Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 51

• Предыдущая
• 51/117
• Следующая

Настя дістала із заднього сидіння свою сумочку, перевірила, чи на місці гаманець, почала складати пакети. Позаду неї припаркувалося авто. Вона боковим зором помітила, як водій вийшов з автомобіля і рушив в «Абсолют». Настя почула, що відчинилися передні дверцята, і відчула на собі чийсь погляд. Вона повернулася й побачила спочатку дуло автомата, направлене в її бік, а потім молодого чоловіка в камуфляжі. Настя була не ляклива, але завмерла, втупившись очима в круглий отвір дула, направленого на неї. Кожна нервова клітинка всередині неї здригнулася і завмерла, а по спині пробіг холод страху. З тієї круглої дірочки віяло холодом смерті, з неї будь-якої миті могла вилетіти металева куля у кілька грамів, яка здатна відібрати найдорожче у людини — її життя. Так, саме холодом віяло від автомата, який тримав чоловік.

Трохи отямившись від страху, який скував по руках і ногах, Настя знайшла в собі сили відірвати погляд від смертоносного металу і подивитися на його власника. То був ще молодий чоловік. На його обличчі — нахабна зверхність, ніби перед ним не така ж, як він, людина, а нікчемна істота, яка тремтить від страху, яку можна залякати зброєю або навіть позбавити життя. «Вона — ніхто, я — господар становища», — говорила його посмішка. Настя насилу відірвала погляд від хамовитої пики, тихо зачинила дверцята, боячись гахнути ними, сполохати людину зі зброєю і отримати ні за що кулю в потилицю, і поволі пішла геть. Ноги стали неслухняними, руки тремтіли, і від того пакети, які вона не встигла покласти в сумочку, тріпотіли, як на вітрі. Відійшовши на безпечну відстань, вона озирнулася. До автівки вже повертався водій із блоком цигарок у руках. Настя швидко пішла через дорогу і, коли зайшла до «Сільпо», відчула, що ноги почали її слухатися, хоча в колінах ще тремтіли. Вона зробила закупи, розрахувалася на касі, підійшла до столика, щоб перекласти продукти в пакети. Неподалік неї була колона, на ній — дві прозорі скриньки.

Поки складала продукти, помітила, як до однієї скриньки постійно підходили покупці й кидали в неї гроші, а до другої ніхто не поклав і копійки. Обвішавшись важкими пакетами, Настя підійшла ближче до скриньки, яка була вщент наповнена купюрами. «Пожертви для армії ополченців» — прочитала вона і побачила, як бабця підійшла до скриньки, перехрестила її й засунула туди стогривневу купюру. Біля іншої, порожньої скриньки — фотографія малюка і прохання батьків допомогти зібрати кошти на операцію по заміні спинного мозку дитини. Настя зітхнула, поставила на стіл пакети, дістала з гаманця п’ятдесят гривень і вкинула в порожню скриньку. «Господи, що робиться? — думала вона, йдучи до машини. — Що сталося з людьми? Вони ладні віддати останні гроші зрадникам, бандитам, окупантам, але не готові врятувати життя немовляті».

— Нарешті ми всі зібралися разом! — радісно мовила Настя, коли приготування було закінчено.

— Мамо, тато, бабуньо! — Геннадій дістав коробку. — Це від мене та Оксанки вам подарунок.

— Що це? — спитала Настя.

— Знаю, що ти давно мріяла про хороший блендер, тож ти тепер його маєш.

Настя подякувала, поцілувала сина в щічку.

— А це від мене вам усім! — сказала Іванна, віддаючи матері запаковані в прозорий папір чашки. — Знаю, що у нас чашки мають здатність швидко розбиватися, тож вирішила, що згодяться.

— Тепер можна бити скільки завгодно? — пожартувала бабця. — Твоя мати робить це залюбки!

— Мамо! — подивився на неї Валерій з осудом.

— А це, Настю, тобі від мене особисто! — свекруха вручила новеньку каструлю. — У твоєї улюбленої відпала ручка, тож я купила точнісінько таку!

— Дякую вам, мамо, — сказала Настя.

— Ти не ображайся на мене, коли зачепила лихим словом, — продовжила свекруха, — я не зі злоби, ти ж знаєш, що я тебе люблю.

— Я вас також усіх люблю, — підтвердила Настя, — і дуже рада, що ми знову зібралися разом за сімейним столом у день нашого професійного свята. Валерику, відкорковуй шампанське, будемо святкувати.

— А я вас усіх разом сфоткаю! — Геник пішов за фотоапаратом.

Кілька фотоспалахів — і всі заходилися куштувати страви. Настя нетямилася від щастя. Здавалося, що всі її тривоги надумані, створені уявою від нервового напруження, що все добре, родина разом, усі усміхнені та щасливі — все, як раніше, як завжди. Свекруха, яка свого часу вдосталь не мала змоги наїстися олів’є і вважала, що свято не може настати без нього, із задоволенням їла салат своєї молодості. Геник уподобав салат із курячої грудки з ананасами — йому потрібно дотримуватися дієти. Валерій із задоволенням смакує котлети з картопляним пюре, а Іванна за обидві щоки наминає смажені свинячі реберця.

— Чебурек, — звертається до неї усміхнений Геник, — залиш кісточки собачкам.

— Обійдуться! — сміється Іванна.

Усе добре! Головне, що родина знову разом, а все решта — другорядне. Коли всі будуть ось так разом, буде легше здолати життєві негаразди. Настя не помічає, що перед нею порожня тарілка, вона постійно пропонує скуштувати то одне, то інше і насолоджується миттєвістю сімейного щастя.

— Синку, чому не прийшла Оксанка? — поцікавилася Настя.

— Вона сьогодні на роботі, але передавала всім вам вітання, — відповів син.

— Візьмеш їй шматочок торту.

— І я візьму! — сказала Іванна, витираючи губи серветкою.

— Звичайно! — задоволено відповіла Настя.

— Тоді всім велике спасибі! — Іванна встала з-за столу. — Мені час.

— Як час? — У Насті все всередині опустилося. — Ми ще будемо довго сидіти, лялякати, потім пити чай із тортиком. Куди ти поспішаєш?

— До своєї подруги.

— Ще встигнеш, — Настя всміхнулася, — куди вона подінеться?

— Може, у вас ай лав ю? — Геннадій підморгнув і штовхнув жартома сестру ліктем у бік.

— Що ти хотів сказати?! — Іванна не на жарт образилася.

— Що-що? Спитав, може, між вами кохання, — уточнив Геник, продовжуючи усміхатися.

— Ти хотів сказати, що я лесбіянка?! — спалахнула Іванна. — Нехай би було і так! Краще бути лесбіянкою, ніж фашистом, як ти!

— Що?! Що ти сказала? — Геннадій сполотнів.

— Те, що чув! — кинула йому зле сестра.

— Діти, прошу вас, перестаньте, — Настя підвелася. Вона дивилася схвильовано то на сина, то на доньку. — Прошу вас, не треба.

— Ні, мамо, треба! — Іванна підвелася і зле зиркала на брата. — Ви тут йому зад лижете, а мені страшно жити з ним під одним дахом!

— Доню, що ти верзеш? — Настя розгублено кліпала очима.

— Я кажу правду! — в Іванниних очах було полум’я злості. — У цьому домі останнім часом оселилася брехня. Ми вдаємо, що хвилювалися за нашого майданутого, а насправді ми всі ненавиділи Майдан і всіх, хто там був! — уже кричала дівчина. — Нас хвилювало лише те, щоб його не вбили, і ні краплі більше. Тобі, братику, ніхто цього не казав? Не сповістили, як вас тут усі ненавидять? То я тобі розкажу! Наші двері могли спалити за тебе, і ми згоріли б тут живцем! А ти вважав себе героєм? Ти — зрадник! Справжні герої зараз стоять на блокпостах, щоб нас не повбивали твої правосєки!

— Я не розумію… Що з тобою, Іванно? — сказав розгублено Геннадій.

— Не розуміє він! — вигукнула дівчина. — Мене виселили з кімнати, бо синок, бачте, поранений повернувся! А хто тебе туди посилав? У революцію хотів погратися? А отримав кулю! А як тепер, коли ополченці прийшли, жити з тобою під одним дахом? Можеш мені пояснити? Чекати, поки нас усіх тут через тебе постріляють? Ні, я не хочу помирати! Я йду з вашого гадючника. Назавжди!

— Іванно, — бабця схопила її за руку, — не йди нікуди, я поїду на літо жити на дачі, будеш сама в кімнаті.

— Ви так нічого не зрозуміли? — Іванна висмикнула руку, за яку вчепилася бабця. — Цей «герой» доведе вас до того, що всіх тут ополченці перестріляють.

— Вони ж визволителі, — промовив Геннадій з іронією.

— Діти, давайте зараз заспокоїмося і все з’ясуємо, — сказала Настя. — Валеро, чому ти мовчиш?

• Предыдущая
• 51/117
• Следующая