Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 36

• Предыдущая
• 36/117
• Следующая

— Я був патріотом і ним залишуся! — різко відповів Костя. — Я б і зараз полетів в Україну і безкоштовно кидав би бомби на Карачун, аж поки стер би з лиця землі усю гору разом з укропами! — зі злом кинув наостанок.

— Добрячий з тебе патріот, «справжній», — почув у відповідь іронічне. — Краще вже прилетів би на Батьківщину і кинув кілька бомб на Воронянське кладовище[7]. Чому б і ні? Зрівняв би з землею могили своїх предків, свого дідуся, прабабусі, прадіда. І пишався б тим, що ти росіянин!

Настя відімкнула телефон, нездатна слухати далі Костину маячню. Чомусь так розхвилювалася, аж тремтіли пальці. Вона попила чаю з мелісою — не допомагає. Розмова з чоловіковим братом так її розізлила, що не було сил стримати збудження. Щоб заспокоїтися, потрібно щось робити. Настя дістала тарілки, зібравшись навести лад у шафі.

Події останніх місяців вибили зі звичної колії життя. Ранок починався з перегляду новин, телевізор не вимикався цілий день, і знову новини до пізньої ночі. І з кожною хвилиною — відчуття небезпеки, яке висить дамокловим мечем.

Ні на що не піднімалися руки, і здавалося, окрім неї, нікому нема діла до того, що квартира поступово обростає брудом. Кожен із членів родини щось прибирав на своїй малій території, але то було окозамилювання, коли прибрано посеред кімнати, а у шафах ніби торнадо пронеслося, залишивши на меблях та підвіконнях шар пилу. Настя дістала тарілки з масними плямами та чашки зі слідами чаювання, взялася чистити посуд. Щіточкою терла чашки нервово, ніби намагаючись зчистити разом з коричневим нальотом від чаю та кави весь бруд, який останнім часом з’явився не лише на посуді та меблях, а й у відносинах поміж ними.

Чому так сталося в родині, де нещодавно панували мир та злагода? Чому всі стали такі нервові та збуджені? Кажуть, що спільне горе людей єднає, то чому, коли стало неспокійно в країні, спокій покинув їхню родину? Іванна взагалі не хоче ні з ким спілкуватися після сварки з братом. Дівчина ніби є вдома, і в той самий час вона, як той кіт, що гуляє сам по собі. Ображається за те, що довелося переселитися до кімнати бабусі? Можна трохи потерпіти, син збирається влітку перейти жити на квартиру, яку знімають разом із Оксанкою. Геннадій мало буває вдома, але і тоді вони майже не розмовляють з батьком, хоча поміж ними не пробігала чорна кішка. У свекрухи на мітингах геть знесло дах, вона нікого не чує, окрім ораторів під чужими прапорами. Дивиться на всіх домашніх так, ніби навколо одні дурні, лише вона розумна.

З чоловіком Настя завжди знаходила спільну мову, хоча інтереси вони мали різні. Зараз із ним можна говорити лише про роботу, бо події в країні його «дратують, і все». Настя намагалася стримано з ним поговорити, щоб зрозуміти, як можна спокійно ставитися до того, що твориться в країні, у їхній рідній державі, де ллється кров молодих хлопців-захисників, однолітків їхнього сина, — все марно. Чоловік ніби відмежувався стіною від усього, що відбувається навколо, лише кілька разів сказав: «Я не хочу знати, як ділять між собою владу олігархи за сценарієм Америки, і мені байдуже, хто кого вбиває, мені потрібна робота й зарплата, а інше мене не обходить». Повна байдужість. Звідки вона в нього? Виходить, що не знала Настя свого чоловіка, помилково сприймаючи його звичайну бездушність і байдужість за спокійність та врівноваженість. Нещодавно їх на роботі поставили в різні зміни, тож Настя в душі пораділа, що вони будуть менше бачитися. Коли таке було? Ніколи. Зазвичай вони були завжди і всюди разом — на роботі, вдома, у відпустці, на дачі, в селі.

Іноді емоції та враження переповнюють настільки, що хочеться одразу з кимось поговорити, а виявляється — нема з ким. Так не можна жити далі. Щось потрібно робити. Але що? Поговорити з подругою? Можливо, Аліска щось порадить. Вона завжди знаходила слова втіхи та розради.

Настя, затиснувши мобільник між плечем і вухом, подзвонила Алісі.

— Привіт, сонце! — та одразу озвалася в слухавці.

— Вітаю. А ти чому така весела? — поцікавилася Настя.

— Є надія на вирішення нашої проблеми з кредитом! — радісно сповістила подруга.

— О! Вітаю! Суд прийняв рішення на вашу користь?

— Ага! Від наших судів дочекаєшся! Тим більше, коли мова йде про банк Коломойського, де все наперед проплачено.

— Тоді що? Ти можеш пояснити?

— У Криму всі боржники «Приватбанку» звільнені від зобов’язань по кредитах — так сказав Путін.

— А ти яким боком до цього?

— Референдум! Незабаром проголосуємо — і ми теж будемо в Росії! І тоді я чхала на кредит! — не стримуючи радості, сповістила Аліса.

— Ти вважаєш, що ми потрібні Росії?! Аліско, не дратуй мене, повторення кримського сценарію не буде. Невже тобі не зрозуміло? Йде АТО, в якій гинуть наші солдати, відстоюючи свою землю, — вже з цього можна зробити висновок, що більше ні метра ворогові не віддадуть.

— Ось побачиш, проголосуємо на референдумі — і Путін нас забере до складу Росії.

— Якщо проголосуєте, то він одразу ж введе війська на нашу землю і буде війна. Нехай ти не лазиш по Інтернету, але ж телевізор дивишся, слухаєш, що там говорять?

— Брехня з усіх боків. Нікому не вірю.

— Тоді сама повинна розуміти, що не можна діяти за сценарієм, який розроблений керівником сусідньої держави. Невже незрозуміло, кому і навіщо потрібний цей псевдореферендум? — вже не стримуючи роздратування, сказала Настя. — Якщо навіть він відбудеться, то його ніхто не визнає. Аліско, ти ж розумна жінка!

— Нехай я дурна, як чіп, — невдоволено мовила подруга, — не читаю Інтернет, бо комп’ютер один на всю родину, нічого не розумію в політиці. Тоді поясни мені: на ринку всі теж дурні? Бо ми всі підемо голосувати, розуміючи, що краще вже жити в Росії з великими зарплатами і пенсіями, ніж ходити рабами під київською хунтою з голими задами!

— Здається, що ми говоримо і не чуємо одна одну, — не стримувала хвилювання Настя. — Я тобі про Хому, а ти мені про Ярему. Скажи, чи правда весь ринок піде голосувати?

— Не підуть лише одиниці, бо вони ще не розуміють переваги життя в Росії, — відсапавшись, уже спокійніше сказала Аліса і додала: — Або ті, у кого нема кредитів.

— Ти готова за звільнення від ярма кредиту продати свою Батьківщину?

— Прошу тебе, Насте, не починай мене закликати до патріотизму! Була б ти на моєму місці, то й рідного батька продала б. А я нікого не продаю, просто віддам свій голос за приєднання до багатої і сильної країни. Що в цьому поганого?

— Ти так нічого й не зрозуміла, — зітхнула Настя. — Алісо, прошу тебе, не ходи на референдум, бо прийде час, коли ти будеш шкодувати, але буде пізно.

— І не вмовляй. Я вже зробила свій вибір.

— Не можу повірити, що чую таке від тебе, — Настя помовчала і вирішила крити козирем: — Алісо, моя люба подружко, якщо ти підеш, то я перестану з тобою спілкуватися.

У відповідь Аліса голосно розсміялася. Настя терпляче вислухала регіт у слухавці.

— Куди ти дінешся від мене?! Ми були багато років разом і надалі будемо. Я ж тебе люблю!

— Я тебе також, — відповіла Настя, — але розлюблю, якщо попрешся на голосування.

— А чому це ти вказуєш усім, що їм робити? — голос свекрухи, що ввійшла непомітно, злякав Настю. Тарілка вислизнула з її рук, впала на підлогу й розбилася на друзки.

— Бувай! — кинула в слухавку і вимкнула телефон.

— Бач, моду взяла всім наказувати! — обурювалася свекруха. — То мені не можна ходити на мітинги комуністів, то Семенівна не така, а тепер вже й подрузі заборони понавиписувала!

— Мамо, ви не з тієї ноги встали? — сказала спокійно Настя й заходилася збирати уламки тарілки.

— Ще й розгепала мою улюблену тарілку! — не вгамовувалася свекруха. — Тепер таких уже не купиш! Глибока, зручна…

— Я зараз піду й куплю таку саму, — чітко карбуючи слова, промовила жінка.

— Де ти її візьмеш?! Кажу ж тобі, що таких уже не роблять, — невдоволено бубоніла стара.

• Предыдущая
• 36/117
• Следующая