Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич - Страница 62

• Предыдущая
• 62/108
• Следующая

Ізидор підвівся з?за столу (ворухнулося полум'я свічок у свічнику залишивши багряні відсвіти на іконі Христа) й сів поряд з Гайдуком: обхопив теплими великими долонями його голову стиснув скроні й тримав руки так довго, аж поки біль почав ущухати.

— Давайте помолимось разом, — запропонував митрополит. — Вам не обов'язково повторювати мої слова. Ви їх не знаєте. Лишень пропустіть їх через своє серце.

Ізидор став на коліна, поряд з ним опустився навколішки гість. Гайдук через силу нахилив голову й заплющив очі, почувши лагідний бас митрополита.

— Господи Ісусе Христе, володарю життя і смерті, незбагненні помисли і шляхи твої. Молю Тебе пом'янути в Царстві Твоєму душі усопших рабів твоїх, що відійшли у вічність без Твого напутнього слова і благословення. Також благаю Тебе, аби простив убієнним гріхи вільні та невільні. Прости і нам. Твоїм рабам смиренним, гріхи наші, слова і справи неправедні, помисли нечестиві, дії жорстокі, в чому каємось перед Тобою, Спасителю.

Низько схиляємо в покорі і жалобі голови наші перед Твоїми шляхами небесними, перед мудрістю і добротою Твоєю і молимо — спаси і помилуй нас та осіни своєю благодаттю. І даруй Царство Небесне невинно убієнним, бо Ти — суддя живих і мертвих.

В ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого, амінь.

Гайдук, не розплющуючи очей, перехрестився, відчувши, що головний біль поступово відступає. Відкрив очі й побачив, як Ізидор плаче беззвучно, змахуючи сльози пальцями.

— Я цього не хотів, повірте, — ворухнувся Гайдук, підводячись з колін. — Часу майже не було на підготовку операції.

— Знаю. Вірю. Треба каятись. І вам, і мені, і всім. Бо слизовики, якими б жахливими були — це частка нашого народу Наші заблудлі діти. Там згоріло двоє моїх священиків, які допомагали тим нещасним знайти віру лікували хворих.

— Це моя провина, — Гайдук подивився у вічі митрополиту зустрівши погляд, сповнений співчуття.

Ізидор застережливо підняв руку.

— Тільки не впадайте в гріх гордині, генерале. Це — від сатани, не від Бога. Не беріть на себе всі гріхи і злочини світу цього. Бо не дано нам зрозуміти волі Господньої. Він послав вам випробування, й від вас залежить, як ви його пройдете.

— Чи не забагато випробувань? — спитав Гайдук. — І навіщо мені їх проходити? В ім'я чого? В ім'я нової зірочки на погонах, яка мене не цікавить? В ім'я тих людей, які спритно всілися у високі крісла і які викликають у мене дедалі більшу огиду? Я переживаю, владико, глибоку кризу яка загрожує моїй сім'ї. Я відчуваю, що можу втратити найдорожче… останнє, що є в мене. І все в ім'я чого? Я не хочу бути головним катом країни. Це не моє.

— А ким ви хочете бути? — митрополит уже повернувся до сюго крісла.

Гайдук задумливо похитав головою:

— He знаю, владико. Мені подобалась моя професія. Я вірив, що захищаю державу, виконую важливу роботу в ім'я держави. Навіть убиваючи людей. Я почував себе справжнім воїном, і це подобалося мені. Все в ім'я України. Але виявилося, що далеко не все робилося задля України, виявилося, що сама Україна — це великою мірою міф, бо дуже часто я захищав не інтереси українського народу а інтереси купки мерзотників, зграї бандитів, які захопили, окупували Україну пошматували її, ненавидячи її, — а я служив їм вірою і правдою… А тепер… тепер — я ні у що не вірю, владико. Ми вигадали казочку про Нульовий Час, про можливість почати все з чистого аркуша… але це — чергова ілюзія. Залишився надто великий потенціал ненависті, заздрості, жадібності, брехні, що душать тих, хто рветься до влади, хто стоїть у владі. Навіть Великий Спалах і Велика Темрява не очистили їхні душі.

Гайдук замовк, але Ізидор, важко горблячись у своєму кріслі, уважно слухав, не перебиваючи. Дивно: чим більше говорив Гайдук (ще півгодини тому не міг вимовити слова), тим менше боліла голова, тим далі відступала його туга.

— А з другого боку маємо слизовиків. Тих, хто не хоче жити в державі, кому держава — ворог. Ми зараз маємо великі проблеми зі створенням війська. Молодь не хоче воювати, захищати свою землю, не хоче чути про Збройні Сили… В суспільстві поширена ідеологія слизовиків… Ви питали, ким я хочу бути, владико. Мені здається, що коли був самозваним священиком, отцем Георгієм чи Фавном — я був самим собою… Але час від часу не витримував, хапався за зброю, бо не міг дивитися байдуже на те, що коїлося навкруги…

Ізидор ще довго мовчав, осмислюючи почуте. Два свічних недогарки згасли, митрополит загасив пучками пальців позосталі. Стало зовсім темно. До кабінету хоч і вповзав сірий ранок, проте ікона за спиною Ізидора геть зчорніла, тільки ліва її частина, здавалося, зберігала залишки світла.

— Ваша місія — творити державу — мовив Ізидор, потираючи обпечені свічками пальці. — 1 словом, і мечем.

— І вогнем? — іронічно спитав генерал.

— І вогнем, якщо треба. Це дуже непросто, це важкий шлях, це часом гріх смертний, але це ваша доля, це ваша місія, яку поклав на вас Господь. I це ваша кара і мука. І не думайте, що ваше покликання воїна суперечить бажанню бути священиком. Історія знає багато прикладів воїнів Христових, які тримали в правій руці меч, а в лівій — Євангеліє. Думаєте, вони не страждали? Але вони вимолювали прощення в Господа, а потім знову йшли в бій, знову грішили… Мені здається, що в вас живе почуття справедливості, стремління до справедливості. Тобто те, що папа римський Бенедикт назвав обов'язковою рисою для політика. Знаєте, що казав Святий Августин?

Гайдук знизав плечима.

— Заберіть справедливість — і чим же тоді обернеться держава, як не зграєю розбійників? Не відступайте, пане генерале, від свого покликання, хоч би як важко вам було. Творіть справедливу державу інакше народ наш зникне.

Митрополит наблизився до Гайдука, поклав руку на його голову.

— Відпускаю гріхи рабу Божому Ігорю–Георгію. Нехай Господь охоронить вас. І, будь ласка, передайте пані Олі, що я дуже прошу її прийти до мене.

Гайдук підвівся й обійняв митрополита. Ізидор підвів його до свого крісла; витягнув з шухляди електричний ліхтарик й спрямував промінь світла на ікону–дошку яка висіла над робочим столом.

— Я помітив, як ви дивилися на цей образ. Я ним дуже пишаюся. Це старовинна копія ікони Христа–Пантократора з шостого століття. Походить з Синайського монастиря. Фактично, це — перше зображення Христа, яке дійшло до нас. Воно виконано не олійними фарбами, а древньоєгипетською технікою енкаустики. Через те ікона зберегла таку могутню силу кольорів. Але головне в цій іконі — це обличчя Христа. Віками священики і вчені, художники і богослови намагаються зрозуміти таємницю Його обличчя. Подивіться.

Світло вихопило лик Ісуса, і Гайдук переконався в тому, що не ПОМИЛЯВСЯ: обличчя було дивно асиметричне, суперечило законам небесної гармонії; ліва частина обличчя — умиротворено спокійна, лагідна, сповнена світла й доброти, а права — затемнена, з чорним оком, погляд якого був суворий і гнівний.

— У цьому — амбівалентна природа Христа, його роздвоєність Боголюдини, — пояснив митрополит. — Так, так, саме роздвоєність, хоча це скидається на богохульство. Сяєво Боже поєднується з пристрастями людськими.

Ліхтарик згас, і образ занурився в сутінки.

— Що ж тоді казати про нас, слабких і грішних людей? — перехрестився Ізидор. — 1 коли ви зустрінете цілком святу людину як вам здається, — не вірте. Святість визначається не зовнішньою оболонкою вчинків, усього того, що сьогодні зветься іміджем. Усе це — фарисейство. А мірою покаяння, глибиною самопосвяти, самовіддачі Христу готовністю пройти свій хресний шлях до кінця…

Митрополит зітхнув і знову перехрестився.

— І коли ви бачите цілком пропащу злочинну гріховну людину — не вірте. Якщо це не ангел безодні, не виплодок сатани, ви можете знайти в його душі залишки Божого світла.

Вже прощаючись з Ізидором, стоячи на порозі кабінету Гайдук спитав:

— Владико, що це за ікона Божої Матері Київської держави, про яку згадував Василь Воля? Пам'ятаєте? На Софійському майдані. Де вона тепер, яка її доля?

• Предыдущая
• 62/108
• Следующая