Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 48

• Предыдущая
• 48/117
• Следующая

— Що будеш робити? — поцікавився Льоня.

— Влаштувався на фірму «Джерельце» розвозити бутильовану очищену воду, — пояснив юнак.

— Зачекай, — насупив лоба Геннадій, — наскільки мені відомо, фірма належить одному з місцевих депутатів, який матеріально підтримує сепаратистів. Чи я помиляюся?

— Мене не цікавить, кого підтримує власник фірми, — втупивши погляд у порожню чашку, глухо промовив Никон, — мені обіцяють гарну зарплату, тож я погодився.

— І на ворожі блокпости будеш возити свіженьку водичку? — не приховуючи невдоволення, спитав Геннадій.

— Робоча конячка буде робити те, що накаже господар, — ухилився від прямої відповіді Никон.

— Тобто тобі байдуже, на кого працювати і кого напувати водою? — не міг вгамуватися Геннадій.

— Друже, — Никон подивився прямо йому у вічі, — життя така непередбачувана річ. Іноді таке з нами може утнути… Утім, час розставляє все по своїх місцях і відкривається істина.

— Я розумію, що тебе пробило на філософію, — невдоволено промовив Геннадій, — але мені зараз не до цього.

— Рано чи пізно все таємне стає явним, — Нік не підвів погляду.

На мить Гені здалося, що Никон щось недоговорює, що в його словах є прихований зміст, але розчарування в поглядах друга затьмарило його розум. Він уже ладен був засипати друга обвинуваченнями, але не встиг. Нік швидко розпрощався й пішов. За столом надовго зависла німота.

— Я, напевно, піду, — тихо мовила Уля.

— Я проведу тебе, — сказав Геннадій.

— Дякую. Не треба.

За столом залишився Льоня. Геннадій був упевнений, що саме Льоня ніколи його не підведе, з ним можна піти хоч на край світу. Втім, не варто поспішати з висновками, бо можна помилитися, як, наприклад, з Никоном.

Того ранку Настя прокинулася в тривозі: знову наснилося якесь жахіття. На душі було неспокійно, здавалося, що нервове напруження зависло в самому повітрі незримою небезпекою. «Щось трапиться лихе», — мимоволі майнула думка, поки вмивалася.

Вона поставила чайник на плиту, вийшла на балкон. Зліва, як завжди, небо раділо сонцю, яке вже викотилося в небо. Настя закурила, замилувавшись народженням нового дня. Втім, і ця мирна картина її не заспокоїла. Сонце здавалося надто рожевим, навіть червоним, а над ним — тонка стрічка білої хмари серед ясного неба, яка намагалася перекреслити день народження нового дня, двадцять другого травня. «Чи з мамою щось трапилося? — лізли в голову тривожні думки. — Чи лихо чекає когось із рідних? Чи Іванна попала у біду, живучи у нової подруги? Потрібно негайно їй зателефонувати!»

Подивилася на екран мобільника, було ще рано дзвонити, нехай поспить донька. І чому так стривожилася? День такий же, як і вчорашній, місто потроху прокидається, вже проторохтів старий тролейбус, побігли перші маршрутки, зашурхотіли по асфальту шинами легковики, навпроти відчинилися автоматичні металеві ворота, впускаючи машину сміттєвоза. Усе, як завжди, тож геть тривоги — і день буде вдалим.

Настя вийшла на зупинку, де вже кілька співробітників чекали на автобус «Сканія». Незмінний водій, ім’я якого, напевно, ніхто не знав, бо всі поважно звали його Петровичем, незабаром пригальмує, відчиняться дверцята, і він усміхнеться: «Вітаю! Прошу!» Водій мешкав у Рубіжному і мав власний новенький автобус, який орендувало підприємство для підвезення працівників до місця роботи. Щоранку Петрович збирав людей на кількох зупинках у Рубіжному, потім — у Сєвєродонецьку, щоб відвезти їх комфортабельним автобусом аж на кінець Лисичанська, де розлігся на кілька кілометрів нафтопереробний завод. Жодного разу Петрович не сказав людям лихого слова і не спізнився за будь-якої погоди.

Утім, сьогодні люди на зупинці почали звіряти годинники — не вірилося, що Петрович може так запізнюватися. Пішли тихі розмови про те, що автобус, як будь-яка техніка, може зламатися. Чоловіки, щоби скоротати час чекання, розповіли кілька історій із власного досвіду, коли техніка підводила у найнезручніший момент. Минуло півгодини, а «Сканія» Петровича так і не забіліла на вулиці. Хтось зателефонував знайомому на іншу зупинку, де працівників збирав інший автобус — вони також ще чекали транспорт. За двадцять хвилин по тому натовп одночасно полегшено видихнув: «Нарешті!»

«Сканія» пригальмувала на звичному місці, але дверцята не відчинилися. Петрович вийшов до людей, привітався і вперше не всміхнувся.

— Справи, скажу вам, у нас не дуже, — сказав чоловік. Він зняв картуза, почухав потилицю. — Сьогодні не їдемо на роботу.

Якийсь час людям знадобився, щоб осмислити почуте.

— Телефонуйте керівництву, вам усе пояснять.

Настя зателефонувала на завод, начальник зміни підтвердив слова водія.

— Передайте усім, що від сьогодні на роботу не виходимо до особливого розпорядження, — почула вона у слухавці. — З чим пов’язано? З бойовими діями навколо міст. Усім бути вдома і чекати на дзвінок. Скільки часу — ніхто не знає.

Настя переповіла почуте і попросила всіх обдзвонити.

— Петровичу, хоч ти можеш пояснити, що відбувається? — запитав хтось із чоловіків.

— Хрінові справи, — промовив Петрович. — Виїхав з гаража, забрав людей з Рубіжного, а тут за містом виходять на дорогу ополченці з автоматами за плечима, показують «зупиняйся!». Я пригальмував, вони заходять в салон, як у свою хату, наказують людям вийти і розходитися по домівках. Звичайно, що ніхто їм не перечив, бо, що ти скажеш, коли на тебе направлене дуло автомата? — розповідав водій. — А я, грішним ділом, вже подумав, що мені кінець, — зітхнув чоловік. — Мені наказали їхати з ними. Забрали з одного місця чоловіків тридцять, всі у камуфляжі, у кожного через плече автомат, на грудях — «георгіївські» стрічки, у декого обличчя сховане під маскою, повіз їх в інше місце. А тут стрілянина почалася, то там автомати строчать, то десь бахкає. Люди добрі, їду й думаю, що згине ваш Петрович зрадником, ніхто й словом добрим не згадає! Але ж ні, їхній командир комусь зателефонував і наказав не стріляти по «Сканії», мовляв, ще почнете своїх бити. Наказали мені висадити їх на Томашівському мосту й відпустили. Тож я одразу зателефонував керівництву, мені наказали людей на роботу не везти.

— Напрацювалися! — зітхнула Настя. — Багато їх там?

— Сепарів? Скажу вам, немало, — відповів чоловік, — і техніку за деревами бачив, і пушка якась виглядала. Отак-от!

Люди трохи погомоніли й почали розходитися по домівках. Коли Настя повернулася додому, чоловік уже прокинувся і снідав разом зі свекрухою.

— Що трапилося? — стривожився Валерій.

Настя зняла куртку, дістала з пакета тормозок, поставила банки з їжею в холодильник.

— Кінець роботі, — сказала вона й усе розповіла.

— Ну що тут поробиш, — стенув плечима Валерій, — це ненадовго. Незабаром усе утрясеться й знову будемо працювати.

— Сумніваюся.

Настя хотіла подзвонити доньці, але та сама прибігла додому.

— Чули, що коїться? — спитала вона збуджено.

— Що ти маєш на увазі? — уточнила Настя.

— Десь стріляють, там літає гелікоптер, у місто понаїхали ополченці!

— Ти так розповідаєш, ніби радієш, — зауважила Настя.

— Мамо, та чи плакати мені тепер? — посміхнулася Іванна. — Я ось чого забігла. Мені потрібні кишенькові гроші.

— Два дні тому я тобі дав сто гривень, — протираючи очі кулаками, сказав Геннадій, який уже прокинувся і стояв, підпираючи одвірок.

— Сто гривень! — хмикнула дівчина. — Чи й не гроші у наш час!

— Навіщо тобі гроші? — поцікавилася Настя.

— Я вже сказала: на кишенькові витрати.

— Іванно, досить обтирати чужі кутки, — сказала Настя, — повертайся додому, бо сама бачиш — стає неспокійно. До того ж удома є що їсти, голодна не будеш.

— Мені потрібні гроші, — наполегливо повторила дівчина. В її очах з’явився незнайомий блиск. — Я не сказала, що хочу їсти.

— Іванно, від сьогодні ми з батьком не будемо працювати, — спокійно пояснила Настя. — Ще невідомо, скільки доведеться сидіти вдома. У мене на картці залишилося п’ятсот гривень, а в батька — на сотню більше. Уяви, що ми будемо робити за тиждень. Навіщо тобі зараз гроші?

• Предыдущая
• 48/117
• Следующая