Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 53

• Предыдущая
• 53/117
• Следующая

— Убитих не було? — поцікавився Іван.

— Поранених відвезли до лікарні, не знаю, в якому вони стані. Решту, як я зрозумів, взяли в полон, пасажирів відправили на іншому автобусі, водій викликав телефоном.

— А ти що? — Яшка дурнувато закліпав очима.

— Що? Забрав пасажирку й поїхав далі, — відповів Геннадій.

Хлопці якийсь час мовчали, поринувши в роздуми. Що було досі? Віддалені вибухи, блокпости, озброєні люди… Але стрілянина по мирних людях?! Такого ще не було. Перша кров невинних людей, перші постріли — все це була реальність нового часу, і вона не на жарт схвилювала кожного з них.

— Це лише квіточки, — сказав Гена, — ягідки ще будуть.

— Новий анекдот хочете? — запропонував Іван і, не чекаючи ствердної відповіді, розповів: — Перелякана донька забігає до хати. «Мамо! Мамо!» — кричить вона. «Що трапилось?» — «Мене кадирівці зґвалтували!» — «Хай тобі грець! Не кричи так, бо я вже подумала, що в місті правосєки!»

Ніхто не засміявся, тільки Яшка хмикнув задля годиться.

— Коїться казна-що, а місцевій владі, здається, до останніх подій байдуже, — промовив задумливо Геннадій.

— Кажуть, що виконком розколовся навпіл, — сказав Іван, — одні підтримують ополченців, інші укрів, але тих, хто має проукраїнські погляди, попередили, щоб тримали свою думку при собі.

— І мер десь подівся, — продовжив Геннадій.

— Мер повернувся у місто, — охоче пояснив Іван. — Казали жителі, які живуть у будинку навпроти ГІАПу, що наш мер періодично заходить туди до сепарів.

— Співпрацює з ними?

— Звідки я знаю? — розвів руками Іван. — Цього ніхто достеменно не знає, але те, що він там буває, — це факт.

— Може, він домовляється, щоб у нас не було стрілянини? — припустив Яків.

— А як тоді пояснити, що в приміщенні міліції днями представники влади та правоохоронних органів провели двогодинну зустріч з представниками так званої Армії Південного Сходу? — невдоволено сказав Льоня. — І взагалі, про що міг домовлятися мер з представниками ЛНР на Вілесова? Не вірю я нашому керівництву. Мені здається, що вони вже давно або здали, або продали наше місто окупантам!

— Я б не був таким категоричним, — зауважив Іван, — щоб у чомусь звинувачувати, потрібно мати докази. А у нас що? Лише чутки та припущення.

— Отож-бо й воно! — не міг заспокоїтися Льоня. — Ніхто нічого не знає. Живемо лише чутками. Чому відкрито не написати на сайті виконкому про ситуацію в місті? Тоді б не було зайвих чуток.

— У виконкомі теж люди, яким хочеться жити, — сказав Іван.

— Взагалі, ці сепари — повні ідіоти, — посміхнувся Льоня. — Чули, як вони приходили в податкову інспекцію? Ні? Прийшли з автоматами і вимагали відкрити сейфи інспекторів. Убогі гадали, що там зберігаються гроші, тобто податки, які платять підприємці міста. Про банківську систему, напевно, вони не чули.

— Хотіли забрати собі гроші? — уточнив Іван.

— Не забрати собі, а «конфіскувати для потреб Армії Південного Сходу», — пояснив Льоня. — А коли інспектори їх запитали, звідки брати кошти на виплати пенсій та зарплатні, відповіли, що заберуть у банках Коломойського, залишивши відкритим питання, хто туди їх покладе?

— І взагалі, — сказав Геннадій, — не гребують і своїх обібрати. Чув, що господар «Джерельця» на них працює, а вони пограбували його офіс. Казали, що тридцять тисяч гривень забрали. Втім, у нас є свій працівник сепаратистської фірми, так званий представник її, можемо у нього розпитати, — Гена подивився у дзеркало заднього огляду і зустрівся поглядом з Никоном, який дотепер мовчав.

— Звідки я знаю, чим займається мій господар? — неохоче промовив юнак. — Я до нього в душу не заглядав, і в гаманець також.

— Цікаво виходить, — посміхнувся Льоня, — ми платимо податки, з яких міліція, ДАІшники, той самий виконком отримують зарплатню, а вони співпрацюють з окупантами. Навіть сидимо тут разом з людиною, яка працює на сепаратистів.

— Зрозумів, що камінь у мій город, — сказав спокійно Никон. — Я працюю сам на себе, отримую зарплату за виконану роботу.

— Невже ти мав менший прибуток від виготовлення меблів? — звузив очі Льоня й уважно подивився на друга. В його погляді Никон побачив недовіру і презирство.

— Я вже казав, що людям зараз не до меблів, — пояснив Никон. Він не витримав погляду Льоні і дивився у вікно. — Я ж не запитую про позицію твого господаря. Звідки ти знаєш, що він не сепаратист?

— Так, Льончику, чому ти причепився до Ніка? — заступився за друга Геннадій.

— І на блокпости сепарів водичку не возиш? — пустив шпильку Яків.

У дзеркало Геннадій побачив, як від тих слів Нік здригнувся, але швидко опанував себе і далі роздивлявся щось у вікні.

— З чого ти взяв? — запитав Никон.

— Люди казали, що ти бутлі з водою вивантажував сепарам, вітався з ними за руку.

— Господар послав, тож я завіз воду. В чому ти мене звинувачуєш?

— А чому ти так занервував? Чи не тому, що возиш воду на блокпости двічі на день?

— У тебе неточна інфа, — спокійно відповів Никон. — Звідки така поінформованість? Чи сам приймав воду?

— Ша, хлопці! — заспокоїв їх Геннадій. — Наша бездіяльність мене починає дратувати. Он Улька, дівчина, але купила скутер і тепер волонтерить, допомагає нашим бійцям, — сказав Геннадій й одразу прикусив язика. Не потрібно було так необережно висловлюватися.

— Улька?! — аж підскочив Яків. — Наша Улька волонтерить? Куди і як вона мотається?

— Хто тобі скаже, — хмикнув Льоня.

— Нічого собі! Може, вона знайшла собі молоденького укропчика і їздить до нього на побачення? — розсміявся зі свого жарту Яків. — Ось тобі і тихоня Улька!

— Ти краще не ржи, а подумай, що ти корисного можеш зробити для країни, — зупинив його Гена.

— Я?! Для країни?! Де моя країна? І що для мене вона зробила? — Яшка різко припинив сміятися. — Дала мені роботу, щоб я добре жив? То чи потрібна мені така країна? Може, краще заживемо в новій країні? Ви про це не думали? Чи ви всі були такі щасливі та багаті, що вам не хотілося іншого життя?

Геннадій подивився на годинник.

— Хлопці, вибачте, мені час їхати на замовлення, — сказав він.

Усі розійшлися, залишився тільки Льоня.

— Я так шкодую, що обмовився про Ульку, — зітхнув Геннадій.

— Не переймайся, — заспокоїв його Льоня. — Рано чи пізно вони б дізналися — не від тебе, так від когось іншого.

— Ти так гадаєш? А мені здалося дивним, що лише Яшка знав про те, що Нік возить воду сепаратистам.

— Та ще й уточнив, що двічі на день…

— Ніколи б не подумав, що Никон може стати зрадником і працювати на ворога.

— Мені все це також здалося дивним. Щось приховують обоє: і Никон, і Яшка. Утім, ми тепер знаємо, що не можна їм довіряти, — підсумував Льоня.

Настя не розуміла, що трапилося з людьми. Завжди здавалося, що навколо добрі, законослухняні жителі міста, гарні сусіди, привітні навіть незнайомі люди, готові відгукнутися на чужу біду, прийти на допомогу. Зараз усіх ніби підмінили, наче вселилася в них якась нечиста сила або й сам диявол. Чим їм так затуманило розум, що ладні вчепитися в горлянку і перегризти її сусідові, братові, родичу, будь-кому, хто має інші погляди, розмовляє рідною мовою або навіть просто за любов до України? Незрозуміло, що відбувається з людьми, які нещодавно були добрими знайомими та просто привітними людьми.

Днями Настя вийшла з магазину і почула звуки автоклаксонів. По Гвардійському проспекту рухалася колона легкових автівок, які щосили сигналили. З аптек і численних магазинчиків на перших поверхах будинків вибігали працівники, зупинялися перехожі, щоб зустріти колону автівок під знайомими прапорами: червоними, триколірними російськими і якимось невідомим. Поруч із Настею зупинилася продавчиня і радісно видихнула: «Нарешті!» «Молодці, рєбята!» — волала старушенція, якій час думати про дорогу до Бога. «Так тримати!» — кричали колоні молодики з пляшками пива в руках, дівчата верещали від радощів і підскакували на місці.

• Предыдущая
• 53/117
• Следующая