітила, що у жіночки сльози на кілочку. «Купують?» — спитала. «Іноді, — відповіла вона, — але частіше запльовують». Я не повірила своїм вухам! Навіщо плювати в своє, українське? Не подобається тобі вишиванка, то не купуй, йди своєю дорогою, ніхто не змушує її купувати чи носити. Але плювати? Дикунство якесь!

• Предыдущая
• 27/117
• Следующая