Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 41

• Предыдущая
• 41/117
• Следующая

— А без ліричних відступів можна? — нетерпляче перебила її Настя.

— Ага. Аллочка пішла до подружки, а та дівчинка — донька якогось місцевого бізнесмена, навчається в одному класі з моєю кицею. Зустрітися домовилися о п’ятій, Аллочка прийшла, а двері ніхто не відчиняє, тож вона не стала їй телефонувати на мобільник, образилася й пішла додому. Виходить з будинку, а це в кінці вулиці Гагаріна, і раптом біля неї різко гальмує легковик, вискакують двоє чоловіків у масках і вмить затягують мою дитину… — У Аліси знову посипалися по щоках великі горошини сліз. — Мою дитину затягують в автівку і кудись везуть.

— Який жах! — сплеснула руками Настя.

— Дорогою питають, як її звати, як прізвище, — продовжила Аліса, — коли вона відповіла їм, почали поміж собою говорити, що, мовляв, не те дівча. Вони спитали, чи знає вона Олесю, й прізвище назвали. Звичайно, Алла знала, бо саме до неї ходила. Викрадачі почали матюкатися та сваритися, обвинувачуючи одне одного. І поїхали вони на шосе Будівельників у бік Луганська, а ти ж знаєш, що там одразу за містом починається ліс. А потім почали розмірковувати, що робити з моєю дитиною.

— І що далі?

— З розмови Алла зрозуміла, що вони хотіли вимагати від батьків Олесі викуп за доньку, але помилилися. Моя дитина, до смерті налякана, відчула жахливу небезпеку, коли виїхали за місто. Тоді вона відчинила дверцята й на ходу вистрибнула з машини.

— Це ж так небезпечно!

— Ще б пак! Вона впала, добре що не на асфальт, скотилася в кювет, підхопилася й тікати!

— Не наздоганяли?

— Доки автівка пригальмувала, Алла вже бігла до автозаправки, що на виїзді з міста. Там стояло кілька машин, то вони не ризикнули бігти за нею при свідках. Звідти люди викликали міліцію, донька зателефонувала мені, я одразу туди на таксі, а вона, бідненька, тремтить уся, зуби цокотять, слова не може сказати, коліна й руки в крові. Фух! — Аліса витерла хустинкою очі.

— Номери не запам’ятала дівчинка? Не затримали їх?

— Доки писали протоколи, знайшли порожню й спалену вщент автівку, вже у Новоайдарському районі, десь поблизу Смолянинового. Уявляєш, за півгодини після того, як Алла втекла, знайшли машину. Шкода, що ті гади встигли спалити її та знищити всі докази.

— Як зараз Алла?

— Уже нормально. Викликала «швидку», приїхали, обробили рани, вкололи заспокійливе і снодійне. Я її чаєм напоїла, вона й заснула. А мене саму так колотило, що й мені довелося робити укол, — Аліса тяжко зітхнула.

— Де твої чоловіки? — спитала Настя.

— Іван, роззява, забув удома мобільник, а чоловік ще й досі у міліції. Я знаю, що ти хворієш, але я не могла бути вдома сама.

— Пусте, не переймайся, — сказала Настя, — головне, що все обійшлося, могло бути гірше.

— Я з розуму зійшла, якби з нею щось трапилося, вона ж зовсім дитина, лише шістнадцять років, — бідкалася Аліса.

— А що правоохоронці? Когось підозрюють?

— Менти? — гірко посміхнулась жінка. — Впевнена, що нікого не знайдуть. Вони одразу почали закидати натяки, щоб не писали заяви, мовляв, усе ж обійшлося, до того ж мали викрасти не вашу доньку.

— Але ж скоєно злочин, вони повинні реагувати! — обурилася Настя.

— Вони багато чого повинні робити, але ходять на роботу, щоб отримувати зарплату, — зітхнула Аліса, — ото й уся їх робота. У нас уже давно міліції нема. Я в їхню кухню не вхожа, але недарма кажуть, що притони та торгівля наркотиками вже давно кришуються ментами, а диму без вогню, як відомо, не буває. Якщо всі навколо знають, де, в якому місці чи за якою адресою продають наркотики, то міліція знає й поготів. Скажеш, не так?

— Так, чула краєм вуха від хлопців, де можна вільно купити наркотики, — підтвердила Настя, — тож, виходить, не є великим секретом. Самогоном торгують під магазинами не криючись роками одні й ті ж торгаші. Сидять днями без вихідних, покладуть перед собою то зелень, то банку меду — не підкопаєшся, а поруч сумка з пляшками. Керівники в міліції змінюються, а торговці самогоном ті ж самі. Ось я, наприклад, прийду з самогоном, сяду поруч з ними. Що буде?

— По-перше, тобі пику наб’ють і скажуть, що так і було, — Аліса сумно посміхнулася, — по-друге, одразу підійде дільничний інспектор і тебе заберуть у відділок.

— Ось і я про те! Платять данину так само, як і торговці наркотиками. А міліції байдуже, що гине молодь. Раніше використаних шприців майже не було видно, а тепер щодня повний під’їзд, на кожному вікні щоранку їх купа.

— У нас таке саме, — промовила Аліса.

Скрипнули вхідні двері — повернувся чоловік Аліси. З виразу обличчя було помітно, що Андрій дуже засмучений та схвильований.

— Що там? — кинулася йому назустріч Аліса.

Для початку чоловік смачно виматюкав правоохоронців, потім розповів, що почали на нього тиснути, щоб не писав заяву, бо їм не потрібний ще один «висяк». Коли він відмовився, почали казати, що доведеться привести свідків, які дадуть свідчення, нібито Алла була знайома з тими чоловіками, неодноразово каталася з ними на машині, фліртувала і відпочивала з ними, а потім посварилася й вирішила їх обмовити.

— Навіть залякали, що подадуть заяву про наклеп, — закінчив чоловік.

— Наволочі! — Аліса знову невтішно розплакалася. — Хай вони згорять у пеклі разом із заявою!

— Що хочеш кажи мені, — чоловік звернувся до дружини, — але я нічого не став писати, покрив їх матами, розвернувся й пішов геть.

Довелося Насті затриматися в подруги до вечора, щоб заспокоїти Алісу. Повернулася додому на ватяних ногах — знову висока температура, лихоманка й слабкість. Настя прийняла ліки, попила чаю, їсти не хотілося. Ввімкнула телевізор і під його бубоніння задрімала.

Прокинулася, коли до неї зайшов Геннадій. Про пригоду розповідати не довелося — він усе дізнався від Івана. Син розповів, що вночі невідомі закидали коктейлями Молотова приміщення штабу міської організації партії «Батьківщина», але надзвичайникам вдалося вчасно загасити пожежу.

— Є ще одна новина, — сказав Геннадій, — не дуже втішна. Я не хотів тобі розповідати…

— Розповідай, коли почав.

— Увечері забирав Оксанку від подружки, — почав син, — йшли ми по Лисичанській вулиці повз офіс комуністів. На власні очі бачив, як до офісу заносили зброю, багато зброї.

— Який жах! Потрібно сповістити правоохоронців. Ні, стій, не можна! Потрібно щось придумати, — Настя розхвилювалася.

— Не потрібно, — син поспішив її заспокоїти, — я вже телефонував.

— Зі свого мобільного?!

— Мамо, твій син не зовсім телепень, — посміхнувся Геннадій. — Назустріч ішов якийсь п’яненький дядечко, я попросив телефон і подзвонив до міліції. Виявляється, що не я один пильний громадянин. Мені подякували і сказали, що вже отримали кілька таких повідомлень і негайно вживуть заходи.

— Подивимося які, — Настя з полегшенням зітхнула.

Наступного дня на місцевому сайті з’явилося повідомлення про те, що були дзвінки з інформацією про те, що в офіс КПУ була завезена велика кількість зброї. За словами начальника міськвідділу міліції, дана інформація була перевірена і ніякої зброї в офісі не виявили. Проте він не заперечував, що у мешканців міста таки є на руках зброя, яку було захоплено в приміщенні луганської СБУ. Також вказувалося, що частину зброї вже вилучено і робота проводитиметься надалі.

— Виходить, що міліція служить не народу України, а партії комуністів, — сумно констатувала Настя.

Цілий день Геннадій приймав та виконував замовлення, а коли порахував зароблені кошти, не зрадів. Усі замовлення були по місту: перевозив то телевізор по кварталу, то шафу, то холодильник, то кілька мішків цементу, і все на близьку відстань. А з таких замовлень невеликий зиск. До того ж випала нагода купити дешевше пальне, ніж на АЗС, тож на вечір із заробітку лишився дріб’язок. Знову Оксанка буде бурчати, що днями вдома не буває і заробіток нікудишній. Взагалі, останнім часом вона почала дратувати Гену своїми вимогами. Їх небагато. Перша — ідеальна чистота, друга — бути з нею поруч і завжди допомагати, третя — приносити додому вдосталь грошей. Ні, скоріше, її третя вимога на першому місці.

• Предыдущая
• 41/117
• Следующая