Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 31

• Предыдущая
• 31/117
• Следующая

— Матусю, моя хороша, — впівголоса говорила жінка крізь сльози, — якби ти знала, як мені тяжко! Іванна нарешті помирилася з Геником, але ж я бачу, що у них напружені стосунки. Якби ти, матусю, була поруч, було б усе інакше. Свекруха мене почала недолюблювати, можливо, навіть і зневажати, а я… Я не можу спокійно слухати, як вона радіє перемогам сепаратистів. Мамо, ти навіть не уявляєш, що у нас коїться. Світ перевернувся догори дриґом. Йде антитерористична операція, гинуть молоді хлопці, а навколо мене стільки бидла, яке радіє з їхніх смертей, обзиваючи справжніх героїв укропами, нациками, фашистами. У мене вже серце тліє від болю. Мамо, ти мене розумієш? Я знаю, що так, бо ти сама мати, у тебе чуйне, вразливе й добре серце. Якби ти була тут, ти плакала б за кожним загиблим юнаком, як за своїм сином. Мамо, так тяжко без тебе!

Настя дала собі волю виговоритися. Вона розповідала про всі події так, ніби мати могла її чути. Розказала про міста, які взяли під свій контроль самопроголошені командири, про жителів Донбасу, яких «ніхто не чує», про масове зараження сепаратизмом та про проголошення ДНР, а потім і ЛНР, про заклики до референдуму.

— Мамо, якби ти була тут, то не впізнала би багатьох своїх знайомих, — продовжила жінка. — У них ніби чорт вселився. Хіба можна ненавидіти рідну землю? Свою країну? Ти мене навчила любити свою землю, і тепер серце крається за її долю. Чому? Мамо, чому люди стали такі злі? Навіщо вбивають одне одного? Ой, мамо, якби ти була поруч, мені було б набагато легше. Можливо, ти б змогла мені розтлумачити, що я зробила не так у вихованні своїх дітей? Де схибила? Чому Іванна радіє, коли передають про вбитих наших солдатів? Відкрито вона про це не говорить, але ж я не сліпа, бачу, як вона аж підстрибує від радощів. Геник зовсім не такий. Він чутливий, вразливий, такий, як ми з тобою, мамо. Я ж однаково виховувала дітей, а вони тепер ніби вороги. Скажи мені, мамо, як жити далі? — тужила жінка, не помічаючи, що тихий вечір уже зазирнув у вікно і розклав тіні по кімнаті.

Зморена, виснажена жінка поклала мамину хустку під голову, натягла на себе плед. Повний місяць завис у темному небі, зазирнув у вікно, де недвижимо лежала згорьована гарна жінка, по-дитячому згорнувшись калачиком…

Вранці весняне сонце впустило свої промені у вікно хати і веселий сонячний зайчик застрибав по кімнаті, віддзеркалившись від люстерка на столі. Настя прокинулася, глянула на годинник. «Господині твоєї нема, а ти все цокаєш», — подумки звернулася до нього. Вона обережно відсунула вбік Барсика, який не оминув нагоди підлізти до сонної жінки й розвалитися поруч. Кіт потягнувся, смачно позіхнув, задоволено замуркотів. Настя нагодувала кота й поспішила повернутися додому. Потрібно було знайти вільну хвилинку, щоб допомогти свекрусі на дачі, бо вже бурчить, що повна хата людей, а допомагати нікому. З тієї дачі зиску мало — земля піщана, скільки не лий води — все мало, але свекруха звикла в ній довбатися, щось та й зберуть по осені. Може, відправити на вихідні Іванну? Нехай би розвіялася, а то сидить вдома перед комп’ютером, де нема реального життя. Іноді виходить кудись з подружками, і то ненадовго. Інші матері мріють про таких доньок-домосідок, а Настя хвилювалася. У матері викликала тривогу така замкнутість молодої дівчини, яка не мала хлопця і, здавалося, не хоче його мати. Спробувала поговорити, відповідь майже завжди одна: «Усі вони козли, без них спокійніше». Можна здогадатися, що дівчину образив обранець, але Іванна вперто не хотіла ділитися своєю проблемою з матір’ю. Тож після кількох невдалих спроб викликати доньку на відвертість Настя вирішила почекати, поки переболить.

Валентина Петрівна вже була на городі, тож Настя не прощаючись пішла на маршрутку. На блокпосту перед містом автобус зупинили ополченці. У салон зайшов кремезний чоловік неслов’янської зовнішності — чорна густа борода, темні очі, смаглявий.

— Дакумент, пжалусьта, готовим, — наказав пасажирам і перекинув автомат через плече.

Усі пасажири притихли, мов миші, опустили очі, щоб не піймати на собі нахабний зухвалий погляд. Настя відчула приниження, ніби вона не у своїй країні, не на своїй землі. Було відчуття раба, якого поневолили, і тепер він не має права навіть поглянути на свого господаря, щоб не накликати на себе гнів. Люди мовчки, не роблячи різких рухів, повільно діставали паспорти, у відкритому вигляді подавали на перевірку. Чоловік зі зброєю повернув Насті паспорт, зупинився біля жінки, яка сиділа в одному ряду з нею, напевно, разом із донькою, білявою дівчинкою-підлітком, — саме вона стала об’єктом пильного погляду бородатого.

— Толко шестнадцать лєт? — здивовано сказав він. — А такой взрослый красивий дєвушка! Аткрой сюмочку, — наказав.

Боковим зором Настя бачила, як бідне дівча зі страху зіщулилося, притислося до матері.

— О! Тампакс! — раптом зареготів чоловік.

Ніхто не підвів погляд, а перелякана дівчина вмить почервоніла.

— Не бойся, дєвочка, — сказав чоловік, повертаючи їй сумочку, — у меня тоже єсть такой дочка, — він погладив її волосся, від чого дівчина здригнулася, а мати обняла її за плечі, намагаючись захистити. — Яблачко можна? — почувся його голос десь позаду, й без відповіді почулося хрумкотіння. «Щоб ти подавився!» — подумки побажала йому Настя.

— Єзжай! — дав команду водієві бородатий і вийшов з салону.

Автобус рушив. До автостанції пасажири їхали мовчки, тільки тихо схлипувала дівчина, давлячись слізьми. Коли всі вийшли з салону, Настя не втрималася, підійшла до дівчинки. Та вже не плакала, лише шмигала носом.

— Не переймайся ти так, — сказала, щоб заспокоїти білявку, — вони тут ненадовго. Потерпи трішки, незабаром наші війська підійдуть і поженуть цих дядьків зі зброєю на їхню історичну батьківщину.

— Хто підійде?! — аж підскочила на місці мати дівчини. — Бендери прийдуть? Не дочекаєтесь! — кричала вона, бризкаючи слиною. — То наші захисники! Як ви смієте?!

— Захисники? — у Насті округлилися очі. — Від кого нас потрібно захищати? Вас хтось ображав? Чи так, як тільки-но, принижував?

— Вони захищають нашу землю, землю моїх дідів!

— Від кого?

— Щоб не приїхали сюди правосєки та западенці, які сидять без роботи, а ми всіх їх годуємо! Перестанемо їх годувати, тоді заживемо, як люди! А ви мені тут розказуєте!

— Хто вона така? — запитав чоловік, напевно, знайомий жінки. — Що їй від вас потрібно?

— Може, заїжджа бендерівка, — відповіла жінка, — хоча й розмовляє по-нашому.

— Йди своєю дорогою, — сказав чоловік Насті, — поки я тобі пику не набив.

— За що? — Настя стенула плечима й навіть посміхнулася. — Вам сподобалось, як дівчинку принизили? Чи вам подобається, коли копирсаються у ваших сумках чужинці?

— Які вони чужинці? Вони наші захисники! Люди приїхали добровільно, щоб нам допомагати, бо розуміють, що тут живуть працьовиті люди, а отримують копійки, — розпинався дядько.

— То найманці, які прийшли вбивати наших людей на нашій землі, — сказала Настя спокійно, — і не за «спасибі», а за гроші.

— Провокаторша! — закричала жінка. — Люди, вона заслана! — кричала несамовито, тикаючи в бік Насті пальцем.

Почали підходити люди, і у Насті був лише один вихід — рятуватися якнайшвидше, тому вона швидко зробила ривок убік, щоб заскочити в таксі. Водій одразу від’їхав від місця пригоди.

— Що там у вас трапилося? — запитав він.

Ще не оговтавшись від гіркого досвіду, Настя відповіла:

— Пусте! Місце в автобусі не поділили.

— Бува, — посміхнувся таксист.

Вдома Настя одразу ж пішла до ванної кімнати. Вона пустила гарячу воду і довго стояла під душем. Теплі струмочки води стікали по тілу, змиваючи бруд ненависті земляків, їх озлобленості та невігластва, заспокоювали розбурхані емоції. Їй довго не хотілося виходити з-під душу, ніби з водою у зливну трубу можуть витекти неприємні спогади про бороданя в автобусі. Вода зробила своє діло — Насті стало легше на душі. Вона розтерла тіло м’яким рушником, накинула теплий халат і лише тоді пішла на звук працюючого телевізора до кімнати сина.

• Предыдущая
• 31/117
• Следующая