Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич - Страница 80

• Предыдущая
• 80/108
• Следующая

Мрійливий, сповнений синівської любові до рідної Вкраїни і полтавських галушок вираз обличчя маршала не змінився, лише чорні очі його знову зиркнули уважно на генерала — інтелігента сраного, мерзотника, «Ахіллесова п'ята» якого забрала у Крейди багатства. І цей глибокий, миттєвий, як удар ножем у підворітті, погляд сповістив Гайдукові його долю — позбавив передсмертних ілюзій, навіяних солодкими словами Івана Оврамовича про майбутнє.

— І привиди є, знаєте. Шотландські, в їхніх спідницях. Але я їх не боюся.

Крейда так і не помітив, як спеціальний агент Мартінес прочинив задні двері бібліотеки, нечутно підійшов до маршала юриспруденції й приставив до його потилиці важкий «Ругер» RM75D; правою вільною рукою (мабуть, був шульга, як і Гайдук) зняв зі свого плеча й кинув Гайдукові пістолет–кулемет. Додавши кілька іспанських слів щодо необхідності сидіти тихо і не ворушитися, Мартінес швидко заклеїв рот маршалу юриспруденції сріблястою стрічкою, накинув на шию зашморг–повідок, на якому ще зовсім недавно тримали Гайдука (Крейді боляче вп'ялася в жирові прокладки маршальська зірка своїми гострими променями); потім не без труднощів схрестив руки Івана Оврамовича, які ледве зійшлися на товстенькому череві, й накинув пластикову удавку надійнішу за наручники.

— Mister Creida, you under arrest, — пошепки, але урочисто оголосив Мартінес, дивуючи Гайдука тупим і невблаганним виконанням законів Конфедерації в абсурдній ситуації, що не давала їм жодних шансів на порятунок.

«Він би ще зачитав Крейді його права, — зло подумав Гайдук. — Ще показав би йому службовий знак Drag Enforcement Administration — орел, що розпростер золоті крила над земною кулею». Такий пам'ятний знак подарували Гайдуку в DBA після зустрічі у штаб–квартирі. Хотів гукнути Мартінесу щоб убив Крейду без усяких юридичних церемоній, негайно, дарма що охорона почує постріли, але змовчав, мерщій кинувся до урочистих вхідних дверей бібліотеки й просунув поміж бронзовими скобами ніжку від розкішного старовинного шотландського стільця, здивувавшись, що стілець такий легкий, наче пластиковий. Швидко глянув на ярлик, наклеєний на споді сідака: Made in China, 2071.

Мартінес висмикнув з?за столу Крейду наче невинну овечку на заклання, й кивнув Гайдукові. Вони вислизнули з бібліотеки через задні двері, що вели до господарських приміщень. Крейда сопів, задихаючись, і Гайдук підганяв його ударами ноги в дупу твердо вирішивши — цього разу не віддатися ворогам живим, але перед тим, як загинути, вбити цього темно–синього щура, цю патріотичну полтавську галушку хоча розумів (зрозумів нарешті), що Крейда — явище безсмертне. Як народ, що його породив.

Проте вбивство Крейди не входило в плани спеціального агента DBA Мартінеса, який мав заарештувати Хосе Сапатерро після його повернення з Веракрус до Халапи, де все було готове до захоплення наркобарона. Та наказ Сапатерро — супроводжувати і охороняти українського наркоцаря — сплутав усі карти, й Мартінес, ледве встигнувши повідомити операційний центр DEA, змушений був ступити на борт субмарини «Н. В. Гоголь». Оскільки Сапатерро зірвався з його гачка, Мартінес тепер мав тільки один шанс отримати золоту зірку президента Конфедерації й високу грошову винагороду: заарештувати Крейду і доставити його до Вашингтона. Ось чому перш ніж вони вибігли у двір, де метрах у тридцяти стояв «Роллс–Ройс» Крейди, Мартінес турботливо накинув на спину маршала бронежилет.

— Three… two… one! — гукнув він, й вони вискочили у двір, почувши ззаду через кілька секунд постріли; не добігаючи до «Роллс–Ройса», Гайдук, щоб прикрити Мартінеса, який пакував Крейду до заднього сидіння, дав кілька коротких черг по бійницях у фортечних стінах, наче кресалом пройшовся, обсипавши старовинне каміння іскрами, тільки перелякавши варту Потім поклав на землю двох переслідувачів, що вискочили у двір.

— Get in! Go… go… go! — крикнув щосили Мартінес, вовтузячись зі стартером.

Гайдук відкрив дверцята «Роллс–Ройса» (нарешті випав шанс прокотитися на шикарному авті, на якому їздив Міллібранд), але тої ж миті відчув удар у спину встигнувши зрозуміти, що помер. Без усяких примар, без Флори, без довгих ілюстрованих каталогів прожитого життя, без фізичних мук і душевних страждань. Просто, наче хтось клацнув вимикачем й згасив світло, якого насправді не було — стояв–бо сірий холодний день Великої Темряви. «Вважайте, що я нарешті помер, — подумав з полегшенням Гайдук. — Це сталося о третій РМ дев'ятнадцятого квітня 2079 року».

68

Оля, повернувшись від Богошитської з відчуттям, наче це не Гайдук загинув, а вона — знищена, зламана, розтерта і принижена, без жодного права на надію, подалася до душу де довго милася різними шампунями, привезеними Гайдуком з Локарно, відтирала тіло спеціальною щіткою, наче валялася перед тим у багні й блювотині, наче лежала в грязюці, зґвалтована й викинута з якогось сатанинського борделю на вулицю. Прийшовши до тями, виплакавши всі сльози, яких усе одно не було видно в душовій, відчувши, що тіло зігрілося, поборюючи нестерпне бажання лягти на диван, вкритися теплим ліжником й заснути, вона вдягла чисту білизну светр і джинси й пішла на кухню: підняла кришку каструлі, зазирнула в борщ, ще теплий, від чого їй стало ще гірше, наче готувалася до поминок, й, повернувшись до вітальні, почала набирати таємні номери зв'язку з «Чорнобилем-30», намагаючись поговорити з Інспектором Кварком. На це пішла година, бо зв'язок увесь час переривався, її паролям не довіряли, кілька разів відмовляли, казали, що його немає на місці, і -нарешті — вона почула характерний рипучий голос Малахова:

— Олю, що сталося?

Вона, схлипуючи й затинаючись, розповіла дядькові про зникнення «черепахи». Він сказав, що негайно перегляне супутникові матеріали моніторингу території України, але попередив, що це дуже довга і ненадійна процедура. Ще пообіцяв вислати в район Одеси бойову «черепаху» своєї фірми, оснащену потужною пошуковою апаратурою, й заспокоїв племінницю, сказавши, що переконаний: з Гайдуком нічого не сталося і не треба передчасно його ховати.

* * *

Як часто буває в надзвичайних ситуаціях, справу вирішує якась випадковість, непередбачена дурниця, а не цілеспрямовані зусилля розхлябаної військової чи бюрократичної машини. 18 квітня, у вівторок вранці, кілька козаків Спасо–Чигиринського братства пішли в самоволку й подалися до Великої Андрусівки, біля якої спустили на воду надувний гумовий човен, щоб порибалити в Кременчуцькому морі й заготувати рибу на Великдень; свинство полягало в тому що рибу вони ловили не для спільних потреб братства, а для себе і своїх сімей, що жили у поблизьких селах. День був собачий, холодний і вітряний, лову ніякого, бічна хвиля шарпала човен безжально, козаки були мокрі, мов хлющ, й замерзлі; задубілими синіми пальцями братчик на прізвисько Сервер (він усіх задовбав розповідями про участь у захопленні якихось серверів на грецькому острові, коли служив у ВІРУ) насилу витяг з пляшки кукурудзяну затичку й пустив пляшку по колу Ковтаючи чистий, як сльоза, самогон, козаки відчули значну полегшу як на душі, так і в тілі, й незчулися, як вітер та стрімка течія прибили їх до протилежного, кременчуцького берега якраз біля села Недогарки. Зрозумівши, що сталося, зажурилися.

Бо збагнули достеменно, що факт грубого порушення ними статуту козацької служби буде тепер зафіксовано й майор Грім надере їм сраки по повній програмі. З горя вирішили випити ще одну пляшку фірмового напою «Чигиринський», розкласти вогнище, посмажити ті кілька нещасних рибин, що вдалося зловити, посушити одяг, а далі пішки повзти до Кременчука, переходити міст через Дніпро й повертатися на Чигиринщину. Добре, що хоч зброю мали при собі.

І саме тоді, коли друга пляшка і полум'я вогнища зігріли їх, а смажена підгоріла риба видалася дивовижно смачною, й коли вони вже затягли улюблену пісню «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе…», — хоча місяця не було на затемненому небі, зіроньки також не сяяли з відомих фізичних причин формування Великої Темряви, а човен їхній зовсім не тихо приплив до берега розбурханим Кременчуцьким морем, — саме тоді, коли вони вже перестали боятися майора Грома, над ними з жахливим гуркотом пролетіла літаюча тарілка, від гарячої повітряної хвилі якої згасло вогнище й порозкидало одяг, здійнялася хмара піску боляче б'ючи братчиків в обличчя, а самі вони увібрали голови в плечі й застигли, наче соляні стовпи в пустелі. Чекали вибуху за узвишшям, за яким впала тарілка. Жодного сумніву що сталася катастрофа, в них не було. Але вибуху вони не почули.

• Предыдущая
• 80/108
• Следующая